Вдома мене немає вже 14 років, приїжджаю раз на рік на тиждень-два, і знову повертаюся на роботу в Польщу.
Поїхала я, бо хотіла довести своєму чоловікові, що можна жити трохи краще, ніж ми жили.
У нас на той час крім будинку, який нам дістався в спадок від бабусі, нічого не було.
А тим часом, дві наші донечки підростали, і треба було думати про їхнє майбутнє.
Чоловік цим заморочуватися не мав бажання, він казав, що якось буде. Та мені це не підходило, я хотіла жити тут і зараз, а не чекати, що колись може стане краще.
В Польщі я прибираю, і хоч робота важка, зате у мене нарешті гроші з’явилися.
Двом нашим донькам я оплатила навчання в університеті, це я вважала найважливішим, а мій чоловік мене картав, що я даремно гроші на вітер витрачаю, адже для дівчини головне заміж добре вийти.
Та я його не слухала, вивчила своїх дівчат. А невдовзі вони і заміж одна за одною вийшли.
Обидві пішли жити до своїх чоловіків. У двох моїх зятів було своє окреме житло.
Я від себе кожній доньці подарувала на весілля по 5 тисяч доларів. І потім вже допомагала по можливості.
Тим часом, за заробітчанські гроші я перебудувала свій будинок, тепер його просто не впізнати – вийшов чи не найкращий в селі.
Думала, що ще трохи попрацюю, і додому буду збиратися, щоб трохи і пожити в цій красі, яку я вдома навела.
Та пів року тому, як грім серед ясного неба, моя старша донька повідомила, що з своїм чоловіком розлучається.
Я приїхала додому, пробувала їх помирити, та це нічого не дало – вони розлучилися і старша донька з дитиною переїхала до мене в будинок.
Це мені не дуже сподобалося, але я себе заспокоювала, що це на перший час, поки їй важко.
Але Людмила сказала, що варіантів кудись переїхати у неї нема, а вдома дуже добре.
Все б нічого, та місяць тому розлучилася і молодша донька. І теж, з двома дітьми, переїхала в мій будинок.
Тепер вони всі там живуть, разом з моїм чоловіком. Ніхто ніде не працює, всі чекають, що я передам гроші.
Я кажу донькам – ви ж освіту маєте, йдіть на роботу.
А вони мені відповідають, що не хочуть працювати по спеціальності за копійки.
Колишні зяті їм платять аліменти, але цього ні на що не вистачає.
Я вже не раз пошкодувала про те, що показала своїм рідним, що готова всіх тягнути на собі. Бо зараз у мене немає ні бажання, ні сил це робити.
Отак, збудувала я собі будинок, щоб спокійно в ньому старість прожити, але схоже, у мене так не вийде.
А що робити – я не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
