Доля завжди все робить по-своєму…
Вранці вона проводжала чоловіка на роботу. Здається – що може бути звичніше. Вставала, вмивалася, готувала сніданок. За матеріалами
Вмивалася особливо довго і ретельно. Уважно і прискіпливо розглядала своє обличчя: немає, ніде ні зморшки. Хіба що темні кола під очима. Але на це є хороший тональний крем …
Потім йшла до плити. Варила вареники або розігрівала млинці. Або смажила оладки – їх він любив найбільше. Особливо якщо потерти в тісто яблуко. Або кабачок.
Ставила тарілку з оладками на стіл і йшла до вікна.
Він виходив з під’їзду якраз в цей час.
З під’їзду будинку навпроти.
І поруч з ним була інша жінка …
***
Вона, інша, була молода і красива.
Але ж і вона молода і красива! Так чому ж?! Вся то відмінність між ними – та біленька, а вона чорненька.
Біленька, чорненька – яка різниця? І чому біленька вирішила, що їй можна відібрати чоловіка у чорненькою дружини? Чоловіка, і батька їх спільну дитину?
Потім вона цілий день чекала його з роботи. Відводила дочку в садок і чекала. Стояла біля вікна і згадувала …
Вчора Христинка розповідала їй про те, як ходила в «Макдональс» з татом і тіткою Ірою:
– Ми їли бутерброди і розмовляли. І тато чомусь називав тітку Іру Ірочка. Чому? Хіба вона нам рідня? Або сусідка?
– Ну, просто тітка Іра дуже хороша людина …
– Ти також хороша. Навіть краща, ніж тітка Іра, краще за всіх! А він тебе останнім часом кличе Аліною. І жодного разу Аліночкою.
«Уже ніяк, здається, не кличе» – відмітила про себе жінка.
Дивним було те, що до кінця дочка ще нічого не зрозуміла. Вона жодного разу не запитала: «Чому тато живе не з нами?». І як добре, що не спитала. Інакше – що б сказала вона?
Ох, як хотілося б їй самій стати маленькою, і нічого не розуміти, а просто уткнутися в чиєсь плече і ревіти, ревіти, ревіти …
А ввечері вони повертаються додому. Машина гальмує біля під’їзду, Ірка вискакує з неї легкої пташкою, він же виходить не поспішаючи, вальяжно, відкриває задні дверцята і виймає сумки з продуктами. Ще недавно такий ось пташкою з машини вискакувала вона сама, щебечучи при цьому: ну, скоріше ж, є вже хочеться!
Однак сьогодні вони не поспішають виходити. Чому?
О, Боже … Цілуються в машині, як малолітки … Ну, це вже занадто! Від цього, здається, вже треба бігти.
Куди? До мами, до мами, до мами …
З квитками проблем не виникло (хоч щось в цьому світі вирішувалося легко і просто). Відпустки у неї було ще два тижні, а в садку зраділи зменшення навантаження, – словом, вже на наступний день вони з Христиною їхали до бабусі. Аліна раділа тому, що поїзд нічний, все сплять, і ні з ким не треба говорити.
Вранці батько з мамою вже зустрічали їх на вокзалі. У машині внучка почала розповідати дідові з бабою про свої важливі дитячі справи, і вона знову зраділа тому, що їй можна мовчати. Мама, звичайно, поглядала на неї тривожно, але – і тільки …
Зазвичай, тільки-но переступивши поріг рідного дому, Аліна затівала грандіозне прибирання: і то попране не так, і це не випрасувати треба як слід, а в кутах пил і на стелі павутина … Мама не сердилась, а раділа тому, що дочка вже доросла, любить чистоту і порядок. У неї самої з порядком виходило не дуже …
На цей раз дочка сиділа на дивані мовчазною. У повній бездіяльності. Вона вже знала, чому, тому почала розмову.
– Ти знаєш, твій батько теж йшов від мене.
– Значить, ти теж … все це пережила?
– І не один раз.
– Не один раз?! Але чому я про це не здогадувалася? Чому нічого не помічала?
– Тому що тоді ти теж була маленькою. Як твоя Христина. І навіть коли виросла – тебе цікавило зовсім інше. Це цілком природно.
– Тоді … розкажи мені зараз. Мені треба знати.
– Звичайно, треба. Слухай.
І вона почала розповідати про те, як одного разу в гості до них приїхала молода і неблизька – сьома вода на киселі – родичка. Вранці вони з батьком йшли на роботу, а гостя залишалася відпочивати.
Валялася на травичці під яблунею, ходила на річку … Одного разу вона прийшла з бібліотеки раніше (спека стояла – не продихнути, і за книжками ніхто не хотів йти); прийшла і побачила, що в тіні під яблунею двоє – родичка, і … батько. Чоловік тобто. І вона, родичка, тримає голівку на його плечі …
Вона зуміла переконати себе в тому, що це випадковість: чоловік – теж через спеку – повернувся з роботи раніше, і родичка – теж через спеку – зомліла, поклала голову на його плече …
Але коли родичка поїхала, на тому ж місці, під яблунею, частенько стала з’являтися колгоспна бухгалтерка, молодий фахівець. І пояснити її присутність було нічим, крім … Вона боялася назвати речі своїми іменами. Чекала, коли все пройде само собою. А дочекалася, що батько до тієї бухгалтерка пішов.
Потім повернувся, але, як виявилося, не назавжди. Приходив – йшов …
Дочка слухала мовчки.
– Знаєш, які вірші я тоді написала?
А ти приїдеш вранці, о п’ятій,
Незбагненний, як комета,
І мені нагородою буде це…
– Нагородою?! Як може бути нагородою зрада?
Мама довго мовчала. Потім сказала нісенітницю:
– А ніякої зради не було.
– Тобто, як – не було?
– Розумієш, кожен приходить в цей світ, щоб пройти свій шлях. Це не моя думка, я почерпнула її з книжки. Але я цілком її поділяю.
– Який такий «свій» шлях? Він зі мною одружився! Сам! Добровільно! Я його не примушувала! І з тих пір ми пішли одним шляхом! Одним – розумієш! А, крім того, у нас є дочка!
Залишок дня і весь наступний день вони майже не розмовляли. Аліна все-таки затіяла прибирання, все перетрусила, перемила, перепрала. До вечора насмажила котлет, спекла кекс.
Сіли за стіл. Говорили про якусь нісенітницю. Христинка почала поїти діда чаєм з ложечки, і дід від задоволення танув. Але Аліна раптом кинула ложку.
– Тату, ти теж так міг? Поясни чому? Може, я і щось не розумію?
Батько без роздумів відповів:
– Дурень був.
Мама поспішила додати:
– Почекай, і твій скаже також.
***
Вночі вона дивилася в стелю і ще і ще раз передумувала сказане за столом. «Дурень був» … Їй що – чекати ціле життя, поки Родіон скаже так само? Батькові шістдесят. Мамі трохи менше. Їй чекати ще тридцять років? Тобто, виходить, все життя?
Ну, ні, на це вона не згодна. Вже вона напружить свої мізки, придумає що-небудь таке, що цю подію прискорити.
Мама завжди була занадто повільною. Звикла в своїй сільській бібліотеці – в день п’ять-шість відвідувачів, сиди та читай книги, сиди та мрій. Так пописую власні віршики.
Особисто вона, Аліна, з цього приводу думає ось що: краще б побільше часу приділяла не віршам, а власному чоловікові. І своєму зовнішньому вигляду. А то ходить вічно в сіреньких сукнях, вічно їй не вистачає грошей на крем і помаду.
Та ще ці розмови про перевагу внутрішньої краси над зовнішньою … Що вона, не пам’ятає, як вони ходили в гості? Всі танцюють, а вона сидить в куточку, нудьгує. А батько – натура широка – завжди жив за принципом «працювати так працювати, гуляти так гуляти».
Треба було йти з ним в коло, в танець, тоді б він не шукав розваг на стороні …
Аліна, коли вийшла заміж, сказала собі: тільки не будь такою дружиною, як мама! Заведи собі шпаргалку і запиши: перше – щоб у домі завжди був зразковий порядок; друге – щоб завжди в порядку була сама; третє – щоб в холодильнику не переводилася їжа …
І вона свято дотримувалася всіх цих заповідей. Вона була зразковою господинею!
Тоді … чому ж?!
Чого не вистачало батькові – зрозуміло.
Чого не вистачало Родіону?! Якого пункту в її шпаргалці бракує? Точніше – не вистачало …
І що їй, врешті-решт, все-таки придумати? Попросити дівчат обстригти її наголо, коли вона прийде наводити красу в їх перукарню і сяде, звичайно, не в її, Алінине, крісло? Чи написати скаргу на роботу?
Раніше скривджені дружини писали в партком; тепер – куди? Та й не працює Ірочка, Ірочка ще вчиться на якісь рідкісній спеціальності, застосування якої в їхньому містечку ще й не знайдеш …
Вранці вона заявила батькам:
– Порядок у вас я навела. Тепер поїду додому. Доньку поки залишаю тут. Складайте тут …
І знову був поїзд. На цей раз – денний, і попутниця по купе не спала, і Аліна цьому була навіть рада. Тим більше що попутниця виявилася жінкою розуміючою. Так, принаймні, їй здалося спочатку.
– Молода, а під очима кола. Сталося щось?
І вона почала розповідати – зі сльозами, слюнями, соплями …
– Коли я перший раз побачила її повідомлення на мобільному, я розбила його об підлогу! Та ще ногами почала топтати. О, яка я була зла! Як я ненавиділа її! Як ненавиділа цей мобільний!
– Ну, мобільний-то тут при чому …
– В тому то й справа! Я ще не знала, хто вона. А потім побачила їх у дворі. Ірка! Ірка з будинку навпроти! Ми з нею п’ять років один навпроти одного жили, п’ять років один повз ходили, і раптом …
– Це завжди здається, що раптом. А ти пригадай …
Вона стала згадувати і – дійсно – згадала: одного разу він прийшов з роботи похмурий, неохоче поїв, без інтересу втупився в телевізор. Навіть на дочку загарчав: вічно плутаєшся під ногами … Ображена Христинка пішла в іншу кімнату.
– Ти чого? – приступила вона до з’ясування ситуації. – Сталося щось на роботі?
– У тому-то й справа, що не сталося. Що на моїй роботі може статися? Сиджу, як дурень, охороняю «важливий» об’єкт. На який ніхто не збирається зазіхати …
– Ну і що? – знову не зрозуміла вона.
– Кидати треба, ось що.
Вона надула губки:
– Люди без роботи нудяться, а він – кидати. Що тобі не так-то? Зарплата нормальна …
– А крім зарплати? Щось ще в житті людини має бути? – вибухнув він.
– Ну що ти, що ти, – поспішила вона піти на мирову. – Ну, не подобається – шукай іншу роботу.
– Щоб її знайти, треба спочатку їй навчитися!
І тут вибухнула вона:
– У тебе сім’я! Її годувати треба!
Вони довго один на одного кричали; повернулася в кімнату Христинка, дивлячись на них, розревілася, і тільки ці сльози змусили їх заспокоїтися. А потім вони поклали дочку і самі пішли спати, і вона постаралася бути такою … такою … Загалом, проблему тоді залагодили. Точніше – зацілували …
Але вона, як виявилося потім, нікуди не зникла!
– … Ось-ось, а ти кажеш: раптом. Раптом нічого не буває.
Аліна вже вирішила, що випадкова попутниця зрозуміла її краще, ніж рідна мати, поки та не дала «ділової» поради:
– А взагалі даремно так переживаєш. Ти он яка цікава – швидко іншого знайдеш. Сама то де працюєш? В перукарні? Чудова робота, завжди на людях. Ну, скажи, навіщо він тобі здався?
***
Іншого? .. Навіщо їй інший?!
Ну, попутницю ще можна зрозуміти: вона, Аліна, їй ніхто, вона їй – чужа. Але мама! Коли, втомившись від її високорозумних міркувань, вона попросила: «Залиш свої мудрі вислови, дай мені просту пораду», та видала ні багато, ні мало, як:
– Слушна порада? Ось тобі один, широко розрекламований «Сантою-Барбарою»: «Якщо хочеш чоловіка втримати – відпусти його».
А потім ще додала до поради: сенс життя в тому, щоб акумулювати добро. У власному серці. І при цьому не так уже й важливо, одна ти живеш, чи з кимось …
І виходить: одна радить чоловіка відпустити, інша – тут же знайти іншого …
Та не хоче вона залишатися одна! І іншого – не хоче теж! Їй потрібен її Родіон – такий, яким він є!
***
Який є? А чи не бреше вона сама собі? Наскільки пам’ятає – завжди хотіла, щоб він був такий, як хочеться їй.
Спочатку вона боролася за його зовнішній вигляд: вистачить носити темні сорочки, ти молодий. Він знизував плечима, але підкорявся: звичайно, у нього неважливо зі смаком …
Ще вона постійно пригладжувала вихор на його верхівці: стовбурчиться, немов чубчик у молодого півника, а ти вже не півник, ти – чоловік …
Потім взялася за його дозвілля: чого ти приятелюєш зі своїми армійськими друзями? У тебе – сім’я, ось і давай дружити із іншими сім’ями.
Їй завжди здавалося, що «як треба жити» вона розуміє більше, ніж чоловік. А раз так – чому б йому не прислухатися до її порад?
Пізно вночі в купе зайшла літня подружня пара. Вона постелила йому постіль, і перед тим, як лягти самій, поцілувала його в скроню. Сивого, точніше навіть сказати – старого, одягненого в поношені шмотки …
Аліна уткнулась лицем в подушку і через якийсь час виявила, що подушка стала мокрою …
***
Приїхала. Вранці приготувала оладки і підійшла до вікна. І почала чекати. Ось вони вийшли з під’їзду …
Вона не знає, не пам’ятає, як ноги самі винесли її на вулицю. Прокинулась вже там – біля машини. Ірка відвернулася, а він стояв і дивився – весь її, а не Іркін, весь – від п’ят до непокірного вихорця на маківці. Зараз вона візьме його за руку, а іншою рукою обійме. І поведе додому …
Що він сказав? «Прийди в себе і повертайся»?
Що ж їй робити, що?! Навіть ненависті немає чомусь …
Вона простягла руку, і провела нею по його волоссю. І засміялася крізь сльози:
– Як пізно …
– Що – пізно?
– Нічого … Просто я нарешті зрозуміла, що моя шпаргалка нічого не варта.
Автор Моловцева Н.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
