Катерина пригальмувала біля світлофора на жвавій столичній вулиці й кинула погляд на електронний годинник на панелі авто. Була 17:35. Якщо вона встигне швидко заскочити до великого торговельного центру за найнеобхіднішими продуктами, то до повернення чоловіка, Андрія, вечеря вже чекатиме на столі.

Андрій обіцяв повернутися не раніше дев’ятої вечора. За його словами, затягувалася надважлива нарада з іноземними інвесторами, доля якої, мовляв, вирішувалася саме сьогодні. «Ти ж знаєш, як це буває: вечеря, ділові розмови, ніяк не відірвешся», — пояснював він, коли зранку виходив із дому у випрасуваному костюмі.

Заїхавши на багаторівневий паркувальний майданчик торгово-розважального комплексу, Катерина одразу відчула, що її щось стривожило. У сьомому ряду, під номером паркомісця 112, стояв червоний джип. Вона впізнала його миттєво. Це була машина Андрія. Абсолютно точно його. Не лише марка та колір, а й маленька, але дуже характерна прикмета: подряпина на задньому бампері.

Катерина відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона сама залишила ту подряпину минулого місяця, коли невдало паркувалася задом на дачі. Андрій тоді сердився, але врешті-решт сказав: “Добре, не переймайся, це всього лише метал. Головне, що ти ціла”. Тепер ця подряпина, як клеймо, підтверджувала: машина тут.

— Але ж Андрій мав бути на нараді… — прошепотіла Катерина, заглушивши двигун.

Вона вийшла з машини, зробила кілька глибоких вдихів і повільно підійшла ближче. Номерний знак — так, Андрієвий. Навіть ледь помітна вм’ятина на капоті, пам’ятка про ту весняну історію з гілкою, що впала, була на місці. Це було беззаперечно.

— Що тут відбувається? — внутрішньо запитала вона себе. Вона озирнулася. Парковка була забита автомобілями, люди поспішали з візками, навантаженими покупками. Звичайна субота. Але ця буденність, цей звичайний вечір, створював такий контраст із її внутрішньою тривогою, що ситуація здавалася сюрреалістичною.

Вона попрямувала до центрального входу. Народу було чимало: вихідний день, родини, пари, студенти. Діти весело бігали біля великого фонтану на першому поверсі. Катерина піднялася на ескалаторі на другий поверх, автоматично оглядаючи обличчя навколо. А раптом вона просто помилилася? А раптом це просто схожа машина? Ні, подряпина. Вона не могла помилитися.

— Катрусю! — гукнув хтось із-за спини.

Катерина обернулася — це була Зоя, знайома з її спортивного клубу, яка також працювала в одному з магазинів. Жвава, рухлива жінка років сорока п’яти, відома своєю обізнаністю у всіх місцевих плітках.

— А, Зою, привіт, — Катерина натягнула на обличчя подобу усмішки.

— Ти чого тут кружляєш? До подруг прийшла?

— Так, заїхала за продуктами, — Катерина намагалася виглядати безтурботною. — Вирішила заодно пройтися по крамницях, може, щось цікаве знайду.

Зоя примружилася, присунулася ближче і понизила голос до конспіративного шепоту, що був для неї звичним тоном.

— Слухай, а твого Андрія не бачила тут випадково?

Катерина напружилася, відчуваючи, як стискається її шлунок.

— Андрія? А що?

— Та ось півгодини тому бачила його тут. Ішов із якоюсь жінкою. Я спочатку подумала, може, то не він, але потім придивилася. Точно твій.

— З жінкою? — голос зрадливо здригнувся, але Катерина миттєво взяла себе в руки.

— Ну так, — Зоя явно отримувала задоволення від того, що була носієм важливої інформації. — Висока така, у світлій сукні. Вони до бутика Віки пройшли, а потім кудись завернули. Я не стала стежити далі, роботи було багато.

Віка. Вікторія. Віка була найкращою подругою Катерини ще зі студентських років. Вони були нерозлийвода: разом відзначали дні народження, ділилися секретами, Віка була свідком на їхньому з Андрієм весіллі. У неї був свій бутик вечірнього одягу на другому поверсі цього ж ТРЦ.

— Зрозуміло, — проковтнула Катерина. — Дякую, що сказала.

— Та нема за що, — Зоя поплескала її по руці, її обличчя виражало співчуття, змішане з цікавістю. — Ти там тримайся. Життя, воно таке.

Катерина пробурмотіла щось незрозуміле і швидко пішла далі. Серце билося, наче барабан. З Вікою? Якою жінкою? І чому він збрехав про нараду?

Вона завернула до бутика Вікторії. Він розташовувався у дальньому кутку поверху, між магазином косметики та ювелірним салоном. Стильна скляна вітрина з манекенами у вечірніх сукнях, всередині — приглушене світло та тиха лаунж-музика.

Зайшовши всередину, вона побачила лише молоду продавчиню, яка розкладала на полицях аксесуари.

— Добрий вечір, — дівчина привітно посміхнулася. — Вам щось підказати?

— Вікторія де? — запитала Катерина.

— Вікторії Олегівни немає. Вона пішла десь години півтори тому, сказала, що має невідкладні особисті справи.

— Пішла? — перепитала Катерина. — Зовсім пішла?

— Ну, так. Сказала, що повернеться лише у понеділок.

Катерина вийшла з бутика. Віки немає на роботі. Андрій бреше про нараду. Його машина стоїть на парковці. Зоя бачила його з жінкою, а вона була поблизу бутика Віки.

— Усе сходиться, — прошепотіла Катерина.

Руки тремтіли, коли вона діставала телефон. Набрала Андрію — зайнято. Спробувала ще раз — знову зайнято.

Катерина повільно рушила коридором. Вона була надто збуджена, щоб іти кудись цілеспрямовано. І тут, обійшовши кут біля кав’ярні, вона почула знайомий сміх. Чоловічий. Низький, розслаблений. Андріїв сміх, вона б його з тисячі впізнала!

Катерина завмерла. Сміх лунав звідкись праворуч, із зони відпочинку біля великого вікна. Вона обережно підійшла ближче, серце стукало так гучно, що здавалося, його чути на весь поверх.

— …не думав, що так легко вийде, — донісся голос Андрія. — Ти сьогодні чарівна, Віко.

— Головне, щоб Катя нічого не дізналася, — відповів жіночий голос.

Це був голос Вікторії. Його інтонації, її характерний тембр.

— Не дізнається, — запевнив Андрій. — Я їй сказав про інвесторів, вона спокійна.

— Ми з тобою як таємні агенти, — засміялася Віка.

— Квартиру на вівторок я вже забронював, — сказав Андрій тихіше. — О сьомій вечора тобі зручно?

— Звісно зручно, — голос Віки потеплішав. — Я вже з нетерпінням чекаю.

Катерина притулилася до стіни. Світ на мить поплив перед очима. Андрій та Вікторія. Її чоловік та її найкраща подруга. Тридцять років у шлюбі, двадцять років дружби — все розсипалося на порох.

— Зрадники, — прошепотіла вона, відчуваючи гіркий присмак у роті.

Ноги підкосилися. Катерина повільно опустилася на лавку навпроти вікна. Що робити? Ворватися до них? Влаштувати публічний скандал, що розірве тишу ТРЦ?

Ні. Потрібно заспокоїтись. Подумати.

Вона підвелася і швидко, але рівним кроком попрямувала до виходу. Повз яскравих вітрин, повз щасливі обличчя, повз веселий фонтан. Вийшла на вулицю, де вже запала нічна прохолода.

Холодне повітря вдарило в обличчя, але вона його майже не відчула.

Сіла у машину, завела двигун. Руки тремтіли так сильно, що ледве тримали кермо. Дорогою додому Катерина майже не бачила дороги — очі застилали непрохані сльози.

Вдома вона скинула взуття, пройшла до спальні і впала на ліжко. Плакала довго, стискаючи подушку, щоб заглушити ридання. Потім просто лежала, дивлячись у стелю.

Близько восьмої години зателефонував телефон. Андрій.

— Алло, Катюню! Вибач, нарада затяглася. Я ще години півтори тут буду.

Голос звичайний, спокійний, як завжди. Ніби нічого не сталося.

— Добре, — сказала Катерина тихо.

— Ти як? Голос якийсь стомлений.

— Втомилася просто. Лягаю вже відпочивати.

— Зрозуміло. Ну, давай, відпочивай. Я постараюся тихо зайти, щоб не розбудити.

Вони попрощалися. Катерина поклала слухавку і знову дивилася в стелю. Як же він віртуозно бреше. Нарада. Години півтори. А сам з Вікою орендує квартиру.

Вона встала, вмилася крижаною водою. Потрібно зібратися. Потрібні неспростовні докази. Може, він листується з нею?

Катерина згадала, що Андрій часто залишає телефон удома, коли йде до душу. Потрібно просто дочекатися.

Чоловік прийшов близько пів на одинадцяту. Катерина лежала в ліжку, вдаючи, що спить. Він обережно роздягнувся, пройшов у ванну. Почувся шум води.

Катерина швидко зіскочила з ліжка, схопила телефон зі столика. Пароль вона знала — дата їхнього першого побачення, не весілля, бо він був надто очевидним. Відкрила месенджер, знайшла листування з Вікою.

Андрій старанно видаляв усі повідомлення, але не всі. Залишилися лише останні від сьогоднішнього дня:

Віка: «Чекаю на тебе біля центрального входу. Не запізнюйся.»

Андрій: «Вже виїхав. Скоро буду»

Віка: «Не можу дочекатися вівторка…»

Андрій: «І я. Буде незабутньо, обіцяю»

Віка: «Ти у мене найкращий»

Катерина швидко зробила скріншоти. Вона прогорнула ще трохи. Тиждень тому:

Андрій: «Скучив. Коли побачимось?»

Віка: «Катя у четвер їде до мами. Можемо зустрітися»

Андрій: «Чудово. Я все організую»

Віка: «Ти мій герой»

Два тижні тому:

Віка: «Дякую за вчора. Це було просто тепло і добре»

Андрій: «Для тебе — що завгодно»

Віка: «Шкода, що ми не можемо бути разом відкрито»

Андрій: «Потерпи ще трохи. Я все вирішу»

Вода в душі перестала шуміти. Катерина швидко поклала телефон назад, лягла в ліжко, натягла ковдру. Серце билося так, що здавалося, воно зараз розірветься.

Андрій вийшов із ванної, ліг поряд. Простягнув руку, обійняв її.

— Спиш уже?

Катерина не відповіла, намагаючись дихати рівно. Він зітхнув, поцілував її у скроню і відвернувся.

Вона лежала з розплющеними очима до самого ранку. У голові крутилися думки. Що робити? Влаштувати істерику? Зібрати речі та піти? Найняти адвоката?

Ні. Досить ігор.

Вранці, коли Андрій поїхав “на роботу” (насправді — на риболовлю, яку він називав “неформальною зустріччю”), Катерина зателефонувала Вікторії.

— Привіт, Катрусю! — бадьорий голос подруги різав по вухах. — Як справи?

— Нормально, — Катерина стиснула кулак. — Слухай, давай сьогодні зустрінемося. Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— О, звичайно! — Віка нічого не підозрювала. — Давай о шостій у нашому улюбленому кафе?

— Давай.

Вони попрощалися. Катерина одяглася, нафарбувалася, привела себе до ладу. У дзеркалі вона побачила незнайому жінку — бліду, з темними колами під очима, але з неймовірно твердим поглядом.

Вона взяла телефон, знайшла номер адвоката, якого подруга колись радила.

— Алло, це юридична контора «Феміда»?

— Так, слухаю вас.

— Я хотіла б записатися на консультацію з приводу розірвання шлюбу.

О шостій вечора Катерина сиділа у затишному кафе, на їхньому «улюбленому» місці, і чекала на Віку. На столику перед нею лежав телефон, захищений обкладинкою. Всередині — скріншоти листування, її “запасний план”.

Віка влетіла до кафе з усмішкою, випромінюючи безтурботність.

— Привіт! Вибач, що запізнилася, затори моторошні!

Катерина мовчки кивнула. Віка сіла навпроти, зняла куртку.

— Ти щось дуже засмучена. Сталося щось?

— Сталося, — Катерина поклала телефон на стіл. — Ось, подивись.

Віка подивилася на екран. Обличчя її побіліло, як крейда.

— Катю, я…

— Не вигадуй. Просто подивися, — тихо сказала Катерина.

Віка затремтіла, по щоках потекли сльози, але Катерина була незворушна.

— Це не те, що ти думаєш… Ми просто…

— А що я думаю? — Катерина нахилилася вперед. — Що мій чоловік і моя найкраща подруга півроку мене обманюють? Що ви орендуєте квартири та таємно зустрічаєтеся, поки я, як дурепа, працюю і займаюся домом?

— Катю, благаю…

— Двадцять років дружби, Віко. Двадцять років! — голос Катерини був низьким, майже незмінним. — Як ти могла? Ти ж була мені як сестра.

Віка мовчала, опустивши очі.

— Я тобі довіряла. Я ділилася з тобою своїми мріями, своїми страхами, — Катерина підвелася. — Знаєш що? Ідіть ви обидва своєю дорогою. І Андрій, і ти. І нехай вам буде “добре” у вівторок у тій орендованій квартирі.

Вона схопила сумку і вийшла з кафе. Надворі було темно і прохолодно. Катерина сіла в машину і дозволила собі заплакати. Усе життя, яке вона будувала, звалилося за один день.

Але вона впорається. Вона сильна. Вона не житиме зі зрадниками.

Катерина витерла сльози, завела мотор і поїхала додому. Вона згадала, що у неї є невелика майстерня на балконі, де вона займалася керамікою, своїм давнім, забутим хобі. Вона повернеться до цього. Вона створить щось нове.

Вдома вона увімкнула ноутбук і першим ділом написала на електронну пошту Андрія та Віки (адресу якої вона знала): “Вівторка не буде. Квартира тепер твоя, Андрію. І Віка теж. Щасливого плавання.” До листа вона прикріпила скріншоти.

Наступного дня вона піде до адвоката, а потім — у магазин, щоб купити нову піч для кераміки та глину. Її нове життя почнеться з мистецтва, а не зі сліз.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.