fbpx
Breaking News
Пoвним хoдом йшло приготування до весілля. І, на свою бiду, Ольга Петрівна сказала синові та невістці, що хоче подарувати їм однокімнатну квартиру, на яку все життя збирали гроші з батьком. Та стала нaйлютiшим воpoгом для молодят
– Моя невістка, Оксана, жила з моїм сином “як в Бога за пaзухою”. А кілька місяців тому сталося те, що сталося: Анатолій оголосив, що зустрів іншу жінку і буде рoзлучатися. Для Оксани ця звістка стало снігом на голову, вона в шoці, і її можна зрозуміти: йти їй особливо нікуди. Грошей у неї немає, роботи і житла теж, батьки живуть в області. А найгірше, що їхня дочка сказала, що хоче залишитися з багатим татом
Коли син поїхав у відрядження, я зайшла в його квартиру і залишила там сюрприз. Просто син надумав одружуватися, а майбутня невістка мені відразу не сподобалася. Я вирішила діяти
Тісто на кефірі. Цим рецептом користуємося усім селом вже давно. Кращого тіста ще не бачила. З нього печу все: пиріжки, піцу, печиво, різні смаколики та вареники. Вам воно теж сподобається
Коли я пізно ввeчері повернулася з роботи, свекор та свекруха вже вечеряли. А мою дитину вiдгaняли від тарілки. “Відійди я тобі сказала, не чіпай тарілку!” Я була вpaжeна, адже я завжди купую продукти
Життєві історії
Завaгiтнівши, Оля дуже захотіла побувати у рідному місті. Чоловік застерігав: дорога далека, а їй скоро наpoджувати. Не хотів відпускати саму. Як у воду дивився

Щастя у кожного своє.

Колись ми з Олею працювали на взуттєвій фабриці. Очі у неї – голубі-голубі, обрамлені густими віями, кругленьке личко, по-дитячому пухкі уста… Та ті красиві очі ніколи не сяяли радістю. За матеріалами видання Наш День

– Чому завжди зажурена? – якось спитала Ольгу. Вона не любила скаржитися, однак, у той день вихлюпнула мені свій жаль. Сімейний корабель розкинув її з чоловіком по різних берегах і вона одна виховує сина Івана. Важко їй. Доводиться економити на найнеобхіднішому. Скоро Новий рік. Іванко, як і інші діти, хоче піти на новорічне свято, а карнавальний костюм купити нема за що.

На очах Олі виступили сльози. Жаль стиснув моє серце. І я стала міркувати, чим їй зарадити.

З картону зробила капелюх, розмалювала його чорною фарбою. З обрізків шкіри пошила меч, з білого полотна – накидку-сорочку. Ще й віршик склала про мушкетера. Оля була зворушена і тепер уже плакала від радості. Потім захоплено розповідала, який щасливий був Іванко, коли за костюм мушкетера отримав призове місце…

Оля вирізнялася якоюсь особливою терпеливістю і добротою.

У ті часи були нескінченні черги за хлібом, маслом. В одні руки давали не більше двох буханок хліба і дві пачечки масла. То вона по кілька разів бігала в магазин, якщо хтось просив. А потім – наздоганяла свою роботу. Бувало, спам’ятовую її: кому треба, хай сам купує, тобі ж важко. «Я не вмію відмовити, коли просять», – пояснювала Ольга.

Одного дня вона не з’явилася на роботі. Минув тиждень, другий. Олі не було. Ніхто з її односельців не відав, що з нею. Час спливав. Я скучала за нею. Мені бракувало наших теплих розмов, та найбільше гризла думка: може якась біда її спіткала, а я не можу допомогти?

Вже й рік минув, як бачила її. Та якось мені надійшло поштове повідомлення. Здивувалася: посилка з Литви? Була упевнена, що це якась помилка.

– Все сходиться: і адреса, і прізвище ваше, – запевнила мене оператор на пошті.

Все ще сумніваючись, я заледве донесла важку коробку додому. Мов із чарівної скриньки, виймала усілякі обновки – мені, моєму чоловікові, синам і не могла збагнути від кого такі гарні подарунки? За що?

Ні зворотна адреса, ні прізвище відправника – Гуданіс – нічого мені не говорили. Та враз, між цукерками, вгледіла лист. Не могла повірити – він був від Олі. Тільки тепер вона не Кривінська, а Гуданіс!

Через газетне оголошення Ольга познайомилася з чоловіком із литовського містечка Велючоніс. Він писав їй теплі, задушевні листи, а потім покликав з Іванком до себе. Відважитися на такий серйозний крок було вкрай важко, зізнавалась Оля, адже про Яцека, по-суті, нічого не знала, ніколи його не бачила.

Чи не пошкодує, вирушаючи в таку далеку дорогу з дитиною? Та втрачати було нічого: у невеличкій хаті, окрім неї з сином, жили ще старенькі батьки, сестра з донькою, в якої теж не склалося сімейне життя. Біда визирала з кожного куточка. І взагалі, вона ще молода, їй так бракує міцного чоловічого плеча, а Іванкові – тата…

І тільки тепер, коли стала дружиною Яцека, вирішила відгукнутися.

– Хочу віддячити тобі за те, що допомагала мені, чим могла. Гадаєш, я забула? – писала Оля. Адресу мою вона дізналася у відділі кадрів, коли писала заяву на звільнення.

У Велючонісі Ольга влаштувалася на роботу у їдальню дитячої колонії. Серце її краялося за чужих дітей. Знала: кожен із засуджених – жepтва скалiченої долі. Дитина, якій бракує любові, уваги, а, нерідко, й куска хліба. По-материнськи жаліла їх, давала «добавки», якщо хтось просив, ділилася чимось домашнім.

Завaгiтнівши, чомусь дуже захотіла побувати у рідному Застіночому, біля родини. Чоловік застерігав: дорога далека, а їй скоро наpoджувати. Не хотів відпускати саму. Як у воду дивився…

Пoлoги були передчасними, але щасливими! Скрипіла морозами люта зима, коли вони з Яцеком везли маленький згорток до Литви. На щастя, і маленький Миколка і його мати були здорові, і в сім’ї Гуданісів почалося нове, повне приємних клопотів, життя. Оля писала, як тішиться братиком Іванко, як допомагає їй з Яцеком глядіти Миколку…

Згодом наша сім’я переїхала у нове помешкання і я загубила адресу Олі. Окрім того, розпався Союз, і приїхати їй в Україну було непросто. Усі ці роки я згадувала Ольгу, сумувала за її довгими, змістовними листами.

І ось два роки тому, напередодні Різдва, у моїй квартирі задзвенів телефон. Стрепенулася – де я чула цей дзвінкий, мелодійний голос? Це була Ольга. Вона знову тут і хоче зустрітися! Оля майже не змінилася: ті ж голубі блавати очей, по-дитячому стислі уста… Вона сповістила, що Яцек, на жаль, зарання відійшов у засвіти. Тепер вона живе із синами.

Ольга стала дуже набожною. У яких місцях не бувала – найперше йшла до святого храму.

Читайте також: ОДНОГО РАЗУ НА ВЕСІЛЛІ ДУЗІВ: ТАКІ ДИВНІ ЗБІГИ СИЛЬНО ЗДИВУВАЛИ НЕ ТІЛЬКИ МЕНЕ

У Львові, де робила пересадку, познайомилася в монастирі з молодим священиком Теодором, якого люб’язно називає своїм онуком. Його святість, мудрість і набожність світлою благодаттю проникли в її серце, зміцнили віру. Цьогоріч, коли Ольга їхала у Застіноче, не оминула монастир.

Отець Теодор дуже зрадів зустрічі з Ольгою. Сказав, що молиться за здоров’я Олі та її родини.

У Литві життя дещо інакше, ніж в Україні, каже Ольга. Оскільки вона – вдoва, то до пенсії їй дораховують певну суму. Безкоштовно зробили oперaцію на серці. Тут лікарі взагалі не знають, що таке хабар. А в аптеках провізор, окрім литовської, має володіти ще й російською і англійською мовами – для зручності спілкування.

Ольга дуже любить життя. Каже, Господь врятував її для нього. Тут, в Україні, купує речі, які нагадуватимуть їй рідний край – українські хустки, сувеніри і навіть насіння везе звідси, ділиться ним з подругами…

Дуже любить читати. Сподобалася їй газета «Наш ДЕНЬ», яку побачила у мене на столі. Попросила стосик номерів, щоб було що читати в дорозі.

Доки вистачить сил, мріє приїжджати в Україну. Тут пoхoвані її батьки, тут живе сестра Ганя, племінниця з донькою. Тут дорогі їй кожен камінчик і деревце.

Нестримним потічком течуть з її очей сльози. Тепер це – сльози щастя.

– А взагалі, що таке – щастя? – питаю її.

– Щастя у кожного своє, – мовила вона, дещо подумавши. – Для когось – це букет троянд серед зими. Для когось – довго­очікуваний телефонний дзвінок. Для іншого – перші кроки після важкої недуги. Для мене щастя – бути комусь потрібною: дітям, подругам, родині, онукові Теодору. А ще – аби в багатій, мирній Україні мене чекали дорогі мені люди…

Марія Маліцька

м. Теребовля

Related Post