Два місяці тому не стало дуже рідної для мене людини – мами мого чоловіка, цю втрату я пережила дуже важко. Свекруху я завжди називала мамою, ця людина заслужила таке ставлення.
Коли ми з Василем тільки побралися, як більшість молодих сімей, ми не мали де жити. Я була родом з села, біля мами залишилася моя молодша сестра, вона вийшла заміж, привела зятя додому і дала мені зрозуміти, що мені нема на що розраховувати.
Мама просто сказала мені – вибач, доню, хто буде біля мене, тому і будинок. Я працювала на заводі, жила в гуртожитку. Після весілля ми думали знімати квартиру, але свекруха не дозволила, сказала, що хоч у неї квартира і невелика, але двох кімнат вистачить, щоб нас помістити.
Тоді вона ще працювала, ми теж, то ж зустрічалися вдома ми лише вечорами. Коли я народила дітей, мама бігла з роботи, щоб мені допомогти. Не кожна рідна мама так підтримує, як підтримувала мене свекруха. Діти виросли, я навіть не помітила коли. Її підтримка і допомога були неоціненними.
Коли діти виросли, і син, і дочка вчилися в медичному університеті, я вирішила їхати на заробітки. Порадилася з свекрухою, вона одобрила мій план і пообіцяла дивитися за дітьми. Мені тоді було 40 років, їй 65.
Вдома мене не було 18 років, я працювала в Греції. За цей час діти одружилися, чоловіка мого не стало 9 років тому, а свекруха постаріла. Заробітки пішли мені на користь, я непогано справилася – і сину, і доньці допомогла придбати житло, собі будинок збудувала.
А в кінці минулого літа мені подзвонили діти і повідомили, що бабуся не дуже добре себе почуває і треба, щоб її хтось доглядав. Дочка моя має гарну роботу, вона приїжджає до бабусі, але жити з нею не може. На невістку, дружину сина, я теж особливо не розраховувала, тому вирішила приїхати і сама доглядати жінку, яка в свій час зробила для мене багато хорошого.
Заробітчанки, яким я розповідала, що їду додому, щоб глядіти свекруху, мені дуже дивувалися і не вірили, що так буває, радили мені найняти доглядальницю. Просто вони не розуміли, наскільки рідною і важливою є для мене ця людина.
Я приїхала додому, була з мамою до самого кінця. А два місяці тому її не стало. Свою квартиру по заповіту вона залишила мені. Але тут неочікувано з’явився молодший брат мого чоловіка, який все життя прожив в іншому місті і до мами ніколи не приїжджав. Навіть телефонував їй не часто, а тепер про спадщину згадав, сказав, що раз його брата немає, то квартира мала б по праву належати йому, адже він – син, а я – всього лиш невістка.
Знаєте, в моїй ситуації справа зовсім не в квартирі, адже проблем з грошима чи житлом у мене немає, тут справа в людяності. Син багато років про маму нічого не знав, а тепер згадав про спадщину.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.