fbpx
Життєві історії
Зараз я живу в місті, в хорошому районі. Маю свою власну двокімнатну квартиру, де господинею можу бути тільки я і ніхто інший. Чоловіка свого жити я сюди не приведу ніколи, був у мене вже досить сумний досвід, та й не один. Але відразу скажу, я не сама придбала цю квартиру, її колись отримали мої батьки, яких зараз вже немає, вона мені дісталася в спадок. Мені вже 35 років, заміжньою я не була, дітей немає. Шкода, що родичі лише пліткують за моєю спиною

Зараз я живу в великому місті, ще й в досить таки хорошому районі. Маю свою власну двокімнатну квартиру, де господинею можу бути тільки я і ніхто інший. Чоловіка свого жити я сюди вже точно не приведу ніколи, був у мене вже досить сумний досвід, та й не один. Але відразу скажу, я не сама придбала цю квартиру, не за свої власні кошти, її колись отримали мої батьки, яких зараз вже немає, вона мені дісталася в спадок.

Мені вже 35 років, заміжньою я не була, дітей немає. У мене є хороша робота та добрі подруги, з якими ми ходимо по різних вечірках, клубах та святах. Так, я маю хороший достаток, вдома все є у мене, готую я теж смачно, заміж хочу, але виходити за першого ліпшого я не збираюся зовсім.

З першим своїм хлопцем я стала зустрічатися ще в 23 роки, коли ще була моя мама, тата вже тоді не було. Ми були на той час молодими студентами, навіть одружитися збиралися, але мама сказала:

– Дочко, але він же з багатодітної сім’ї, живуть вони ну дуже там бідно, я вже знаю, мені люди розповідали. До нього ти жити не підеш, вам, студентам, орендувати квартиру зараз зовсім не по кишені. А я в свою квартиру зятя не пущу, для мене це зовсім стороння людина, нічого йому сидіти на моїй праці,  на всьому готовому. Нехай він іде працювати, хоч ночами, знімає якийсь куток, ось тоді у вас буде справжня, окрема сім’я. Не з того ти починаєш, доню! Я вийшла заміж за твого батька, коли він вже отримав квартиру і мене в неї привів, я прийшла вже на все готове до свого чоловіка.

Я про це сказала нареченому. Він став жалітися, мовляв, і так в навчанні завантажений, а не спати ночами – не в його звичці. Він мене тоді аж засмутив серйозно. Ми відразу після цього розійшлися. Бачила його потім в соціальних мережах, листувалися. Каже, що став він зараз успішним бізнесменом, будинок відбудував добротний, дружина в нього є, двоє дітей. На місці дружини могла б і я бути, але скільки б я чекала? Якщо бізнесмен – то значить працює не покладаючи рук, невже заради мене не можна було цього робити?

Другий серйозний роман у мене почався вже аж в 31 рік, я вже жила тоді одна, мами не стало моєї на той час. Він був старший за мене на 8 років, розлучений, свою квартиру він залишив дружині з сином, причому, не так давно, тому жив у свого друга, потім орендував якусь маленьку кімнату в гуртожитку. Я дозволяла йому приходити до мене для зустрічей і для побачень. Іноді він залишався, але мені це не подобалося: заміж поки не кликав, а вже ніби як будні виходять.

І все ж, якось одного разу він заговорив про наше весілля. Але дуже дивно те все звучало, як на мене.

– Кохана, давай одружимося! Прописуватися у тебе я не збираюся, звичайно, але через відсутність житла ми будемо жити в твоїй квартирі, принаймні поки що. Я буду тобі хорошим чоловіком, діти у нас будуть, будемо подорожувати, все буде добре у нас.

Я була геть здивована! Як це – жити у мене? Тобто я привожу в свою квартиру чоловіка, який не має свого даху над головою, який в подальшому буде вказувати, що і як мені в своєму будинку переробляти? А чи не бажає він взяти хоча б кредит, щоб мене забрати до себе? Але він навіть й слухати про кредит не хотів, казав, що грошей у нього немає, він і так аліменти на сина платить. І брати великі гроші у кредит він зараз не планує, адже зараз криза і він не знає, чи матиме стабільний та хороший дохід.

Я після того сказала, щоб до мене він більше не приходив.

Ну а третій випадок теж був сумним, завдяки моїм подругам. Познайомили вони мене з одним чоловіком, мовляв, дуже він хороша людина, неодружений, без аліментів і, головне, має свою квартиру, своє власне житло, що було вагомим аргументом для мене, напевне відповідальна та надійна людина він, так думала я тоді. До себе я його не кликала. Сходили пару раз на побачення в кіно і на річковому трамвайчику покаталися. Він потім запросив мене до себе. Це була крихітна гостинка в холостяцькому стилі і в бідному районі. Мені там геть не сподобалося! І це все, що він досяг до своїх вже й не таких молодих 37 років? Начебто у нас вже і роман почався, але я зрозуміла, що пора вже його закінчувати. До себе я його точно не пущу, та й і до нього не піду. Була б у нього рівноцінна квартира – інша справа.

Розійшлася я з ним, не пояснюючи причини. Подружки всі в один голос розповідали:

– Ну що тобі треба? Принца чекаєш? 35 років – сім’ї немає, що ти тримаєшся так за цю квартиру? Ніхто у тебе її не забере, господиня – ти, в будь-який час чоловіка можеш попросити піти, якщо недобра людина попадеться! І кому потім ти в старості потрібна будеш?

Але я вважаю, що вони зовсім не праві. Адже мати своє власне житло після 30 років зобов’язаний кожен нормальний чоловік, це хороший показник його статусу. Мій будинок, моя фортеця. Я не можу, щоб хтось руйнував те, що я створювала роками. Це моя фортеця, куди я в будь-яку хвилину можу повернутися! Тому я ще дуже сподіваюся зустріти в своєму житті хай не принца, але рівного мені за статусом чоловіка. Може і знайдеться такий, місто не маленьке. Я ще молода, чекатиму свого щастя. Ну хіба я не права? Я ж нічого такого не прошу, а просто, хочу мати поряд з собою надійну та хорошу людину.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook