На сьогоднішній день мені 29 років, я маю маленького синочка, йому зараз ще й року немає.
Коли мені було майже 25 років, я познайомилася з Русланом, у нас все складалося якнайкраще, здавалося, що все добре попереду.
Він був дуже добрим і уважним до мене, як ніхто інший.
А коли мені було 26 років, ми з ним одружилися – і все змінилося.
На наші весільні гроші, які здебільшого нам несли і дарували мої родичі, ми з Русланом купили хороший автомобіль.
А мої тато й мама мої, чимало років відкладали гроші для мене і купили нам хорошу квартиру, щоб ми мали гарне майбутнє.
Здавалося б, що все у нас є для справжнього сімейного щастя, але чомусь щастя сімейного у нас зараз немає:
мій Руслан постійно може піти куди захоче, спокійно може не ночувати вдома, потім лише сказати, мовляв, справ у мене було дуже багато, я залишився в друга чи на роботі до ранку, адже по-іншому вчинити не міг, просто не було часу їхати додому, а відпочити потрібно.
Згодом Руслан влаштувався на роботу з малою заробітною платою, щоб мати більше вільного часу, але там був дуже великий плюс – зручний графік.
Але нам на життя грошей зовсім не вистачає, які він заробляє, доводиться гарно на всьому економити.
Дуже часто, особливо останнім часом, коли все дуже подорожчало, адже ціни летять догори швидко і паливо для автомобіля теж, я прошу грошей у моїх батьків, адже на життя нам не вистачає.
Чоловік сам їздить на авто у своїх справах завжди, він постійно за рулем, а я завжди одна ходжу пішки, навіть, якщо поспішаю кудись, добиратися мені потрібно різним транспортом.
Батьки мої дуже люблять свого онука, тому все купують йому, завжди дають гроші на всі необхідні речі, адже я у них єдина донька і у них більше нікого немає.
А чоловік мій лише користується цим, він звик до такого ходу подій.
Руслана влаштовує все абсолютно.
Ми живемо в шлюбі з чоловіком разом вже 3 роки, а у мене складається таке відчуття наче він не кохає мене і ніколи не кохав, хоча до одруження все було зовсім по-іншому.
Йому наче байдуже до всього в нашій сім’ї, а про своїх батьків я вже й не згадую, вони взагалі ніколи не подобалися йому, хоча ставилися до нас з усією душею.
А я кохаю щиро Руслана, завжди вірю, що ось-ось він зміниться, подорослішає і ми зможемо стати щасливою сім’єю, але нічого не змінюється зовсім, навіть з роками.
І в душі я розумію, що так більше не може тривати, адже з часом лише гірше стає і чоловік мій не зміниться більше.
Я останнім часом перестала красиво одягатися, стежити за собою, хочеться для дитини більше щось купити, економлю на собі, адже доходи у нас малі, а в батьків щоразу не хочеться брати гроші і звертатися за допомогою до них.
Останнім часом я все більше задумуюсь про те, що Руслан живе зі мною тільки через гроші, батьки мої стараються для нас і у нас все є.
Як змінити близьку людину?
Або варто просто взяти і зараз піти, якщо не вдається його змінити?
Я втомилася про все думати одна, але хочеться, щоб у дитини був батько.
Навіть не знаю, як про все розповісти своїм мамі й татові, адже вони нам купили квартиру після одруження і Руслан теж може на неї претендувати, якщо ми розлучимося.
Тато з мамою не зможуть цього зрозуміти.
Який знайти вихід в моїй ситуації, щоб потім не шкодувати?
Фото ілюстративне.