Така незрозуміла ситуація на сьогоднішній день складається в моєму житті, що я вже сама не знаю, чи вірно чиню.
Багато родичів і друзів не розуміють мене, кажуть, що маю вчинити по-іншому.
Але мені хочеться почути погляд людей зі сторони, які не будуть прискіпливо ставитися до мене.
Якось чоловік в суботу ввечері повернувся додому від своєї мами і сказав, що буде краще, якщо ми їй купимо однокімнатну квартиру, щоб вона жила там.
Іван пояснював, що, звісно, ми її оформимо на себе, а потім вона залишиться нашому синові.
Я дуже здивувалася такій пропозиції свого чоловіка, не хочу нічого купувати для його мами і вкладати туди свої власні гроші.
Та Іван виправдовується, що так буде краще і нам не прийдеться платити комунальні платежі за трикімнатну квартиру моєї свекрухи.
Тоді я сама подзвонила матері свого чоловіка і сказала Ірині Дмитрівні, щоб більше ми платити комунальні за неї не будемо, як робили це 5 років.
Казала, щоб вона продала свою трикімнатну квартиру, а купила собі набагато меншу – однокімнатну, тоді їй і вистачатиме на все.
Мама чоловіка сказала, що навіть не буде продавати свою квартиру, адже там прописана Віра, і Галина теж вважає її своїм домом.
Віра – дочка мого чоловіка, а Галина – її мама, перша дружина мого Івана.
Віру чоловік з першою дружиною прописали в квартирі матері, як тільки вона народилася, зараз вона живе в селі, у своєї другої бабусі.
Але виписувати її Галина не хоче з квартири своєї колишньої свекрухи.
Галина сама зараз заміжня, у неї з чоловіком є син, ровесник нашому синові.
Ірина Дмитрівна сказала, що Віра теж донька її сина, її рідна онучка, тому вона хоче, щоб квартира трикімнатна залишилася їй, а про своїх синів ми самі подбаємо.
Чоловік не проти, але ж Віра – його дитина, а не моя.
Комунальні за мамину квартиру ми платили самі, і я дуже добре знаю, що мені прийдеться доглядати за своєю свекрухою, більше нікому, на Віру надії немає, адже вона дитина.
Але мене слухати ніхто не хоче.
Вважають, що я не права.
Вже зараз усі натякають мені, що я маю доглядати за своєю свекрухою на старості років, бо більше нікому?
Але з якого дива, я маю робити так, як родичі кажуть мені?
Фото ілюстративне.
