Зараз усі мою подругу засуджують, вся родина проти неї. Кажуть, що Людмила зовсім не цінує свого вітчима, мовляв, він її і виростив, і вивчив, не гірше рідної доньки, а вона тепер плітки лише розводить про нього. Навіть мати на боці вітчима, усім розповідає, яке щасливе дитинство у її доньки з ним було. Але ніхто не хоче чути всю правду від Людмили, а вона багато може розповісти

У подруги моєї непроста доля. Людмила зрідка ділиться зі мною особистим, але я й так знаю її непросту життєву ситуацію. Та на днях вона сама поскаржилася мені, видно зовсім непросто живеться:

– З усього найбільше мене, знаєш, що дратує, коли люди, які абсолютно не знають нашого життя, а починають говорити про мого вітчима: “Дмитро Петрович Людмилу виростив, як свою рідну дитину! Ніколи, мовляв, різниці не робив між нею і власною рідною донькою. Виховував, дбав, забезпечував повністю, як й мав це робити рідний та люблячий батько”. І мати сидить, киває у відповідь. “Так, – каже, – моїй Людмилі ображатися нема на що, Дмитро мій їй замінив рідного батька, це правда”!

– Постривай, але це хіба не так було насправді? Ти ж сама казала, що в дитинстві він тебе не ображав, що наче добре у вас все складалося. Та й грошей не шкодував, судячи з усього! Мати не працювала, батько твій рідний ні копійки не надсилав вам, та й не допомагав нічим. При цьому ти була взута, одягнена, навіть з мобільним телефоном і власним ноутом, що на ті часи було дуже непогано. На море тебе возили, за кордон – на його гроші, між іншим, не забувай цього ніколи.

– Не ображав мене він, так, – зітхає Людмила. – Але й не любив мене зовсім він. Ніяких розмов зі мною ніколи не вів сам. Йому просто було байдуже до мене абсолютно, якщо чесно. Зараз ось згадую те своє дитинство, здається, до мене він прямо ніколи і не звертався. Все тільки через матір: “Скажи он Людці своїй, щоб зробила те і це”. А потім народилася Іринка, його світло у віконці. І все! Я взагалі перестала існувати для власних батьків, таке враження у мене було, причому, для обох разом, не дивлячись на те, що мама мені то рідною була.

Рідний батько Людмили пішов з сім’ї, ще коли дівчинці було років 5, залишивши колишню дружину і дитину в справжніх злиднях. Починалися дев’яності, і більшість знайомих, навіть в повних сім’ях, жили дуже невесело, адже не вистачало усього: грошей, продуктів, одягу.

Рідна мати Людмили з маленькою донькою на руках буквально виживали, поки не зустріла цього самого Дмитра Петровича.

Для неї тоді це було як в лотерею виграти. Бізнесмен, з грошима, з іномаркою, з недавно купленої хорошою квартирою став для самотньої жінки з маленькою дитиною, без роботи, грошей і житла, просто порятунком у найскрутніші часи.

– Мати досі сиринади йому співає такі, що слухати неможливо, який він добрий, щедрий і взагалі, просто невимовний, – скаржиться Людмила. – А я в дитинстві його сторонилася, хоча він ніколи не звертав на мене особливо уваги, але за дитину свою не сприймав, ставився, як до чужої людини.

А сама мати Людмили швиденько народила новому чоловікові дитину, і всі, по словам Людмили, просто щиро полюбили Іринку, душі в ній не чули.

Батько закидав її іграшками, одягом, розвагами, дитина не знала відмови ні в чому абсолютно. Хоча і у самої Людмили, стараннями її вітчима до вісімнадцяти років було багато такого, чого не було у деяких її ровесників.

Хороша школа, окрема кімната в великій затишній квартирі, добротний одяг і взуття в потрібній кількості, які щойно почали входити в широкий ужиток гаджети, поїздки раз на рік на відпочинок за кордон. Людмила жила, як у вищому світі.

А потім моя подруга закінчила навчання у школі і вступила до інституту, а в вісімнадцять років Дмитро Петрович попросив прийомну дочку звільнити його квартиру.

– Ні, в нікуди не викинув, звісно, хотів бути благородним, ніби, усміхається Людмила, – відразу вони відселили мене в гуртожиток і майже до кінця інституту допомагав вітчим грошима. На їжу і житло вистачало, без надмірностей – з огляду на те, що одяг у мене був ще зі школи. Але, щоб вистачало мені на все необхідне, доводилося економити тоді мені гарно! А перед самим дипломом заявив мені мій вітчим – все, мовляв, далі сама собі живи, ти вже доросла, самостійна людина. Ти доросла людина, з освітою, я зробив для тебе все, що міг.

І з двадцяти двох років Людмила йде по життю сама, немає ні на кого спертися, нікому довіритися.

Вона орендує весь час з подругами квартири, працює, дуже економить і з перемінним успіхом збирає гроші на початковий внесок на квартиру. Щиро кажучи, збирати виходить погано.

Допомогти Людмилі абсолютно нікому. Вітчим не дає ні копійки, мати не працює, і співвідношення ціни і якості у неї немає.

Теоретично, десь є її рідний батько, але шукати його зараз сенсу немає ніякого, вважає Людмила. У дитинстві не допоміг мені нічим, залишив просто, знаючи, що у матері ні копійки за душею немає, а зараз тим більше вона йому не потрібна.

– Кого не спитаю з тих подруг, які мають свою квартиру у молоді роки – всім обов’язково допомагали, – сумно розповідала Людмила. – Або у спадок житло дісталося, або у чоловіка квартира була, або мати з батьком дали на початковий внесок дві третини вартості однокімнатної квартири. З нуля ніхто не починав, як я! А хто починав, ті все до сих пір на орендованій квартирі живуть, бо й за багато років ще не назбирали на власне житло. Адже важко зараз одній дитині, без допомоги батьків.

При цьому молодша сестра Ірина, в порівнянні з самою Людмилою живе просто в шоколаді, благо, справи у Дмитра Петровича в бізнесі досі йдуть дуже непогано.

– Батько забезпечив їй все, – каже Людмила. – Поступила у престижний навчальний заклад, в вісімнадцять позашляховик подарував, через пару років – квартиру з повною обстановкою та шикарним ремонтом. Освіту оплатив, на яку вона пальчиком вказала, природно, потім на роботу влаштував. Щодо нареченого – не знаю, брехати не буду, але мені здається, і його їй тато підібрав. Син його доброго приятеля, ось як так вийшло? Загадка. Справили пишне весілля на екзотичних островах, зять працює у вітчима, Ірина народила пів року тому, мати моя там днює і ночує у моєї сестри, від дитини не відходить, вже й не знає, чим догодити їм, вже заносить на кожному повороті. Замість няньки у них. Загалом, ідилія повна у них без мене! У мене чергова робота, здається, пропаде, в листопаді заплатили насилу тільки за половину жовтня, і що далі буде, невідомо.

Кілька разів сама Людмила зверталася за допомогою до вітчима – не грошей просила, а допомогти працевлаштуватися нормально на хорошу роботу. щоб порадив їй знайомих якихось Дмитро Петрович, у відповідь, обіцяв розпитати, але результату досі немає зовсім ніякого, так і не перетелефонував жодного разу.

– Культурно відмовив, виходить, що так,- пояснює Людмила сама. – Навіщо йому мені допомагати? Я ж не його дочка рідна, чужа йому жінка.

Людмила дуже ображається на близьких, а ті тільки здивовано знизують плечима – тобі, мовляв, ображатися нема на що. Вітчим тебе виростив, як свою рідну дочку, не ображав, забезпечував до вісімнадцяти років так, як від рідного батька і не снилося. А тепер все в твоїх руках. І в тому, що в житті нічого не виходить, ти винна тільки сама. А вітчим нічого тобі не винен.

Чи права Людмила я не знаю. Але чула на днях, що її звільнили з роботи, вона дуже сумує, а навіть поговорити ні з ким.

Але як могла мати відвернутися від доньки? Чому вона одну носить на руках і всім догоджає, а іншу – біднішу, взагалі має ні за що?

Фото ілюстративне.

Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.

Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.

You cannot copy content of this page