Ми з чоловіком живемо з його матір’ю. Може це і неправильно, але ми не бачимо нічого поганого в тому, щоб жити у мами. Ми вважаємо, що це наша спільна квартира. Брати кредит на власне житло у нас і в думках немає, адже це ж постійно треба на всьому економити. Живемо ми досить дружно. Але є один момент, який дуже мені не подобається.
Зараз ми з чоловіком збираємо гроші на нову машину, і я вважаю, що свекруха повинна нам у цьому допомогти, адже ми і її влітку на дачу возимо. Однак у свекрухи свої думки з цього приводу. Після того, як не стало її чоловіка, вона стала спочатку замкнутою, потім її перемкнуло в іншому напрямку, і вона вирішила, що повинна всім допомагати.
Справа, звичайно, гарна. Але все повинно мати межі. Одна справа відвести старі ковдри в собачий притулок, віддати свої старі, але ще пристойні речі потребуючим в благодійний фонд. Інша справа – почати обмежувати себе і близьких заради інших.
Але моя свекруха вважає, що ми живемо добре. Ми з чоловіком працюємо, вона пенсію отримує, тому можемо і допомогти іншим. Як це виглядає насправді? Нещодавно було весілля їх далекої родички, дуже далекої. Вони бачаться один раз в декілька років, повідомлення один одному посилають з поздоровленням три рази в рік, на день народження, Новий рік і 8 Березня, навіть не дзвонять один одному.
Дівчинка в 20 років чекає дитину і батьки терміново зробили їм весілля. Ми з чоловіком планували купити мені гарну сукню, яку я давно хотіла, але приводу не було. Однак свекруха заявила, що ми даруватимемо суму, значно більшу, ніж я розраховувала, оскільки молодята не працюють, жити їм ніде, скоро ще й дитина з’явиться, тому мені довелося вибрати сукню простіше.
Чоловік взагалі старий костюм одягнув. У підсумку на весіллі ми виглядали гірше за всіх родичів, зате грошей більше всіх дали. Об’єктивно більше, ніж ми могли покласти. Весілля було скромне, доходи у них середні, родичі неблизькі, цієї суми було б достатньо.
Далі ще була одна історія. Свекруха взяла і віддала телевізор з нашої кімнати сусідам. У тих зламався телевізор, а там двоє дітей, живуть скромно, грошей на новий немає. Коли я запитала чому, свекруха зробила круглі очі: – Навіщо він вам? Ви його все одно не дивитеся, у вас ноутбук є. Та й у мене в кімнаті він є, приходьте дивіться скільки хочете.
– Ми його за свої гроші купували, чому повинні комусь віддавати його. Хочемо дивимося, хочемо ні. Не беріть наші речі.
Але свекруха не чує нікого. Мій чоловік не підтримав матір. Він знає сім’ю, в яку мати віддала їх телевізор. Та, що чоловік, що дружина працювати не люблять, по вихідним збирають шумні компанії. Людина він не сором’язлива, пішов до сусідів і забрав телевізор.
Але свекруха не думає зупинятися. Днями збирала речі для якоїсь родички, там дівчинка 17 років, її виховує одна мати. Так ось вона взяла і прямо з моєї шафи забрала половину речей. Так, у мене багато речей, але це не привід їх забирати. Свекруха забрала кілька спідниць, сукні, шапку, один з пуховиків, кілька пар туфель, гумові чоботи.
Коли я запитала, де мої речі, свекруха заявила:
– Ти повинна мені ще спасибі сказати, що розібрала твою шафу. Сукні ці ти сто років не одягала, шапка тобі червона не личить, ти краще в синій ходи, пуховик ти сама сказала, що навряд чи носити будеш, і новий поїдеш у вихідні купувати, туфлі ти ці практично не носиш, та й гумові чоботи всього кілька разів одягала.
Я була ошелешена нахабством свекрухи, яка різниця ношу я цей одяг чи не ношу. Це мої речі. Я люблю їх і при нагоді одягаю. За логікою свекрухи, мені потрібно купити одні джинси і носити до дірок. І всі гроші роздавати бідним сусідам. От як далі з нею жити і що мені робити?
Фото ілюстративне – shutterstock.
