fbpx
Життєві історії
Зараз моїм батькам за сімдесят. Вони і далі живуть в селі, і дуже хочуть, щоб я жила з ними. Адже вони сподівалися, що саме я і догляну їх в старості. В цьому і проблема, бо в мене на даний час трохи інші плани на життя, а батьки не хочуть цього розуміти і ображаються

Я єдина донька у своїх батьків, до того ж пізня дитина, як то кажуть. Я народилася, коли їм було близько сорока років. Жили ми в селі, і треба сказати, що жили дуже бідно. Проте я не скаржуся, бо можу з впевненістю сказати, що провела щасливе дитинство. Може у нас і не було грошей, зате було багато любові.

Зараз моїм батькам за сімдесят. Вони і далі живуть в селі, і дуже хочуть, щоб я жила з ними. Адже вони сподівалися, що саме я і догляну їх в старості. В цьому і проблема, бо в мене на даний час трохи інші плани на життя, а батьки не хочуть цього розуміти і ображаються.

Я розлучена, сама виховую десятирічну доньку. Ми всі жили в селі, я постійної роботи ніколи не мала, завжди перебивалася підробітками і якимись тимчасовими заробітками. Я не звинувачую своїх батьків, але вони не подбали про те, щоб я отримала вищу освіту, тому я позбавлена багатьох перспектив.

Але в березні ми з донькою виїхали за кордон, спочатку в Польщу, а через кілька тижнів ми переїхали в Німеччину, жили в невеликому містечку неподалік від Берліну.

І я зрозуміла, що біда, яка сталася в Україні, дала мені новий шанс почати життя спочатку. Я влаштувалася на роботу, дочка пішла в школу. Німецька мова їй дається непогано, хоча, звичайно, на початках всім важко. Я впевнена, що якщо ми залишимося тут, за кордоном, то я зможу значно більше і сама досягнути, і дитині дати.

Тепер я стою перед дилемою: повертатися в Україну і доглядати за своїми літніми батьками, які щодня мені телефонують і просять їхати додому. Чи дбати насамперед про своє майбутнє і майбутнє своєї дитини – і залишатися за кордоном?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page