На сьогоднішній день мені вже 53 роки, здавалося б, що вік вже далеко немолодий, і я на сьогоднішній день змогла зітхнути вже набагато спокійніше, і відчути себе цілком щасливою людиною тільки після того, як розлучилася зі своїм чоловіком.
Як би дивно це не звучало, але саме так відбулося в моєму житті.
Якщо розповідати все з початку, як є, то вся справа в тому, що моя мама, хоча мені шкода. звичайно, відноситься до тих жінок, які все життя все намагаються тягнути на собі в сім’ї.
Мама заробляла завжди більше мого тата, так вже їй вдавалося.
Вона завжди сама відводила та забирала з садочка нас з братами, готувала для усіх, прала і прибирала.
Мама виконувала всю домашню роботу одна без будь-якої допомоги, поки ми трішки підросли.
А наш тато, вже так склалося, був радше просто про людське око, як би дивно це все не звучало.
Він, складалося таке враження, жив собі своїм життям, паралельним від нашого, часто через це він змінював своє місце роботи і в домашніх справах ніякої участі не брав.
Батько мій вважав, що це не його справи, він має ходити лише на роботу і працювати, а весь побут в домі і діти – то суто жіноча справа, це все просто домашня жіноча робота і він ніколи не вважав її чимось важким.
Надивившись усі ці роки на такий приклад сімейного побуту, я спочатку думала, що ніколи не стану такою, як моя рідна мама і не буду жити так, як вона.
І завжди шукала собі в чоловіки хорошу та порядну людину.
Але мій чоловік, який колись був дбайливим, працьовитим і турботливим, як тільки ми познайомилися, за 20 років шлюбу дуже сильно змінився, зовсім несподівано для мене.
Звичайно, це сталося не в один день, а якось зовсім поступово, і тому я нічого не змогла з цим вдіяти.
А вже в останні роки нашого шлюбу Павло став нагадувати мені мого рідного батька в часи мого дитинства, який також просиджував штани на дивані цілими днями, нічого не роблячи, і спокійно собі чекав, коли дружина все зробить за нього сама.
У нас з Павлом двоє дітей, і тому чоловік до останнього моменту не вірив в те, що я в один день просто вирішу з ним розлучитися і спокійно розпочну нове життя вже без нього.
Павло просто думав, що я вже стара для таких рішень у сімейному житті, думав, що я вже ніколи нікуди від нього не піду і залишатимуся поряд з ним, що таке життя мене влаштує.
До останнього дня мій чоловік вірив, що я буду перейматися про те, а що скажуть люди, мої знайомі, наші спільні родичі, як колись це було з моєю мамою, коли я просто піду з сім’ї.
Але, незважаючи на вмовляння дітей, знайомих і усієї своєї рідні, я все-таки зважилася на те, щоб ось так серйозно змінити своє життя на краще, і пішла від свого чоловіка, залишивши Павла одного.
Я з’їхала з його квартири і подала на розлучення.
Тепер таке враження, що я просто скинула зі своїх плечей щоденні турботи та піклування про дорослу людину, за якою я доглядала так багато років, і стала жити в своє задоволення.
Спочатку я постійно сумнівалася в щирості та правильності свого рішення, і було непросто починати в моєму віці життя з нуля, це зрозуміло.
Але я впоралася з усім і життя заграло для мене новими барвами.
Поступово я знайшла нових подруг – цікавих людей, стала більше заробляти, і навіть стала зустрічатися з одним чоловіком.
Загалом, я ніби разом з тим нещасливим шлюбом скинула з себе років 15, і стала знову молодою і радісною жінкою, яка просто так посміхається щодня просто так, радіє усіляким дрібницям, йдучи впевнено по життю.
Син з дочкою спочатку ображалися трохи на мене, вони малі, ще не розуміли всього, і часто відмовлялися зі мною розмовляти, не слухалися, але потім вони самі помітили, як я «розцвіла», і пробачили мене за все, адже і їх життя стало радіснішим.
Мої діти самі зрозуміли, що розлучення пішло мені на користь, і що зараз я виглядаю значно краще, ніж було до цього.
Хочеться зазначити тут, що Павло без мене теж не сумує особливо – привів додому якусь пані, на 8 років молодшу за себе, і тепер навіть одружитися з нею збирається.
Здавалося б – всі повинні бути задоволені та щасливі, але ж, чомусь, ні.
Зараз родичі на мене образилися за те, що я порушила звичний уклад життя в нашій родині, вважають, що я забрала спокій у своїй сім’ї, і добровільно стала «розлученою».
Спочатку уся наша родина передбачала мені не дуже гарне майбутнє – говорили, що я ще дуже пошкодую про свій вчинок, бо без чоловіка жінці в наш час зараз дуже непросто жити.
Мовляв зараз часи непрості, а коли побачили, що у мене все складається чудово, краще не буває – стали звинувачувати в тому, що я думаю про себе лише, а не про сім’ю і дітей, і тепер повчають мене при кожному зручному випадку, що я зруйнувала свою сім’ю сама.
Кажуть, що я подаю поганий приклад своїм дітям і племінникам.
На думку моїх родичів, краще б я жила як «нормальна жінка», нехай навіть і була б при цьому нещаслива у шлюбі, ніж така ганьба для усіх наших рідних і близьких.
Наші родичі більшість сільські люди, для них розлучення – це щось нерозумне і неймовірне, наче я щось недобре вчинила і їм усім дуже соромно за мене чомусь.
А мені здається, погляди моїх рідних сильно застаріли, і моє особисте життя ніяк до них не відноситься, адже не вони живуть ним, а я.
Прикро, звісно, що вони всі налаштувалися проти мене.
А що я можу зробити?
Я хочу бути щасливою.
Невже я не маю права на це тільки тому, бо родичі не хочуть, щоб я розлучалася?
Фото ілюстративне.
