Багато років тому, коли я ще зовсім малою ходила в школу, мама завжди будила мене з самого ранку.
Вона годувала смачненьким сніданком, а з собою в школу завала ще й запашненьку булочку, які вона так любила пекти для тата і нас з братиком, ми усі їх дуже любили.
Потім я поїхала навчатися в місто за кілька сотень кілометрів від дому і все рідше навідувалася додому.
Мені на навчання потрібно було до пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама дзвонила мені, будила на навчання і запитувала чи є в мене щось поснідати.
Зараз я маю сім’ю, вже сама буджу свою донечку, але, все одно, кожен ранок мій розпочинається з маминого дзвінка. Вона встає дуже рано та відразу телефонує мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю і просить, щоб я не забула поснідати.
Мама вже немолода, але я тепер з нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я не буду більше вже дитиною.
Шануйте своїх матерів, любіть їх і будьте терпеливими до них у будь-якому віці. Шкода, але матусі не вічні!
Фото ілюстративне.
