Кілька місяців тому не стало мого чоловіка, з яким ми прожили 20 років. Жили ми в квартирі, яку Владислав придбав ще до нашого шлюбу.

Спільних дітей у нас з чоловіком не було. Ми зустрілися в доволі пізньому віці, мені тоді було 35 років, а Владиславу 45. Він був розлучений, в першому шлюбі у нього залишилася донька.

Сім’ю його я не розбивала, ми познайомилися, коли він з дружиною вже розлучився, але його вже на той час доросла донька мене не сприйняла.

Вона спілкувалася з батьком, але з однією умовою – щоб мене поряд не було.

Світлана заміж вийшла, мій чоловік їй квартиру на весілля подарував, але вона знов поставила умову – Владислав мав прийти до неї на весілля без мене, бо вона вважала, що моя присутність образить її маму.

Одним словом, Світлана влаштувала нам веселе життя, але я все терпіла, бо любила свого чоловіка і розуміла, що це його донька, нехай у неї і не найкращий характер.

Останні кілька років, щоправда, у Світлани дещо змінилося ставлення до мене. Її мами, першої дружини Владислава, на жаль, не стало ще 5 років тому, і відтоді наші стосунки дещо потепліли, але не сильно.

А тепер не стало і Владислава. Заповіту мій чоловік не залишив, тому я просто не знала, чого мені і чекати від Світлани.

Мої передчуття мене не підвели, бо нещодавно Світлана прийшла до мене і сказала, що збирається претендувати на половину цієї квартири. Так що, або я сплачую їй половину вартості, або ми квартиру продаємо і ділимося грошима.

Мені прикро, що чоловік, з яким я прожила 20 років, не подбав про мене. Весь цей час я завжди була на другому місці після його доньки, і зараз, коли він вже не з нами, я знову маю з нею проблеми.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.