fbpx
Життєві історії
Заповіту бабуся не залишила, тому квартира відійшла батькові без перешкод. Вона так довго чекала на нього, а він повернувся відразу після того, як її не стало. Відсуджувати свою частку я не стала. Я просто зрозуміла, що не зважаючи ні на що, бабуся дуже любила свого сина

Я відкрила двері і побачила виснаженого чоловіка невідомого віку. Він був чисто і охайно одягнений, але щось в його зовнішності насторожувало.

– Здрастуйте, ви до кого?

– Ти, напевно, Настя? Моя дочка. Невже бабуся про мене нічого не говорила?

З того моменту, коли бабуся Анна відійшла в інший світ, пройшло небагато часу. Вона займалася моїм вихованням з раннього дитинства. Я нічого не пам’ятаю про своїх батьків. Коли я досягла шкільного віку, стала багато питати про маму і тата. Бабуся розповіла все, як є:

– Мами твоєї не стало відразу ж після твого народження. А батько відправився на заробітки, і з того часу я про нього нічого не чула. А, ні. Надіслав лист один раз. Давним давно. У ньому розповів, що одружився з гарною жінкою. Але діточок у них так не з’явилося, виходить, ти єдина його дочка.

– Невже, він не сумує за мною? Чому не хоче побачити?

– Та кому це відомо, Анастасійко. Ми і без нього проживемо! Тобі зі мною недобре?

Зрозуміло, я любила бабусю, яка робила для мене все, незважаючи на мізерність своєї пенсії. Вона працювала в шкільному буфеті, мила там посуд. У такому юному віці я вже розуміла, як їй нелегко доводиться, і намагалася допомогти хоч чимось. Після закінчення дев’яти класів, я подалася вчитися в кулінарне училище, щоб швидше навчитися і допомогти бабусі по-дорослому.

Жили ми в однокімнатній квартирі, але брак вільної площі не завадив бабусі виділити мені цілу стіну під фото з моїм батьком. З цих фотографій мені дарував усмішку симпатичний кучерявий хлопець. Я жодного разу не бачила його, але сильно за ним сумувала. У моїх мріях він приїжджав до нас в новорічну ніч. Я кожен раз загадувала це бажання. Але батько так і не з’явився.

Бабусі не стало раптово. Я дуже важко це переживала, бо не розуміла, як мені тепер без неї жити. На поминках хтось згадав про спадщину:

– Настя, а кому бабуся житло заповіла, ти не в курсі? Ти отримаєш? Ти ж сирота, куди тобі йти? З дитинства тут живеш, бабці допомагала.

– Ні, я не в курсі, і не замислювалася про це! Невже ви не можете зрозуміти? Я втратила бабусю, а ви про майно якесь міркуєте!

А через кілька днів в моєму житті з’явився батько, якого я так довго чекала.

– Відступись! – він посунув мене і як господар пішов в сторону кухні. – Затишно тут у вас. Чайку батькові завари, втомлений я з дороги…

Поки я метушилася з чаєм, батько вирішив перейти до справи:

– Я не в курсі, чи написала моя мати, твоя бабуся, заповіт, проте пропоную домовитися – квартирою по праву повинен володіти я, адже я – «перший» родич, єдиний син. Не хочу тебе образити, не подумай, що виставляю тебе, проте закінчиш навчання і з’їжджай. А ми з дружиною будемо жити тут. Разом з тобою вона жити не бажає, та й місця мало. Як ми тут тіснитися будемо?

Подивилася я на свого батька, вислухала, очам і вухам своїм не повірила, і в голові не вкладалося, як можна було стільки мріяти про зустріч з ним? Я не претендую на квартиру, просто як так? Бабуся так довго чекала його, а він повернувся відразу після того, як її не стало.

Заповіту бабуся не писала, тому квартира відійшла батькові без перешкод. Відсуджувати свою частку я не стала. Якщо бабуся не зробила заповіт, значить, так їй хотілося, щоб квартира перейшла синові, адже незважаючи ні на що, вона його дуже любила.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page