fbpx
Життєві історії
Заповіт, який залишила нерідна бабуся для мого чоловіка, навіть ніхто не оскаржував. Всі родичі знали, що вона жила бідно. Ходила в одному лахмітті, їла все, що вирощувала сама на городі. Ми приїхали вступати в спадок, а сусідка віддала нам численні ключі. Один ключ був від кімнати, а інші від шафи, де кожна шухлядка була на замку. Коли ми все відкрили, то важко було повірити в те, що це може належати старенькій бабусі. Я вже багато днів ходжу сумною, не розумію, чому вона так вчинила

Сьогодні я вже досить таки доросла жінка і дуже дивуюся деяким цінностям, якими живуть молоді люди сьогодні, що в них стоїть на першому місці, які в них пріоритети в житті. Хочу розповісти вам історію однієї жінки, історію її цікавого і, водночас сумного життя, можливо у когось є якесь своє бачення, бо я сама не розумію, чому вона так жила.

У мого чоловіка була бабуся. Не зовсім рідна, а двоюрідна вона йому була, тітонька мого свекра, дітей у неї не було ніколи, і навіть заміж не виходила вона жодного разу. Чоловік про неї розповідав мені багато різних речей, що це була дуже чіпка, ділова та цілеспрямована пані з залізним, хоча й не простим, характером. Вона спочатку йшла по партійних кар’єрних сходах, а в середині 80-х вона якось примудрилася зробити сама свій бізнес, хоча тоді не було ніякого підприємництва як зараз. Але блат і потрібні зв’язки таки швидко своє зробили. Я сильно не влазила в різні там тонкощі, але біля її будинку був великий склад з прийому і здачі різних корисних рослин, які використовували у аптеках на той час. Як конкретно на них вона заробляла, ми знаємо мало, адже це було давно, але її за це підприємництво ніхто не чіпав, а гроші були великі.

Мого чоловіка в дитинстві завжди возили до цієї бабусі на літо, він там проводив дуже багато часу, так як інших вже не було. Він пам’ятає, як боявся її погляду спідлоба, яка вона була сувора і жадібна до всього і для всіх. В їжі не обмежувала вона свого племінника ніколи, а ось зайвих 10 копійок на кінофільм чи морозиво ніколи не давала, він навіть не запитував у неї, бо знав, якою буде її відповідь. Але все одно вона його любила по-своєму і називала рідним онуком, багато чого чоловік пам’ятає про ту бабусю і хорошого, адже погана людина ніколи б не погоджувалася няньчитися з, практично чужою, дитиною все літо.

Вже тоді вона говорила, що залишить йому свій будинок і все своє майно у спадок – цегляний чотирикімнатний будинок в селі. Чоловік пам’ятає ще з дитинства, як для однієї з кімнат якийсь столяр на замовлення робив шафу на всю стіну – типу наших зараз сучасних, вбудованих, тільки простіше, і всі шухлядки на ключах, у кожну різний. Бабуся говорила, що це потрібно для її роботи, чоловікові тоді було дуже цікаво і не зрозуміло, для чого це старенькій людині.

У 90-х бабусі було не до бізнесу – тоді вже її обійшли більш просунуті та молоді  підприємці. Тоді мій свекор у неї поцікавився – де гроші, які вона збирала на тому своєму бізнесі. Бабуся так якось байдуже сказала, що, мовляв, вклалася в якусь справу, а та не вдалася, тому всі заощадження втратилися дуже швидко. Але вона не сумує, і вирішила перекваліфікуватися в знахарку. Мовляв, все вона знає про рослини, чим вони корисні і для кого, люди будуть натовпами йти. В принципі, так і вийшло. Але вона говорила, що з людей грошей не бере. Хочуть – нехай дадуть продуктами, або просто щиро подякують. А на життя їй і пенсії вистачає, а коли до неї ходять люди постійно, їй не самотньо, а цікаво з ними і вона відчуває себе потрібною комусь.

У тієї бабусі вдома ми разом з чоловіком були всього один раз. За ці два дні, що ми у неї гостювали, я просто була в якомусь нерозумінні від тяжкості її погляду. За цей час до неї приїжджало безліч людей на дуже дорогих автомобілях, вона їх заводила в кімнату, щось там шепотіла і люди були задоволені, виходили посміхаючись, дуже дякували їй за допомогу і бажали довгих років життя.

Що їй там давали як вдячність – я не бачила. Але зате оглянула її будинок: все якось по-жебрацькому, дуже старі меблі, постілки на підлозі, єдина техніка: це маленький телевізор 90-х років, такий пузатий, я навіть ні в кого вже тоді такий не бачила, навіть в селах. Кімната з шафою була закрита на замок. З їжі – тільки що є на городі, а суп вона варила з курячих спинок, їх же потім і на друге пускала – з гречкою, наприклад, змішувала. Ми принесли їй ковбаски, сиру, але бабуся відразу суворо сказала все це прибрати, щоб ми її не балували. Отримує невелику пенсію – їй на те і жити, звикла розтягувати. А одяг бабусі складалася з старого халата, хустки, а на ногах капці або калоші на вулицю, на тому й все.

Рік тому її не стало, майже 90 років прожила бабуся мого чоловіка. Але вона, як обіцяла, будинок відписала моєму чоловікові.

Ми приїхали вступати в спадок, а сусідка віддала нам численні ключі. Один ключ був від кімнати. А там – диво, яке важко було нам зрозуміти: уздовж стін були пакети з продуктами – від круп до тушонки, але все вже прострочене, навіть комахи в крупах завелися. Ми це все, звичайно, викинули. Як сказала сусідка – це їй вдячні люди привозили, але вона не зрозуміло для чого все це зберігала, а сама жила на пісних супах. Хоча б вже бідним людям чи дітям в селі віддала.

Але все найцікавіше було в цих шафах на ключах, до яких ми дісталися, коли повикидали всі прострочені продукти. У всіх ящиках – раритет, ще з тих, 80-х років, і все в повністю нових коробках. Одяг від сорочок до спортивних костюмів з модними на той час кросівками, величезні відрізки тканини, посуд тих часів – сервізи і кришталь, просто неймовірна кількість. А ще парфуми –  дефіцитні на той час, французькі. А техніка яка, цілий статок на той час! Двохкасетний магнітофон «Шарп», можете уявити! Це ж великий блат і неймовірні гроші на ті часи, щоб таке купити. Навіть не всі заможні люди могли його дістати в ті часи непрості та дефіцитні. Електробритви, плівкові фотоапарати, праски, якісь електровафельниці, допотопні комбайни, корпуси яких з роками пожовтіли, відеомагнітофон і навіть ручна камера. Це було справжнє неймовірне диво, наче ми повернулися в минуле. Так ось куди вона вклалася! Було багато ще і 90-х років, наприклад, ігрова приставка і пейджер! А ще багато одягу, взуття і кнопкові телефони. І абсолютно все нове ще в упаковках.

Але навіщо ж вона все збирала в техніці і речах? Чому, хоча б, не в золоті, яке моглоб пригодитися для неї навіть в старості? Люди ж в чомусь дорогоцінному свої заощадження зберігають. На її книжці було дуже мало грошей, але справа не в цьому. Чому вона ходила майже в лахмітті, коли у неї стільки речей було, чому їла лише супи, коли всього у неї було вдосталь і продукти різні? Вона нікому ж нічого не розповідала! І у свекра вже не запитати, як у рідної для неї людини – його ще 10 років тому не стало. Чоловік мій жартує: в комісіонку здам як раритет, а я просто засмучена від жалю до цієї бабусі. Чому вона так жила? Куди тепер це все дівати? Таку працю на смітник? Якось це все для мене дуже сумно. Я не розумію цієї жінки, шкода її життя.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook