На пероні вокзалу пахло димом, дешевою кавою та тим особливим вологим повітрям, яке буває в Україні лише на початку осені. Олена міцніше стиснула ручку валізи. Поруч стояв Роберто — підтягнутий, у світлому лляному піджаку, він виглядав тут, серед суєти й картатих сумок, як інопланетянин.

— Tutto bene, Elena? — тихо запитав він, помітивши, як зблідла його супутниця.

— Так, усе добре, — відповіла вона італійською, хоча серце калатало десь у самому горлі.

Вона не була вдома два роки. А до того — ще три. Останні десять років її життя вмістилися в короткі телефонні дзвінки, перекази солідних сум через банківські термінали та рідкісні посилки з італійською кавою та солодощами. Олена їхала в Неаполь, коли її доньці, Христині, було лише вісімнадцять. Тоді світ навколо рушив: завод, де вона працювала, закрили, а чоловік, Григорій, остаточно обрав горілку замість сім’ї.

Олена пам’ятала свої перші місяці в Італії: як плакала ночами в крихітній кімнатці, як розтирала натруджені від миття підлоги руки й рахувала кожен цент. Вона відмовляла собі в новому одязі, у фруктах, у відпочинку. Кожна зароблена копійка летіла в Україну. Спочатку — на навчання Христини в престижному університеті. Потім — на купівлю квартири в обласному центрі. Згодом — на капітальний ремонт батьківської хати в селі, де залишився жити Григорій, бо вигнати його на вулицю Олена не змогла через власну м’якість.

І ось тепер — весілля. Христина виходила заміж за сина місцевого підприємця. Олена оплатила все: від золотих обручок до найдорожчого ресторану. Вона хотіла, щоб її дитина почувалася королевою.

До рідного села вони доїхали на таксі. Олена навмисне не просила нікого їх зустрічати — хотіла спочатку сама вдихнути це повітря. Але «сарафанне радіо» працювало швидше за інтернет. Не встигла вона вийти з машини, як над парканом сусідки, баби Ганни, з’явилася допитлива голова.

— О, приїхала! І не одна! Дивись, Ганно, якогось панича привезла! — полетіло через вулицю.

Олена намагалася не звертати уваги. Вона підвела Роберто до воріт свого колишнього дому. Хата сяяла новеньким металопрофілем, пластиковими вікнами та дорогим облицюванням — усе це було збудовано на її «італійські» гроші.

На ґанок вийшов Григорій. Він виглядав значно старшим за свої роки, у старій розтягнутій майці, з незмінним амбре, яке відчувалося навіть на відстані. Побачивши Роберто, він сплюнув під ноги.

— Приїхала, благодійниця… — прохрипів він. — І «італьяшку» свого притягла в мою хату?

— Це не твоя хата, Григорію. Тут у кожній цеглині — мої сльози, — спокійно відповіла Олена, відчуваючи, як стара образа знову піднімає голову. — Ми тут не залишимося. Роберто житиме в готелі в місті, а я побуду кілька днів у Христини.

Тієї ж миті з хати вибігла Христина. Вона виглядала чудово: дорога косметологія, брендовий одяг — Олена не жалкувала грошей на те, щоб донька «виглядала не гірше за людей».

— Мамо! — Христина обійняла її, але якось механічно. Її погляд був прикутий до Роберто. — Ти таки привезла його… Ти ж знаєш, як тут на це дивляться. Весілля через три дні, вся родина Вадима (нареченого) буде. Що люди скажуть? Що ти матір-зозуля, яка покинула батька заради іноземця?

— Христино, я не покинула твого батька. Ми розлучені вісім років. І Роберто — мій партнер, людина, яка підтримувала мене, коли я ледь не збожеволіла від самотності.

Донька лише підібгала губи: — Тільки поводьтеся скромно. Не треба цих італійських ніжностей на публіці. У нас так не прийнято.

День весілля був сонячним, але для Олени він став початком справжньої грози. Ресторан вражав розкішшю. Столи ломилися від делікатесів. Родина молодого, люди заможні й гонорові, поводилися так, ніби вони роблять велику послугу, приймаючи Христину у свою сім’ю. Хоча всі знали: левову частку витрат покрила «італійська мама».

Роберто, як справжній джентльмен, тримався гідно. Він вивчив кілька фраз українською, щиро посміхався і підготував неймовірний подарунок — конверт із сумою, яка могла б стати першим внеском на новий автомобіль для молодих.

Проте атмосфера за столом була важкою. Григорій, якого всадили на почесне місце «батька молодої» (бо ж Христина так хотіла, «щоб було як у всіх»), швидко напився.

— Дивіться, люди добрі! — вигукнув він на весь зал під час чергового тосту. — Поки я тут виживав і важко працював, вона там по Італіях гуляла! А тепер привезла собі кавалера, щоб перед моїми очима крутити! Совісті немає, Бога в серці немає!

За столами пішов шепіт. Олена бачила, як свекруха Христини зневажливо перезирнулася зі своєю сестрою. «Така мати — така й донька», — здавалося, читалися слова на їхніх губах.

— Мамо, заспокой свого чоловіка! — прошипіла Христина, підбігши до Олени під час танців.

— Мого чоловіка? Христино, це твій батько влаштовує цирк! Роберто сидить мовчки, він навіть не розуміє, що той верзе.

— Через твого Роберто батько й п’є! Він страждає! Ти привезла сюди свою «любов», щоб показати нам, які ми злидні порівняно з твоїм європейським життям? — Христина зривалася на крик, хоча на обличчі тримала приклеєну посмішку для гостей.

— Дитино, я привезла сюди людину, яку люблю. Я хотіла, щоб ти була рада за мене так само, як я рада за тебе. Я оплатила цей ресторан, твою сукню, ваш відпочинок…

— Гроші — це просто папірці, мамо! Ти думаєш, якщо ти присилаєш валюту, то маєш право ганьбити мене перед селом? Весь район обговорює, що ти приїхала з коханцем при живому чоловікові! Вадим на мене дивиться зі співчуттям! Ти мені все свято зіпсувала!

Олена дивилася на доньку й не впізнавала її. Перед нею стояла чужа жінка з холодними очима, яка звикла, що «мама — це гаманець», а не людина з власним серцем.

Наступного ранку Олена та Роберто мали прийти на традиційний «другий день» весілля — частування в батьківській хаті. Роберто не хотів іти, він відчував ворожість, але Олена наполягла: вона не хотіла ховатися.

Коли вони підійшли до воріт, музика вже гриміла. Але варто було їм зайти у двір, як натовп родичів і сусідів притих. Григорій, який вже встиг «похмелитися», стояв посеред двору з чаркою.

— О, з’явилися! — крикнув він. — Ну що, італієць, прийшов подивитися, як ми тут, обікрадені тобою, живемо? Ти в мене жінку забрав, ти в мене сім’ю розвалив!

Роберто намагався щось сказати, але Григорій замахнувся на нього. Олена вчасно стала між ними.

— Досить! — крикнула вона так, що навіть музика затихла. — Григорію, йди спати. А ви, люди… невже вам не соромно? Ви десять років їли й пили за гроші, які я заробляла на колінах, відмиваючи чужі будинки! Ви бачили тільки мої перекази, але не бачили моїх мозолів!

У цей момент із хати вилетіла Христина. Вона була в люті.

— Замовкни, мамо! Припини цей спектакль! Ти хочеш усім дорікнути своїми грошима? То забери їх! Забери все! Але не смій ганьбити нас своїм іноземцем! Вадим зі мною з ранку не розмовляє, бо його батьки сказали, що ми — сім’я без моралі! Геть звідси! Їдь у свою Італію і не повертайся, поки не навчишся поважати свого чоловіка і свою дитину!

Ці слова були як ляпас. Олена відчула, як щось усередині неї остаточно зламалося. Весь той фундамент, який вона будувала десять років — фундамент «щасливого майбутнього для доньки», — виявився картковим будинком.

— Ходімо, Роберто, — тихо сказала вона.

Вони розвернулися й пішли під улюлюкання п’яного Григорія та крижане мовчання Христини. Олена не озиралася. Вона чула, як за її спиною баби на лавці вже обговорювали її «непристойну сукню» та те, як «іноземець злякався нашого Грицька».

Вони повернулися в готель. Олена сіла на ліжко й просто дивилася в одну точку. Роберто підійшов, сів поруч і обійняв її за плечі.

— Elena, mi dispiace… (Мені шкода) — прошепотів він. — Я не знав, що моя присутність завдасть тобі стільки болю.

— Це не ти, Роберто, — Надія витерла сльозу, що нарешті скотилася по щоці. — Це правда, яку я відмовлялася бачити десять років. Я думала, що купую Христині свободу, а насправді я купувала її прихильність. І як тільки ціна виявилася занадто високою для її «репутації», вона відмовилася від мене.

— Що ми будемо робити?

— Ми поїдемо. Прямо зараз. Я не хочу більше чути цих звинувачень.

Вони нашвидкуруч зібрали валізи. Олена замовила таксі до вокзалу. Коли машина проїжджала повз рідне село, вона закрила очі. Їй здавалося, що вона бачить кожну цеглинку тієї хати, кожен кущик у саду, куди вона вклала не просто гроші, а роки свого життя.

Вже в потязі на Краків, де вони мали пересісти на літак до Неаполя, Олені прийшло повідомлення на телефон. Це була Христина. «Мамо, ти хоч гроші на картку кинь, бо нам з Вадимом не вистачає розрахуватися за музикантів. І не ображайся, я просто на нервах була. Ти ж знаєш, яке в нас село… Люди загризуть».

Олена довго дивилася на екран. Пальці тремтіли. Вона згадала, як Роберто вчора тримав її за руку, коли на неї кричав колишній чоловік. Згадала, як він не сказав жодного поганого слова про її родину, хоча мав на це повне право.

Вона не стала відповідати. Просто видалила повідомлення і вимкнула телефон.

Минуло пів року. Олена живе в Неаполі. Вона все так же працює, але тепер вона купує речі для себе. Вона записалася на курси малювання, про які мріяла все життя, і разом із Роберто вони планують невелику подорож до Сицилії.

Христина дзвонить часто. Спочатку вона кричала і вимагала грошей, потім плакала, що «Вадим виявився таким само гулящою людиною, як і батько», тепер просто просить «хоч трохи допомогти, бо ремонт не закінчений».

Олена слухає, дає поради, але гроші більше не надсилає такими сумами, як раніше. Вона зрозуміла одну важливу річ: неможливо наповнити чашу, в якої немає дна. А щирість — це те, що дарується просто так, а не в обмін на ремонт чи весілля.

Григорій продовжує жити в «італійській хаті», розповідаючи всім, як він «героїчно вигнав іноземного загарбника». Село його жаліє, підливає чарку й обговорює Олену, яка «забула своє коріння».

А Олена… Вона нарешті навчилася дихати. Вона знає, що її помилка була не в тому, що вона поїхала, і не в тому, що знайшла щастя. А в тому, що вона намагалася купити любов там, де її треба було просто виростити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.