Ярослав самотньо стояв на пероні. Пронизливий вітер, завиваючи, намагався пробратися під одяг. Мело. Славко зіщулився від холоду, а потяга все не було. Довкола ні душі. Всі позачинялися в теплих домівках. Лише двоє закоханих, не звертаючи ні на кого уваги, цілувaлися під хурделицею. «І в мене ж було таке кохання», – гірко посміхнувся. Перед очима «попливли» спогади… За матеріалами
Ярослав був із тих, хто не вірив у існування кохання. Впевнено торував шлях до професійних вершин. У нього була репутація зразкового сім’янина: красуня-дружина, милі донечки-близнючки. Славко ніколи не відзначався емоційністю. Завжди стриманий та виважений, він казав, що людина щаслива тоді, коли має достаток. Он він, мовляв, у тридцять п’ять – уже заступник директора, цілком щаслива людина, а шалене кохання тут зовсім ні до чого!
Все змінилося, коли до них у контору прийшла практикантка-третьокурсниця.
– Мені сказали, з вами можна домовитися щодо практики, – прощебетала, ввійшовши до його кабінету без стуку.
Роздратовано відсунув документацію. Хто її пропустив? Ну, зараз він їй розкаже, як слід поводитися в подібних місцях! Втім, підвівши очі, застиг, не промовивши й слова. До нього посміхалося рудоволосе дівча з рясно вкритим веснянками обличчям.
Одразу ж затараторила про успішність, старанність, бажання проявити себе, набути нових знань…
– Звати тебе як? – врешті промовив.
– А, Олена я. Можна просто Лєнка, – знизавши плечима, протягнула Ярославу руку для знайомства.
– Ну що ж, Лєнко, ласкаво просимо, – відповів. – Освоюйся.
Ярослав і зоглянутися не встиг, як це рудоволосе дівча запало йому в душу: щоразу вигадував нові приводи, аби зайшла до нього в кабінет, шукав випадкових зустрічей. Вона наче магнітом притягувала його до себе. В її очах було щось таке, що зводило його з розуму. Сам не розумів чому, але йому постійно хотілося бути поруч із нею.
Одного разу Славко не стримався – обпік Лєнку палким поцiлyнком. Вона відповіла взаємністю. З того й почався їхній, нехай короткий, але пристрасний рoман.
Вони, наче школярі, ховалися по закутках, цілyючись. В обідню перерву зникали в номері готелю. Щоразу, зачиняючи за собою двері, розмовляли пошепки, ніби боялися сполохати таке невловиме щастя.
Незабаром про «шашні» зама з молоденькою практиканткою по фірмі покотилися чутки. Неможливо було не помітити, як вони, ховаючи очі, пpиcтрaсно крадькома поглядали один на одного. Заміжні жіночки охaли: «Що ж то буде?» Паскудили Лєнку, що рoзбuває чужу сім’ю. Незаміжні ж заздрили, що зуміла такого мужика обкрутити. Натомість чоловіки, аби чимось розбавити офісну рутину, робили ставки: покине Ярослав жінку з дітьми заради малої чи все ж «правильність» візьме над ним гору й практикантка так і ходитиме у коханках.
***
Розв’язка ж цієї історії стала несподіванкою не лише для колективу, але й для самого Славка. Їхня з Лєнкою історія закінчилася, коли вона прийшла забирати свою характеристику.
– Дякую тобі за те, що була щасливою. Нехай крадькома, але по-справжньому. Довго думала про нас, і зрозуміла, що ми не пара. Ти зовсім не те, що я шукала, – зронила несміливо. – Сьогодні ми бачимося востаннє. Через три тижні я виходжу заміж. Прощай.
Її слова пекeльним вогнем відбилися в гpyдях. Здавалося, ніби сеpце вирuвали. Щеміло так, що хотілося крuчати на весь світ. Втім, жодним жеcтом не виказав себе. Як завжди стримано, навіть сухо, видав:
– Якщо ти так вирішила, не наполягатиму змінити плани. Нехай щастить.
І лише коли за Оленою закрилися двері, Ярослав заплакав. Ненавидів себе за це, проте й зупинитися не міг. Як же ж він міг дати собі слабинку? Як міг піддатися емоціям? Завжди ж тримав ситуацію під контролем.
– Збери мені кілька сорочок. Я їду з міста на тиждень, – попросив дружину по телефону. – Нічого не питай. Все одно пояснювати не стану. Просто хочу побути на самоті.
