Мене звати Оксана. Я найстарша з багатодітної сім’ї і завжди допомагала сестрі і двом братам, навіть коли вони вже стали дорослими. Зараз мені сорок один рік, сім’ї немає, зате є квартира і робота в іноземній компанії, я перекладач. Завжди відчувала, що повинна допомагати, тому що батьки, не дивлячись на те, що крім мене було ще троє дітей, все-таки знайшли гроші на мою освіту.
Потім вже я платила за навчання двох молодших братів, а сестрі допомогла виплатити квартиру. Для цього доводилося підробляти перекладами, брати роботу додому.
Коли мені було вже добре за тридцять, познайомилася з Миколою, ми почали жити разом. Все було добре, але з часом йому стали набридати прохання про допомогу моїх рідних. Я теж вважала, що вже досить допомогла, поки не виникла нова проблема, мій брат розлучився і оселився тимчасово у мене, що теж не сподобалося Миколі.
Довелося через рік вже йому допомагати з власним житлом, ніби все налагодилося, але Микола дізнався, що це за мої гроші будується братові будинок, він не зрозумів цього і пішов і вже через пів року одружився. Відтоді я одна, все також вирішую проблеми сестри і братів, беру з собою на море племінників, щоб оздоровити, на себе я вже махнула рукою, навіть не сподіваюся на особисте життя.
А нещодавно я занедужала і потрапила в стаціонар. Я тут вже тиждень, і за цей час до мене ніхто так і не прийшов. Мені і прикро і соромно перед сусідами по палаті, я не витримала і подзвонила сестрі. «Світлано, у вас є совість, я ж вам стільки допомагала, а ви не знайшли час хоч раз мене провідати»? Вона намагалася виправдовуватися, сказала, що стільки проблем, що їй не до мене.
І тепер я зрозуміла, що жила не так, що сама винна у всьому, що на всьому економила і намагалася їм допомогти. І це при тому, що я ще заробляю гроші, а якщо залишуся без роботи, на кого мені розраховувати?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
