Катерина ніколи не знала, що таке слово мама.

У дитинстві воно звучало для неї, як щось казкове — тепле, пахуче пиріжками і безпекою. Але в її житті було лише холодне ліжко у великій спальні дитячого будинку, запах хлорки в коридорі і вихователька тітка Оля, яка щиро намагалася замінити дітям родину, та не могла — бо у неї самої вдома чекали троє своїх.

Катя росла тихою. Не сперечалася, не просила зайвого. Знала: якщо не плачеш, тебе швидше помічають.

Вона добре навчалася, гарно малювала, а ще любила запах свіжого хліба, коли раз на місяць кухарка пекла буханці в дитбудинковій печі. Катя тоді стояла біля дверей кухні й мріяла:

“От би мати колись свою хату, свій запах хліба і когось, хто скаже: «Доню, час обідати».”

Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вступила до технікуму на кухаря-кондитера. Життя змінилося: гуртожиток, нові знайомства, перші справжні друзі, хоч і недовірливі — бо в кожного своє минуле.

Іван з’явився у її житті неочікувано. Простий хлопець із села, завжди усміхнений, з тими світлими очима, в яких не було зла. Вони познайомилися в їдальні — він був у технікумі на механіка, прийшов купити пиріжок, а вона саме чергувала біля віконечка.

— Дайте один з вишнею, — сказав, усміхнувшись.

— Їх розібрали, залишилися тільки з капустою.

— Тоді два з капустою, — відповів він і не відводив погляду.

Потім щоранку заходив “випадково”, брав чай, пиріжок — і щось жартував. Вона соромилася, червоніла, але в душі тішилася. Їй ніхто ніколи не говорив, що в неї гарні очі чи лагідна усмішка. А Іван казав. І вірив у це по-справжньому.

Їхні стосунки розвивалися просто, без романтичних надмірностей. Він проводжав її до гуртожитку, носив важкі сумки, допомагав із навчанням. Коли вона захворіла, приносив чай із малиною і навіть купив теплий шарф.

Але між ними лежала одна правда, яку Катя боялася відкрити.

Вона не мала батьків. Не мала дому. Не мала навіть спогадів про дитинство — лише кілька світлин у справі, що зберігалася в дитбудинку.

Одного вечора вона все-таки наважилася.

— Іване, — сказала, — я тобі маю дещо сказати.

— Кажи.

— Я з дитячого будинку. У мене нікого немає.

Він мовчав кілька секунд, а потім просто притиснув її до себе.

— Ну і що? Головне, щоб ти була.

Її очі наповнилися слізьми. То були перші слова прийняття в її житті.

Закінчивши технікум, Іван повернувся у своє село — допомагати матері на господарстві. Вона була вдовою, жінкою суворою, але справедливою.

Катя залишилася у місті, працювала в пекарні, але з кожним днем відчувала, що без Івана їй пусто. Телефонували щодня, але то було не те.

Іван теж тужив.

Одного разу він сказав матері:

— Мамо, я хочу Катю привезти, познайомити вас.

— А хто вона? — підняла брову.

— З дитбудинку.

Мати помовчала.

— З дитбудинку, кажеш… А ти певен, що вона тобі потрібна, що у неї добра душа? Бо не кожному вдається без мами вирости з добрим серцем.

— Певен, мамо, — твердо сказав він.

І та змовкла.

Катя приїхала у село навесні. Коли маршрутка зупинилася біля старенької автобусної зупинки, вона стояла з валізкою і боялася підняти очі.

На подвір’ї її зустріла жінка в темному светрі.

— То ти Катя? — запитала, вдивляючись.

— Так, — несміливо відповіла. — Добрий день.

— Ну, заходь. Побачимо, як воно буде.

Перші тижні були нелегкі. Катя не знала, як доїти корову, як садити картоплю, як пекти хліб у справжній печі. Мама Івана — Марія Семенівна — спочатку все робила сама, бурчала, що невістка зовсім нічого не вміє, але поступово почала навчати.

— Дивися, Катю, от тісто не можна місити поспіхом. Його треба відчути, як дитину в колисці.

Катя ловила кожне слово. У неї була спрага вчитися — не награно, і не для того, щоб свекрусі сподобатися. І через кілька місяців Марія Семенівна вже з гордістю казала сусідкам:

— Моя невістка так хліб пече, що хоч на весілля бери!

З Іваном вони жили просто. Без великих статків, але з великою любов’ю. Катя вперше відчула, що таке дім.

Зранку — запах хліба, ввечері — тріск дров у печі. І навіть коли Іван ішов на роботу, вона не боялася тиші — бо знала: тепер вона не сама.

Одного дня в селі закрили стару пекарню. Люди почали возити хліб із райцентру, але він був “не такий” — без душі.

І тоді Катя сказала Іванові:

— А що, як я сама почну пекти?

— Та хто в тебе купуватиме? — засміявся він.

— Побачимо.

Вона дістала старі рецепти від Марії Семенівни, додала свої знання з технікуму — і почала. Спершу для себе, потім для сусідів.

Запах свіжого хліба розлітався селом так, що люди самі приходили.

— Катю, дай буханця твого житнього, той, що з маком! — просила баба Оля.

— І мені з родзинками, як минулого разу, — сміявся сільський поштар.

Згодом у їхньому дворі збудували невеличку пекарню. Іван зробив стелажі, а Марія Семенівна допомагала замішувати тісто.

Так і назвали її: “Хліб Катерини”.

Минуло кілька років. Катя стала не просто улюбленицею села — її поважали. Вона пекла хліб для школи, для весіль, для свят. Її запрошували навіть у район — проводити майстер-класи.

А Марія Семенівна все частіше називала її “доню”.

Одного разу, коли Катя принесла їй гарячий хліб на рушнику, літня жінка тихо сказала:

— Ти знаєш, Катю, я спершу боялася. Думала: як ти без мами, без роду. А тепер бачу — ти хороша, добре серце маєш. Може, Бог і забрав у тебе маму, але потім дав — мене. Ти для мене – рідна донька.

Катя притулилася до неї, сльози текли щоками.

— І я так думаю, мамо.

Село змінилося, а разом з ним і Катя. Вона вже не була тією дівчинкою з дитбудинку.

Вона стала жінкою, яка знала ціну любові, праці й терпінню.

Вона мала сім’ю, дім і запах хліба, який тепер був її власним — тим самим, про який мріяла колись, стоячи біля кухні дитбудинку.

Одного разу, коли вона дивилася, як Іван грається з їхньою донечкою Софійкою у дворі, Катя подумала:

“От, мабуть, і є моє справжнє щастя — коли тебе люблять не за минуле, а за те, хто ти є зараз.”

І коли Софійка прибігла до неї, обняла й сказала:

— Мамочко, як пахне твій хліб!

Катя лише посміхнулася й прошепотіла:

— Бо він із любов’ю, доню. Із любов’ю… 

Щовечора Катерина лягала спати і дякувала Богу за своє теперішнє життя – за сімʼю, за свекруху, за те, що знайшла себе.

А свекруха дякувала за те, що має найкращу в світі донечку.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.