Катерина ніколи не знала, що таке слово мама.
У дитинстві воно звучало для неї, як щось казкове — тепле, пахуче пиріжками і безпекою. Але в її житті було лише холодне ліжко у великій спальні дитячого будинку, запах хлорки в коридорі і вихователька тітка Оля, яка щиро намагалася замінити дітям родину, та не могла — бо у неї самої вдома чекали троє своїх.
Катя росла тихою. Не сперечалася, не просила зайвого. Знала: якщо не плачеш, тебе швидше помічають.
Вона добре навчалася, гарно малювала, а ще любила запах свіжого хліба, коли раз на місяць кухарка пекла буханці в дитбудинковій печі. Катя тоді стояла біля дверей кухні й мріяла:
“От би мати колись свою хату, свій запах хліба і когось, хто скаже: «Доню, час обідати».”
Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вступила до технікуму на кухаря-кондитера. Життя змінилося: гуртожиток, нові знайомства, перші справжні друзі, хоч і недовірливі — бо в кожного своє минуле.
Іван з’явився у її житті неочікувано. Простий хлопець із села, завжди усміхнений, з тими світлими очима, в яких не було зла. Вони познайомилися в їдальні — він був у технікумі на механіка, прийшов купити пиріжок, а вона саме чергувала біля віконечка.
— Дайте один з вишнею, — сказав, усміхнувшись.
— Їх розібрали, залишилися тільки з капустою.
— Тоді два з капустою, — відповів він і не відводив погляду.
Потім щоранку заходив “випадково”, брав чай, пиріжок — і щось жартував. Вона соромилася, червоніла, але в душі тішилася. Їй ніхто ніколи не говорив, що в неї гарні очі чи лагідна усмішка. А Іван казав. І вірив у це по-справжньому.
Їхні стосунки розвивалися просто, без романтичних надмірностей. Він проводжав її до гуртожитку, носив важкі сумки, допомагав із навчанням. Коли вона захворіла, приносив чай із малиною і навіть купив теплий шарф.
Але між ними лежала одна правда, яку Катя боялася відкрити.
Вона не мала батьків. Не мала дому. Не мала навіть спогадів про дитинство — лише кілька світлин у справі, що зберігалася в дитбудинку.
Одного вечора вона все-таки наважилася.
— Іване, — сказала, — я тобі маю дещо сказати.
— Кажи.
— Я з дитячого будинку. У мене нікого немає.
Він мовчав кілька секунд, а потім просто притиснув її до себе.
— Ну і що? Головне, щоб ти була.
Її очі наповнилися слізьми. То були перші слова прийняття в її житті.
Закінчивши технікум, Іван повернувся у своє село — допомагати матері на господарстві. Вона була вдовою, жінкою суворою, але справедливою.
Катя залишилася у місті, працювала в пекарні, але з кожним днем відчувала, що без Івана їй пусто. Телефонували щодня, але то було не те.
Іван теж тужив.
Одного разу він сказав матері:
— Мамо, я хочу Катю привезти, познайомити вас.
— А хто вона? — підняла брову.
— З дитбудинку.
Мати помовчала.
— З дитбудинку, кажеш… А ти певен, що вона тобі потрібна, що у неї добра душа? Бо не кожному вдається без мами вирости з добрим серцем.
— Певен, мамо, — твердо сказав він.
І та змовкла.
Катя приїхала у село навесні. Коли маршрутка зупинилася біля старенької автобусної зупинки, вона стояла з валізкою і боялася підняти очі.
На подвір’ї її зустріла жінка в темному светрі.
— То ти Катя? — запитала, вдивляючись.
— Так, — несміливо відповіла. — Добрий день.
— Ну, заходь. Побачимо, як воно буде.
Перші тижні були нелегкі. Катя не знала, як доїти корову, як садити картоплю, як пекти хліб у справжній печі. Мама Івана — Марія Семенівна — спочатку все робила сама, бурчала, що невістка зовсім нічого не вміє, але поступово почала навчати.
— Дивися, Катю, от тісто не можна місити поспіхом. Його треба відчути, як дитину в колисці.
Катя ловила кожне слово. У неї була спрага вчитися — не награно, і не для того, щоб свекрусі сподобатися. І через кілька місяців Марія Семенівна вже з гордістю казала сусідкам:
— Моя невістка так хліб пече, що хоч на весілля бери!
З Іваном вони жили просто. Без великих статків, але з великою любов’ю. Катя вперше відчула, що таке дім.
Зранку — запах хліба, ввечері — тріск дров у печі. І навіть коли Іван ішов на роботу, вона не боялася тиші — бо знала: тепер вона не сама.
Одного дня в селі закрили стару пекарню. Люди почали возити хліб із райцентру, але він був “не такий” — без душі.
І тоді Катя сказала Іванові:
— А що, як я сама почну пекти?
— Та хто в тебе купуватиме? — засміявся він.
— Побачимо.
Вона дістала старі рецепти від Марії Семенівни, додала свої знання з технікуму — і почала. Спершу для себе, потім для сусідів.
Запах свіжого хліба розлітався селом так, що люди самі приходили.
— Катю, дай буханця твого житнього, той, що з маком! — просила баба Оля.
— І мені з родзинками, як минулого разу, — сміявся сільський поштар.
Згодом у їхньому дворі збудували невеличку пекарню. Іван зробив стелажі, а Марія Семенівна допомагала замішувати тісто.
Так і назвали її: “Хліб Катерини”.
Минуло кілька років. Катя стала не просто улюбленицею села — її поважали. Вона пекла хліб для школи, для весіль, для свят. Її запрошували навіть у район — проводити майстер-класи.
А Марія Семенівна все частіше називала її “доню”.
Одного разу, коли Катя принесла їй гарячий хліб на рушнику, літня жінка тихо сказала:
— Ти знаєш, Катю, я спершу боялася. Думала: як ти без мами, без роду. А тепер бачу — ти хороша, добре серце маєш. Може, Бог і забрав у тебе маму, але потім дав — мене. Ти для мене – рідна донька.
Катя притулилася до неї, сльози текли щоками.
— І я так думаю, мамо.
Село змінилося, а разом з ним і Катя. Вона вже не була тією дівчинкою з дитбудинку.
Вона стала жінкою, яка знала ціну любові, праці й терпінню.
Вона мала сім’ю, дім і запах хліба, який тепер був її власним — тим самим, про який мріяла колись, стоячи біля кухні дитбудинку.
Одного разу, коли вона дивилася, як Іван грається з їхньою донечкою Софійкою у дворі, Катя подумала:
“От, мабуть, і є моє справжнє щастя — коли тебе люблять не за минуле, а за те, хто ти є зараз.”
І коли Софійка прибігла до неї, обняла й сказала:
— Мамочко, як пахне твій хліб!
Катя лише посміхнулася й прошепотіла:
— Бо він із любов’ю, доню. Із любов’ю…
Щовечора Катерина лягала спати і дякувала Богу за своє теперішнє життя – за сімʼю, за свекруху, за те, що знайшла себе.
А свекруха дякувала за те, що має найкращу в світі донечку.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
