«Забери свої речі і не псуй нам повітря, бо від тебе навіть квіти в хаті в’януть», — саме ці слова свекрухи стали останньою краплею в моєму сімейному житті.
Замок на валізі заїдав, ніби сама річ пручалася моєму від’їзду, але я заштовхала туди останній теплий светр, не звертаючи уваги на зламаний ніготь. Руки ходили ходором, але не від горя — всередині кипіла така злість, що, здавалося, я можу розплавити арматуру одним поглядом.
Тамара Петрівна стояла в дверях, демонстративно витираючи руки об кухонний фартух. Вона не приховувала задоволення. В її очах світилося таке торжество, ніби вона щойно виграла головний приз у лотереї, а не виставила на вулицю дружину власного сина.
— Ти швидше ворушися, Надю. Сусіди у нас люди цікаві, почнуть розпитувати, що воно і як. Не хочу, щоб на нашу родину тінь падала через твою неспроможність. Їдь собі з Богом, куди знаєш.
Я мовчала. Що тут скажеш? Коли тебе називають «пустоцвітом» просто тому, що за рік життя під одним дахом у домі не почувся дитячий плач, слова стають зайвими.
— Я нічого зайвого не беру, тільки своє, — голос мій звучав глухо, ніби я розмовляла з дна колодязя.
— А в нас і взяти нічого, все на обліку, — хмикнула свекруха. — Головне, що ти наш час забрала. Колі вже тридцять три, йому спадкоємець треба, коріння, щоб рід продовжувався. А з тебе що візьмеш? Рік минув — і тиша.
Я глянула в бік кухні. Андрій (так звали мого тепер уже колишнього) сидів за столом, спершись головою на руки. Через прочинені двері я бачила його потилицю. Він мовчки розмішував цукор у чашці. Ложка дзвонила об скло — ритмічно, нудно, наче метроном, що відраховує останні секунди мого терпіння.
— Андрію, ти так і будеш мовчати? Ти ж обіцяв, що ми разом підемо до лікарів, що все перевіримо! — я не витримала і крикнула через коридор.
Він підвів голову. Обличчя було сірим, очі — порожніми. Він навіть не подивився на мене, просто глянув кудись у вікно, де сіріло вечірнє небо.
— Надю, ну а що я можу зробити? Мама каже діло. Квартира її, вона хоче онуків бачити, поки сили є. А в нас… ну не йде воно. Може, ти і правда якась «не така». Мама каже, що в нашому роду всі жінки за перший місяць вагітніли, а ти…
У цей момент у мене в грудях щось луснуло. Знаєте, як стара струна на гітарі — різко і з болем. Але за мить прийшов спокій. Такий холодний, наче я в ополонку пірнула.
— Вимітайся вже, небо коптить вона тут! — раптом вереснула Тамара Петрівна, бачачи, що я зупинилася біля дзеркала. — Ключі на тумбочку і щоб за п’ять хвилин твого духу тут не було!
Я застебнула валізу. Одягла пальто, яке купувала ще до цього нещасного заміжжя за свої зароблені гроші. Жодної копійки від них мені не було потрібно.
— Дякую за науку, Тамаро Петрівно. І тобі, Андрію, дякую. Добре, що хоч за рік ви показали, хто ви є насправді.
Андрій навіть не ворухнувся. Тільки знову почулося «дзинь-дзинь» — він знову почав мішати свій чай, який давно охолов.
Наступного дня мій батько приїхав забирати залишки моїх речей. Він не став підніматися в квартиру. Просто набрав мене на мобільний і сказав коротко:
— Надійко, виходь. Я чекаю біля під’їзду. Якщо почнуть кричати, що пралку чи телевізор не віддадуть — просто скажи. Я піднімуся. Але тоді твій Андрійко пошкодує, що взагалі на світ народився.
Колишній чоловік і його матінка виносили коробки до машини, наче на суботнику. Мовчали. Тільки Тамара Петрівна кривила губи, але під поглядом мого батька, який стояв біля багажника, схрестивши руки на грудях, вона не наважилася сказати жодного слова. Тато у мене чоловік серйозний, все життя на будівництві, характер як кремінь.
Коли машина рушила, я подивилася в бічне дзеркало. Андрій стояв біля під’їзду в домашніх тапках на босу ногу, незважаючи на холод. Він здавався мені маленьким і якимось зовсім чужим. Наче я дивилася на стару фотографію, яку давно пора викинути в смітник.
— Не плач, доцю, — тато перемкнув передачу. — Все воно до кращого. Хто знає, від чого тебе доля відвела. Знайдеш ще свою людину, от побачиш. А ці… нехай живуть, як знають. Гріш їм ціна в базарний день.
У нашому невеликому містечку залишатися було важко. Люди у нас добрі, але язики мають довгі. «Вернулася», «не змогла втримати», «кажуть, хвора якась» — шепотки котилися за спиною, як сухе листя.
Я вирішила поїхати. Далеко, в інший край. Влаштувалася в пекарню при великому супермаркеті. Робота була не з легких: зміна по дванадцять годин, постійно на ногах, спека від печей така, що обличчя горить. Але запах свіжого хліба, кориці та ванілі став для мене найкращими ліками.
Місяці складалися в роки. Я винаймала маленьку квартиру на околиці, купила собі нові фіранки, заспокоїлася. На особистому житті поставила великий і жирний хрест. Вирішила, що буду жити для себе. Робота, книжки, іноді кава з подругами — цього мені вистачало.
Сергій з’явився в моєму житті через два роки. Він привозив борошно на нашу пекарню. Звичайний чоловік: широкі плечі, натруджені руки і очі, в яких завжди ховалася якась добра іскорка. Він ніколи не розсипався в компліментах, не обіцяв золотих гір.
Просто одного разу він побачив, як я намагаюся витягнути величезний мішок із залишками цукру, і мовчки відсторонив мене.
— Надю, ви так собі спину попсуєте. Хто ж тоді буде найкращі булочки в місті пекти? Я ж тільки заради вашої випічки сюди замовлення першим ділом везу.
Ми почали спілкуватися. Спочатку просто про роботу, потім — про те, про се. З ним було легко. Не треба було нічого з себе вдавати, не треба було виправдовуватися. Коли він покликав мене на побачення, я довго вагалася, але пішла. А через пів року він запропонував жити разом.
Я довго збиралася з думками. Сіла навпроти нього в парку, заглянула в очі і сказала прямо:
— Сергію, ти маєш знати одну річ. Я була заміжня. Мене звідти виставили з валізами, бо я не можу мати дітей. Мене називали «неповноцінною». Якщо тобі потрібен спадкоємець і велика родина — краще скажи зараз. Я зрозумію.
Сергій подивився на мене так, ніби я сказала якусь нісенітницю. Він взяв мою долоню, потер її своїми шорсткими пальцями і тихо відповів:
— Знаєш, Надю, я ж не на завод по розведенню худоби прийшов. Я жінку шукав. Людину, з якою захочеться старіти разом, чай пити на веранді і мовчати про щось своє. А діти… Якщо дасть Бог — будуть. А ні — то будемо жити один для одного. У мене перший шлюб розпався, бо дружина сказала, що я мало заробляю. То ми з тобою обоє для когось «не такі». Давай спробуємо бути «такими» один для одного?
Ми розписалися тихо, без білих суконь і купи гостей. Просто пішли в загс, а потім з’їли по порції морозива в сквері. Жили душа в душу. Купили в іпотеку невелику квартиру, Сергій відкрив власну невелику справу — ремонт техніки, я стала старшою на зміні. Про дітей ми не говорили, просто жили. Я змирилася, що моя доля — бути просто щасливою жінкою, а не мамою.
Минуло сім років з того дня, як я пішла від Андрія. Сім довгих років, за які я майже забула, як виглядає його мати і те нещасне чаювання на кухні.
Того ранку мені стало погано прямо на роботі. Різко запаморочилося в голові, запах свіжоспечених булочок, який я так любила, раптом став нестерпним.
— Надіє Іванівно, ви якась зелена сьогодні, — сказала моя змінниця Ганна. — Ідіть-но ви додому, або краще — в лікарню заскочте. Гляди, тиск підскочив, жартами не пахне.
Я пішла. Думала — перевтома, вік уже не той, щоб по дванадцять годин біля печі стояти. В консультації лікарка довго дивилася в монітор апарату УЗД. Вона хмурилася, щось вимірювала, а в мене всередині все холонуло. Думала: «Ну ось, почалося. Якась болячка, мабуть».
— Ну що ви так стислися, Надіє? — раптом усміхнулася лікарка, витираючи гель із мого живота. — Ви мені скажіть, як ви такий термін пропустили? Тринадцятий тиждень іде. І знаєте що? У вас там двоє. Двійнята. Серцебиття у обох як годинник.
Я вийшла в коридор і просто сіла на підлогу. Люди проходили мимо, щось питали, а я сиділа і плакала. Не від болю, не від страху. Це було так, ніби вся та образа, яку я роками ховала всередині, нарешті вийшла назовні разом зі сльозами. Сім років мені казали, що я — суха гілка. А виявилося, що просто земля була не та.
Сергій, коли дізнався, ледь не зніс стіну від радості. Він носив мене на руках у прямому сенсі. Заборонив піднімати навіть чайник, сам готував, сам прибирав. Він сяяв, як нове сонце.
На восьмому місяці, коли живіт уже був такий, що я ледь бачила свої капці, ми поїхали в великий торговий центр. Треба було вибирати ліжечка, візочок — все ж у подвійному екземплярі.
Сергій побіг у відділ техніки за якимось зволожувачем повітря, а я залишилася чекати його на лавці біля фонтану. Поруч проходив чоловік. В якомусь затертому робочому комбінезоні, з брудними руками і втомленим поглядом. Він штовхав перед собою візок із будматеріалами.
Я впізнала його не одразу. Він згорбився, лисина з’явилася на маківці, обличчя якесь припухле, наче від постійної втоми чи поганого життя.
— Андрію? — вирвалося в мене мимоволі.
Він зупинився. Довго мружився, вдивляючись у моє обличчя. Потім його погляд упав на мій величезний живіт, який я машинально погладжувала рукою.
— Надю? Ти? — голос у нього був хрипкий.
Він дивився на мене так, ніби побачив привида. Оглядав моє обличчя, мій одяг, золотий ланцюжок на шиї. А потім знову — на живіт.
— Ти… ти чекаєш дитину? — прошепотів він.
— Двох, Андрію. Хлопчиків.
Він зблід так, що здавалося — зараз впаде прямо там, біля того фонтану. Він важко сів на край свого візка з цементом.
— Як же так… Мати ж казала… Вона казала, що ти пуста, що з тобою життя не буде. Вона мене з Лєною з сусіднього під’їзду зводила, казала — там порода хороша.
— І як Лєна? — запитала я, відчуваючи дивну суміш жалості й байдужості.
— Та як… — він опустив голову. — Народила вона. Тільки не від мене. Коли я в рейсі був, вона собі іншого знайшла. Мати з нею так гризлася, що та втекла через місяць, дитину залишила. А потім мати злягла. Тяжкий стан був. Три роки я її глядів, ліки купував, все, що мав, туди пішло. Померла вона весною. Квартиру довелося продати за борги, тепер от… на будівництві шабашу. Знімаю кімнату в гуртожитку.
Він замовк, розглядаючи свої брудні чоботи.
— Виходить, брехала вона. Все вона брехала про тебе. І я як дурень слухав. Життя собі зламав власними руками.
В цей момент до нас підійшов Сергій. Він сяяв, тримаючи в руках велику коробку.
— Надійко, дивись, знайшов той, що ти хотіла! Ой, а це хто? Твій знайомий?
Сергій привітно кивнув Андрію, не підозрюючи, хто перед ним. Я подивилася на свого чоловіка — здорового, сильного, люблячого. Потім глянула на Андрія, який сидів на мішках із цементом, і мені стало так легко, ніби я скинула з плечей важку бетонну плиту.
— Ні, Сергію, — я взяла чоловіка під руку. — Помилилася. Просто чоловік запитав, як пройти до виходу. Ходімо, я вже втомилася, хочеться додому.
Ми пішли. Я відчувала спиною погляд Андрія. Тяжкий, повний розпачу погляд людини, яка зрозуміла, що проміняла своє щастя на мамині капризи.
Через місяць у нас народилися два богатирі — Максим і Павло. Сергій плакав під вікнами пологового будинку, а я дивилася на малюків і дякувала тій старій валізі, яка колись не хотіла закриватися. Бо іноді треба, щоб тебе вигнали з чужого дому, аби ти нарешті знайшла свій власний.
А Тамара Петрівна… Що ж, вона отримала те, що хотіла. Її син залишився з її «породою», тільки от щастя там не було ні на копійку. Бо життя — воно справедливе, хоч іноді й змушує нас довго чекати на свій щасливий квиток.
Тепер у моїй хаті пахне не лише хлібом, а й дитячою присипкою та безмежною радістю. І жодна свекруха в світі не зможе це змінити. Бо коли в серці живе справжнє кохання, а не страх — воно завжди дає плоди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
