fbpx
Життєві історії
За вечерею Люба вже й забула про дзвінок матері. Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Зранку Люба відчула щось недобре, незворотне, і подзвонила матері

Люба прийшла з роботи, накрила на стіл і вони з чоловіком Олегом і сином Артемом нарешті сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що телефонує мама.

Люба байдуже виключила звук і відклала телефон подалі.

«Вже й повечеряти спокійно не дадуть» – подумала жінка  і продовжила трапезу.

Люба завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона досягла сама, без сторонньої допомоги. Те, що вона зараз успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі – це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім перетелефонує мамі.

Та за вечерею Люба вже й забула про дзвінок матері.

Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Зранку Люба відчула щось недобре, незворотне, і подзвонила матері. В слухавці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити».

Хоч Люба і пообіцяла матері, що приїде, проте вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків в село, адже вона не була вже там майже рік – все робота, та й робота.

Весь день думки про батька не покидали її. З ним в Люби склалися непрості стосунки. У батька був складний характер. Він був проти того, щоб Люба виходила заміж за Олега.

А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати стосунки. Але Люба тоді зустріла його непривітно, навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала:

«Повертайся до себе. У нас тут і так тісно».

Правда, подарувала мобільний телефон:

«Дзвони, якщо що».

Та останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не телефонував, сили не було. Щось підказувало жінці – треба їхати. Батько є батько.

Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок, на тиждень.

У поїзді було спекотно. Люба лягла на бік, відвернувшись від сусідів по купе, і вкрила ноги простирадлом. Попереду ніч, а завтра вона буде вже в батьків.

Рідне село повіяло чимось заспокійливим. В задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Та чим ближче підходила Люба до рідної хати, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обняти маму, і батька, нехай у неї з ним не  завжди і було взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного.

Мама зустріла Любу на хвіртці. З виразу її обличчя донька зрозуміла, що запізнилася. У руках мами був білий конверт, вона простягнула його Любі. Донька обійняла маму, безперестанно шепочучи їй:

«Пробач, що не встигла. Що мене не було поруч з тобою».

Конверт Люба відкрила через три дні, як і просив батько.

На конверті великими літерами було виведено: «Любові Олександрівні, моїй доньці». Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати:

«Любочко, донечко моя дорога! Можливо я був не найкращим батьком. Я не дав тобі усього того, чого ти так хотіла, і на що ти заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прощай. Твій люблячий тато».

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page