— Ти заплатиш за мене, так? Ти ж розумієш мої обставини… — Галина нахилилася до мене через стіл, її голос був такий буденний, наче вона просила передати серветку.

Я завмерла з банківською карткою в руці, дивлячись на довжелезний чек, де акуратними рядками були вишикувані її три келихи імпортного італійського вина, вишуканий десерт і салат із авокадо та креветками за тисячу двісті гривень.

У затишному львівському кафе грала тиха, приємна музика, крізь вікна пробивалися теплі вогні вечірнього міста, але всередині мене наростала якась крижана, важка грудка.

— Що означає «розумію обставини»? — я обережно підвела очі, намагаючись зберегти спокій.

Галина ліниво поправила яскраво-червону помаду, ледь торкнувшись губ пензликом.

— Ну, Злато, ти ж живеш із чоловіком, який добре стоїть на ногах. Тобі це не складно. А мені зараз кожна копійка на рахунку. Ти ж знаєш, я тільки-но розійшлася з Віктором.

Я відчула, як Уляна, яка сиділа поруч, напружилася, неначе чекала моєї реакції. Але й вона промовчала.

Я таки оплатила рахунок. Але в ту мить я раптом гостро відчула: щось глибоко й боляче тріснуло в нашій багаторічній дружбі.

— Галю, але ж ти сама постійно повторюєш, що хочеш «почати нове життя після розлучення», — сказала я їй тижнем раніше, коли вона вкотре розповідала, як «втомилася бути жертвою обставин».

— Злато, ти нічого не розумієш. Я прожила з Віктором дванадцять років! ДВАНАДЦЯТЬ! І він пішов до якоїсь… молодої дівчини, якій ледве виповнилося тридцять! Він просто зрадив мій найкращий час!

— Але ж тобі дісталася трикімнатна квартира і частина його заощаджень… Це ж дуже непоганий результат, враховуючи, що ви не мали дітей.

Галина підняла брови, демонструючи цілковите обурення:

— Це мінімум, що він міг зробити за всі свої зради! Я б цій його… білявці-ляльці повискубувала все її волосся, якби він наважився ділити квартиру навпіл! Це моє!

Вона говорила так емоційно, що навіть чай у її чашці ледь помітно тремтів.

Я розуміла: сперечатися марно. Біль у неї був свіжий, а образа — колосальна і виправдана, але дещо інше турбувало мене більше: Галина давно не працювала.

Колись, багато років тому, вона залишила свою посаду архітектора у престижному бюро за радісною пропозицією чоловіка «займатися собою та облаштуванням будинку». Вона з насолодою перейшла в режим «елітної домогосподарки»: дорогі салони краси, фітнес, поїздки на вихідні, кава з подружками у центрі.

І весь цей час вона підкреслювала, що їй не потрібно працювати, «як цим бідолашним жінкам, що сидять у задушливих офісах за копійки».

І ось тепер вона опинилася сама — без стабільного доходу, без сучасних навичок, без звички до економії.

Я щиро переживала за неї. Але вона не збиралася нічого змінювати у своєму ставленні.

— Злато, ну ти серйозно? Я маю піти працювати за ці жалюгідні двадцять тисяч гривень? Це ж приниження. Краще сидіти вдома.

— Але ж із чогось треба починати… Я можу запропонувати тобі місце помічниці менеджера у нас у логістичній компанії. Ми платимо понад середнє. Ти швидко навчишся.

Галина пирхнула голосно і майже образливо:

— Помічниця? Злата, ти ж знаєш, я надто гарна для такої роботи. Це не мій рівень.

Саме тоді я вперше задумалася: а чи хоче вона взагалі щось робити самостійно? Чи вона просто чекає, поки проблеми вирішаться без її участі?

За два тижні ми знову зустрілися — я, Уляна та Галина. Уляна повернулася з короткої відпустки в Одесі, привезла нам маленькі сувеніри з Потьомкінських сходів.

Галина прийшла… блискуча.

Інакше не скажеш.

Дорога дизайнерська сукня, високі підбори, ідеально укладене волосся, ніби вона щойно зійшла з обкладинки журналу.

— Ну що ви так витріщилися на мене? — засміялася вона, знімаючи стильний тренч. — Мені тепер треба шукати нового чоловіка! Час іде! Треба виглядати відповідно!

— У цьому кафе чоловіків, які шукають серйозних стосунків, навряд чи знайдеш, — зауважила Уляна, посміхаючись.

— А чому ні? Раптом хтось мене помітить? — вона кокетливо подивилася на офіціанта, який проходив повз.

Усе виглядало звично: сміх, жарти, спогади про наші спільні студентські часи.

Але коли принесли рахунок — історія повторилася, тільки вже у більшому масштабі.

Галина нахилилася до мене, ніби між іншим, пошепки:

— Злато, ну ти заплатиш? Я тобі потім обов’язково віддам. У мене зараз взагалі нуль на картці.

Рахунок був майже чотири тисячі гривень.

Уляна здивовано підняла брови, але знову промовчала. Вона знала, що це мій бій.

Я мовчала. Але всередині… всередині вже не було сумніву. Це була не випадковість. Це була стратегія.

За кілька днів я зателефонувала Галині сама. Я вирішила, що маю поставити крапку.

— Галю, давай чесно поговоримо, — почала я, глибоко вдихнувши. — Чому ти постійно просиш мене платити за тебе? Що насправді відбувається?

У слухавці — жодної секунди коливання.

— Та нічого надзвичайного. Це частина мого плану.

— Плану? — я навіть засміялася від несподіванки і гіркоти.

— Злато, слухай уважно. Якщо я зараз піду працювати, я зароблятиму копійки. Як я на них житиму? На косметику, на абонементи у спортзал, на одяг? На зовнішність? А без зовнішнього вигляду чоловіка не знайдеш, ти ж сама розумієш.

— Але ж так можна шукати роками! І твої заощадження скоро закінчаться.

— Ось саме тому я й економлю. Мені не можна витрачати гроші на їжу чи посиденьки в кафе. Мені потрібно вкладати в себе, Злато. А ти… ти можеш дозволити собі заплатити за мене. Твій Артем добре заробляє. У вас є стабільність. Ти навіть не помітиш цієї суми.

Я замовкла. Слова застрягли у горлі. Мені було важко дихати.

Але Галина продовжувала, наче говорила про цілком природні речі:

— І взагалі, це нормальна підтримка між подругами. Ти у шлюбі — тобі легше. Мені складніше. Усе чесно.

— Галю… — Я ледь видихнула. — Ти серйозно вважаєш, що я зобов’язана оплачувати твої розваги та твій пошук нового чоловіка?

— Не зобов’язана… але могла б. У тебе є можливість, у мене — ні. Хіба подруги не повинні допомагати одна одній?

Саме тоді в мені остаточно щось обірвалося. Це була не образа. Це була стіна, що впала.

— Галю, послухай уважно. Ми з Артемом працюємо. Ми заробляємо. У нас є спільні плани. І наші гроші — це наш сімейний бюджет, наші цілі, а не твій «фонд зовнішнього вигляду». Я не маю тебе утримувати. І точно не збираюся це робити. Ти маєш дорослішати.

Тиша.

Глуха, важка, як бетонна плита.

Вона сказала тихо, майже скривджено:

— Ну… добре. Я зрозуміла.

Але я знала — вона не зрозуміла. Зовсім. Вона відчула не справедливість, а лише відмову.

Після розмови я довго сиділа біля вікна, спостерігаючи, як дощові смужки повільно стікають по склу.

Я раптом згадала десятки її фраз за останні півроку:

«Мені не звикати, що хтось про мене піклується».

«Я гідна найкращого, а це вимагає вкладень».

«Працювати за ці гроші я завжди встигну».

«Чоловіки повинні забезпечувати жінку, це їхня роль».

«Мені просто потрібний час, щоб знайти нового покровителя».

І тоді до мене прийшла думка, яка раніше здалася б мені жорстокою, але тепер була просто логічною: а може, Віктор пішов не просто так, а тому, що втомився від такої позиції?

Якщо вона так поводиться зі мною, подругою з п’ятнадцятирічним стажем, яка готова була допомогти…

Як вона поводилася з чоловіком, який мав утримувати її?

Я раптом побачила ситуацію по-іншому.

Галина завжди чекала, що хтось прийде і вирішить її проблеми. Спочатку Віктор. Потім — новий, гіпотетичний «чоловік». Тепер — тимчасово — я.

І її «план» був до болю простий: економити свої гроші, витрачати чужі, підтримувати імідж успішної жінки і чекати, поки доля підкине їй нового спонсора.

За тиждень вона написала мені повідомлення:

«Злато, йдемо у цю суботу до того нового ресторану? Я чула, там неймовірний інтер’єр, можна зробити класні фотографії для соцмереж».

Я відповіла спокійно і дуже чітко:

«Можна. Але кожен платить за себе. Я планую замовити тільки чай. З мене дорогі десерти — більше ніколи».

Відповідь надійшла за хвилину:

«Тоді я не зможу піти. У мене інші плани. Вибач».

І все стало кришталево ясно.

Вона не хотіла дружби, спілкування чи моєї підтримки. Вона хотіла зручного фінансового «підстрахування». І якщо ним могла бути я — чудово. Якщо ні — то й зустрічатись не було сенсу.

Я закрила чат і зненацька відчула величезне полегшення.

Тому що люди на кшталт Галини не змінюються, доки життя саме не змусить їх зіткнутися із суворою реальністю та відповідальністю.

А я… я не збиралася бути ще однією людиною, яка підтримує її ілюзію, що світ їй щось винен.

Нехай вчиться жити сама. Нарешті — по-справжньому дорослішає.

Мені не потрібна людина, яка називає це дружбою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.