Втома обірвала її рух. Знімаючи перуку, Наталя злегка нахилила голову, і я, щоб не бачити її без волосся навіть краєм ока, сильніше натиснув на газ. Зосередитись на дорозі… погляд лише вперед… Відчуття було неприємним, навіть трохи лякаючим. І соромно. Вона подивилася на мене й винувато посміхнулася, погладжуючи свою лису, як гладенький річковий камінь, голівку.
— Спекотно в машині. Шкіра просто горить, наче під зимовою шапкою.
— Угу.
Я до роздратування не любив, коли дружина поставала переді мною в такому вигляді. Дивитися на дорогу… Вона здавалася мені такою жалюгідною. Я вже внутрішньо змирився з тим, що її скоро не стане, і, чесно кажучи, навіть чекав цього дня. А Наталя ж боролася. Сама. Моталася з обстежень, переносила важке лікування, відновлювалася…
— Я вірю в тебе. Ти зможеш, — брехав я.
Я підтримував її, як міг, але лише на словах. Розумієте, я не люблю лікарні. Мене нудить від запаху ліків, від вигляду білосніжних халатів, від цієї холодної чистоти лікарняних коридорів та похмурої аскетичності палат.
— Нічого не бійся, ти впораєшся, — говорив я і відпускав її одну у світ шприців, крапельниць та скляних колб.
Ми з сином рідко відвідували її. Добре, що Степан уже підріс, йому дев’ять років… Я впораюся з ним і сам, без неї… Без неї, мабуть, буде навіть простіше. Коли в домі є людина, яка дуже довго і важко хворіє, це вимотує, виснажує, забирає багато сил у тих, хто поруч. А мені ж працювати треба, я всіх утримую. Мій запас енергії не нескінченний. Після вислуховування Наталіних скарг на її самопочуття я й сам починав здаватися собі хворим, мені передавався похмурий стан її духу, думки тягнулися до депресії, а туга долала пекуча, в’язка, невідступна — як жуйка, що намертво прилипла до джинсів. Навіть словесна підтримка, яку я надавав їй, оберталася для мене моральним виснаженням, ніби вона висмоктувала з мене сили, щоб жити далі за мій рахунок.
І я почав абстрагуватися ще більше. Щільніше взявся до роботи, щоб мати об’єктивні причини моєї відсутності вдома. Залишався ночувати у матері, прикриваючись тим, що не доведеться вранці їхати на роботу через затори. Загалом, звів свою допомогу до мінімуму.
У Наталі була проблема в голові, що наростала. Вона пройшла перший етап важкого лікування, їй зробили операцію завдяки державній програмі. Було довге відновлення, період спокою, а потім… Потім усе повернулося у більш складному вигляді. У нашому місті не було сучасних технологій, що дозволяли б провести точне обстеження. Того дня я віз її в столицю.
Ми виїхали на світанку. На чистому, незайманому світанку… Сніг лежав на полях і був кольору сакури — так на ньому відбивалися рожеві промені. Наталя заснула, син на задньому сидінні теж задрімав… Ми зі Степаном вирішили сходити в Планетарій, поки Наталя проходитиме обстеження.
Коли Наталя прокинулася, почав зриватися дрібний сніг і повіяв вітер. Ранкове небо вже затягло сірим простирадлом негоди. Вона знайшла у сумочці пігулку, запила мінералкою. Я зрозумів, що їй болить голова, але уточнювати не став. Вона розстебнула куртку, потяглася і зняла перуку.
— Спекотно в машині. Шкіра просто горить, наче під зимовою шапкою.
— Угу.
— Де ми їдемо, Юрію? — спитала вона, розгладжуючи на перуці штучне волосся. На цій ділянці траси не було вказівників, і Наталя безпорадно озирнулася на поля.
— Скоро під’їдемо до тих місць, де я жив у дитинстві.
— Так? Де це? Ти не казав.
— Мовчанове. Виїдемо через це село на трасу, щоб не платити за платну дорогу.
Наталя промовчала. Вона знала, що я намагався заощадити на всьому, де тільки можна. Квоту на першу операцію вона чекала півтора місяці. Пощастило ще. Хочеш одразу — плати сотні тисяч гривень. Випадок складний, і ціни відповідні. Грошей таких ми не мали. Наталя не заводила розмови про те, що треба залазити у борги чи брати кредит. Хто це все віддаватиме? Я. Вона навіть не заїкалася про платне лікування, сподівалася дожити до безкоштовного по черзі. Вона трималася заради сина, ледве повзала… Я теж мовчав. Вона помре, а мені потім самому тягнути Степана й віддавати борги?
— Дивись, як погода псується. Ох і завиває…
— Це називається хуртовина, — відповів син.
На під’їзді до Мовчанового сніг ставав густішим з кожною секундою. За якихось п’ять хвилин стало мести так, що довелося зменшити швидкість до мінімальної — нічого не бачити. Як заворожені, ми дивилися на поле: вітер піднімав на ньому пласти снігу, знімав у повітря і гнав, гнав, гнав… З’явилися перші будиночки села, але різко зникли за сніговою стіною. Вітер вив, наша машина тріщала… Справжнє видовище. Мені довелося різко з’їхати на узбіччя — за пару секунд лобове скло виявилося суцільно заліплене снігом. Двірники вийшли з ладу, не витримавши тиску стихії.
— Вийду, подивлюсь, що з ними.
Я відчинив двері, і одразу сніг обпік мені обличчя, дрібні кристали льоду вп’ялися в кожен сантиметр шкіри.
— Тобі допомогти? — крикнула Наталя.
— Ні, залишайся в машині! — не менш голосно відповів я. Вило і скреготало так, що доводилося лише кричати.
— Мамо, мені в туалет треба терміново, я вже ледве терплю, — зізнався Степан і, не чекаючи дозволу, одразу вибіг.
Наталя — за ним. У машину одразу ввірвався сніг, і їй довелося зачинити двері. Вона накинула капюшон, загорнулася щільніше в куртку. У руках у неї залишилася тріпотіти за вітром перука.
— Степане, далеко не відходь! Ну, що тут у тебе? — спитала вона, прикриваючи обличчя рукою.
— Повернися в машину заради Бога! — розлютився я, ледве розбираючи, що й до чого. — Погано все. Чиститиму.
Наталя спробувала відчинити двері, але вони виявилися замкненими.
— Юро, дай ключі, двері заблокувалися.
— В сенсі, чорт забирай?!
— Ну, не знаю, блокування чомусь спрацювало.
Я покинув двірники й підійшов до своїх дверей. Вони теж не відчинялися. Ключі залишилися в замку запалювання.
— Очманіти! Ситуація просто бінго! І що тепер робити?
Ми тупо стовпилися втрьох біля машини. Нерви мої здалися, і я репетував. Я розумів, що в таку хуртовину жодне таксі не приїде в цю глушину.
— Якого біса ви обоє вийшли з машини? Що ти з нею зробила, що заблокувалися двері?
— Я не знаю, не знаю! — злякалася Наталя.
За ті п’ять хвилин на вулиці ми стали виглядати, як три сніговики. Повз проповз легковик, але ми його пропустили. Більше машин не було, дорога спорожніла, і сніг швидко замітав, утворюючи замети.
Єдине, що нам залишалося, — це податися в село, напроситися до когось, щоб перечекати хуртовину. Я смутно пам’ятав звідти кількох друзів дитинства, але всі вони виросли, можливо, роз’їхалися… Загалом, не знав, куди звернутися. Біля першого ж похилого будиночка, зеленого, з різьбленими віконницями та ґанком, ми побачили, що до хвіртки пробирається крізь стихію бабуся. Хоч село й значно змінилося, обросло високими кам’яними парканами та котеджами, цей будиночок я добре пам’ятав. Дивно, що він зовсім не змінився за тридцять п’ять років… За часів мого дитинства він виглядав так само: стояв старий і жалюгідний на краю села, віддаючи теплом глибинки. Я з батьками жив поруч… Згадалося мені, як літніми вечорами довгим вервечком поверталися додому корови, заходили у провулки, хапаючи мокрим ротом траву, ласували яблуками, які в сезон рясно обсипалися з нашої яблуні за двором.
Бабуся кивком приманила мене до себе. Я підійшов до неї, опираючись зустрічному вітру.
— Ви не місцеві?
— Здрастуйте! З машиною біда трапилася, — я махнув рукою у бік дороги, наша машина була схожа на розмиту пляму, — заблокувалися двері, і що робити, не знаємо. Я з дружиною та сином… У мене дружина дуже хвора.
— Клич їх сюди. До мене заходьте! — сипло прокричала старенька.
У хатинці була велика холодна веранда, вся заставлена мотлохом. У самому будинку лише одна кімната та кухня. Обстановка давніх часів: усе просте, без надмірностей, але досить охайне, як у бабусі в дитинстві. Один кут кімнати займали ікони, під ними — столик із білою скатертиною, а на ньому лампадка та затерта книга.
— Вибачте, мені б сісти… Нудить… — винно сказала Наталя, тримаючись за груди тією рукою, в якій залишилася перука. Вона була дуже бліда.
Бабуся заметушилася і поправила єдине ліжко з високою подушкою. Подушка була накрита вишитою серветкою — так мило!
Я провів Наталю до ліжка. Вона лягла і одразу заплющила очі.
— Замерзли? Чаю зробити? — уточнила бабуся.
— Так, будь ласка.
Ми з сином, ніяковіючи, сіли на диван. У чужому будинку було дуже незручно, але мене не залишало відчуття, що я тут уже був і цей годинник на повний зріст навпроти дивана був мені дуже знайомий. Мережа наших мобільних операторів тут не ловила, і син почав грати завантаженими іграми. Я слухав тишу і хід годинника… Бабуся поралася на кухні. Її біла хустка… її очі, що сяяли яскраво, як сапфіри, які не вицвіли від старості… її зачесане під хустку волосся, біле, як сніг… До такої ж старенької мене водила в дитинстві мати. Я заїкався до шести років, якось злякався собаки. Пам’ятаю, та старенька відливала мені переляк воском і тицяла мені в обличчя ікони. Я ладен був присягнутися, що та бабуся жила в цьому ж будинку! Але ж це не могла бути вона! Минуло стільки років! Хіба могла вона анітрохи не змінитися? Та вона вже давно померла! Баба Тоня, баба Тая… Як же її звали?
— Слухай, Наталь, — підкрався я до дружини, — бабуся не здається тобі дивною? Я цей будинок чудово пам’ятаю, як він не розвалився за тридцять п’ять років… Та й бабця ця — одна особа з тією, що тут жила. Знаєш, вона ніби знахарка… Точніше, людей лікувала воском, молитвами… Дивно.
— Невже? — простогнала Наталя.
— Що, голова болить?
— Усе болить. Якщо це вона, попроси, щоб мені полегшало.
— Ага, побіг. Не хочу дурником виглядати.
— Чай готовий! — проголосила старенька і з’явилася в отворі. — Юро, миленький, ти піднеси дружині чашку, напої її з ложечки, і ось мед у сотах, нехай пожує трохи, може, легше стане.
— Та я сама можу… — почала вставати Наталя.
Я поставив сторчма подушку, притулив до залізного узголів’я, щоб Наталя змогла сісти.
— Заощаджуй сили, дочко, тобі вони ще знадобляться. Юрі не важко буде, — сказала вона і гіпнотично подивилася на мене.
Я чомусь не наважився не послухатися, виконав усе, як вона сказала. У голові крутилися два питання: звідки ця жінка знає моє ім’я і чому я раніше був такий жорстокий до Наталі. Адже не вперше трапляється так, що Наталя не може сама попити-поїсти, лежить кілька годин, поки не з’являться сили, а я ніби й пропоную допомогу, але не наполягаю. Тому зараз, бачачи, як вона оживає на очах після чотирьох ложок чаю з обліпихи та шматка бджолиного воску за щокою, я вперше відчув себе винним і навіть ніби віддзеркалив на себе Наталіні страждання.
— Далі я сама, ти йди, йди, — посміхнулася Наталя й упевнено забрала в мене чашку, ложку та мед.
Син уже уплітав за обидві щоки бабусині млинці, мажучи їх варенням.
— З якого часу ти їси варення, жук?
— Ти спробуй, тату! Воно з суниці! — не міг зупинитися Степан.
Бабуся одразу виставила переді мною тарілку.
— Вибачте, а як вас звуть? — спитав я, ніяковіючи.
— Антоніна. Просто баба Тося. Ти їж, налягай, бо синок у вас моторний.
— Так… дружина таке не готує відколи… А ви звідки знаєте моє ім’я? Я начебто не представлявся.
— Та як же? Ти мені сказав: «Здрастуйте, мене Юрій звати…»
— Хіба?
— Точно.
Бабуся дивилася на мене з лукавою глузливістю. Я не знав, кому вірити: їй чи собі?
Після їжі мене почало хилити в сон, я встав рано. Завірюха продовжувала завивати за вікном. Я ліг поряд з Наталею й намагався придумати спосіб, як відкрити кляті двері авто. Я заснув, але через якийсь час мене розбудила Наталя, точніше, її голос. Вона підвелася і розмовляла з господинею.
— Скажіть, а ви випадково не знаєте, чи є тут в окрузі цілителі чи хтось на зразок того?
“Вирішила здалеку підійти” — подумав я в напівдрімоті. — “Хитро”.
— Та де вже, дитино, всі перевелися.
Наталя зітхнула.
— А ти як почуваєшся? Краще вже? Бачу, щічки порожевіли.
— Так, знаєте, голова перестала боліти.
— А знаєш що? Ти допоможи мені поки що, а я подумаю, може, й згадаю когось. Бачиш ікону в кутку? Зніми її, будь ласка, й обітри від пилу, я тобі ганчірочку дам. А я подумаю…
Вони так довго поралися, що я знову заснув. І наснилося мені, що на іконі той самий Миколай Чудотворець, а ми якось завжди були далекі від церкви. І я дивлюся на цю ікону очима Наталі і молюся від серця, щоб він зцілив мене, тобто її, не заради себе, але заради чоловіка і сина, що вона не може піти і залишити їх самих, що вона любить нас найбільше на світі.
Мене розштовхала баба Тося. З подивом я виявив, що вже обід. У вікна світило сонце, а дружини та сина не було поряд.
— Вони гуляти вийшли. Одягайся, тобі теж корисно.
Я й зрозуміти нічого не встиг спросоння, як баба Тося виштовхнула мене на веранду. У мене ледь щелепа не відвалилася, коли я побачив те, що було за шибками.
Ви не повірите. Літо. За вікнами було літо.
Я штовхнув двері й вийшов на ґанок… Тепло, пташки цвірінькають, кудкудакають кури й десь далеко чути тривожний крик качки, схожий на сміх: «ха-ха-ха». Я вражено озирнувся навколо і зрозумів, що перебуваю аж ніяк не у дворі баби Тосі… Це був двір мого дитинства. Хтось вклав мені гроші в долоню і голос мами (мами!) сказав:
— Поїдь на велосипеді по хліб.
Таке було тисячу разів у моєму дитинстві.
Я пішов до хвіртки. Там мій велосипед, притулений до огорожі для квітів. За хвірткою — яблуня, обсипана плодами. Дорогою гнали корів, а я боявся корів, одного разу одна корова за мною погналася. Я вирішив перечекати й дивився заворожено на вулицю. Це що, сон? Адже я і не пам’ятав деталей! А тут усе точнісінько так, як було! Корови пройшли, але одна зупинилася перед моєю хвірткою і почала їсти яблука, що лежали на землі. Вийшов сусід. Він знав, що я боюся корів, тож наказав своїй вівчарці «взяти його», але з ділянки не випустив. Пес залився гучним гавкотом.
— Не треба, хай не гавкає, корова сама піде! — сказав я.
— Взагалі-то, це не корова, а бик, — відповів сусід, — сучасні діти в зоології повний нуль, таку тварину обізвати коровою…
Тут я зрозумів, що справді став дитиною в коротких шортиках і шкіряних сандаликах. Сусід чомусь образився і пішов, залишивши собаку гавкати, а я вирішив заповнити свою прогалину в анатомії і підійшов ближче до паркану. У цей момент з’явилося теля. Воно зайшло в невеликий глухий кут перед моєю хвірткою і замикало від страху, його лякав собака. Бик подивився на теля, на яблука, потім на невгамовного пса. Кинувши їжу, бик підійшов до хвіртки сусіда і вперся копитами в землю, став у позу, ніби він тримає рогами хвіртку, хоча насправді він навіть не торкався цієї хвіртки. Собака просто оскаженів, захлинаючись гавкотом, а теля зрозуміло, що більше боятися нічого: воно пройшло за спиною у бика, жваво вилетіло на головну вулицю і промимрило, що воно в безпеці. До нього одразу підлетіли інші телята, і вся компанія помчала вперед, а бик повернувся доїдати яблука. Я дивився на бика і був у шоці.
По-перше, я згадав цей епізод з дитинства, а по-друге, спливли в пам’яті й висновки про нього. Не дарма греки зображували Зевса биком — розумною, мужньою, сильною і турботливою твариною. Він допоміг теляті не словом, а ділом. Він міг би зробити так, як мені сотні разів казали собачники, коли я приходив до них у гості. Замість того, щоб притримати пса, вони говорили: «Не бійся, він не кусається». І я йшов двором, переборюючи свої небезпечні почуття, а собаки кидалися на мене, бо відчували мій страх. І я виріс і став таким самим, як ті собачники — замість того, щоб підтримати справою хвору дружину, я просто кажу «не бійся, у тебе все вийде» і не роблю нічого, щоб їй допомогти. Адже я міг би й сам займатися такими речами, як вибивання квоти, пошук медичних центрів, переговори з лікарями, вибір найбільш успішного лікування та інше… А я просто чекав, коли вона помре. Я був гірший за цих собачників, а до благородного бика мені було далеко, як до зірок.
З роздумів мене вирвала бабуся. Баба Тося підійшла до бика й погладила його, потім подивилася на мене й сказала: «Ну чого стоїш? Дій! Бовдур…»
— Юро, Юро, Господи, ну ти й спиш!
Я розплющив очі й різко підхопився. Я дивився на дружину, бабу Тосю та сина, ніби мене ошпарили окропом. Баба Тося ледве стримувала посмішку. Що то було? То я спав? Як виразно!
— Погода вгамувалася, — сказала Наталя, — і ти не повіриш — Степан збігав до машини, вона відкрилася! Ось ключі!
Від щирого серця подякувавши бабусі за гостинність, ми вийшли й попрямували по занесеній снігом стежці до машини. Я очистив лобове скло, вирулив з узбіччя, і ми поїхали далі. Я подивився на будинок баби Тосі й різко дав по гальмах. На місці будинку були… руїни. Обвалений дах, зарослий деревами двір, зірвані віконниці.
— Наталь, подивися на будинок!
— Це як взагалі… — здивувалася й Наталя.
Ми проїхали трохи далі. Можливо, переплутали будинок? Але ні, інших схожих не було й близько. Я зіщулився у забобонному жаху.
Незабаром Наталі зробили повторну операцію. Жодних квот ми чекати не стали. Я взяв кредит, та й співробітники з родичами добре допомогли, я не посоромився просити. Я супроводжував її всюди, вирішував сам усі питання… Я так був перед нею винен. І Наталя одужала. П’ять років у періоді стабільності. Невідомо, хто нам допоміг: ті ікони, яким вона молилася, або примарна баба Тося, яка повернулася на пів дня з того світу, щоб промити мені мізки, або ж Наталі просто не вистачало моєї рішучої підтримки, щоб упоратися з цим самотужки… Напевно, усе разом.
Але головне, що я зрозумів: справжня любов — це не просто слова співчуття, це активна участь, це боротьба пліч-о-пліч, навіть якщо тобі страшно чи неприємно. Як той бик із мого сну, я навчився не лише співчувати, а й захищати справою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
