fbpx
Життєві історії
За такої схеми вистачало грошей лише на покупку однокімнатної квартири, але батьки Матвія переконували мене, що це не справа. Але я послухала своїх батьків, а не свекрів

Нам із Матвієм було по 26 років, коли ми вирішили одружитися. Про те, щоб жити з батьками, не було і мови, у нас обох є по молодшому братові. Тому ми пішли на квартиру, а паралельно почали збирати на власне житло.

Після весілля у нас були певні накопичення, на перший внесок нам вистачало. Та й зарплати у нас з Матвієм були високі, ми заробляли дуже добре, але преміальні нам завжди платили в конвертах. Тому коли ми звернулися в банк за позикою, нам відмовили.

Тоді допомогу запропонував свекор: він бере кредит на себе, ми живемо і платимо. Ми зраділи, а от моїй мамі ця схема не сподобалася.

– Не раджу я так чинити, – сказала мама. – Адже що не кажи, а Матвій має маму і молодшого брата. Іпотеку вам платити кілька років, хто знає, що за ці роки може статися. Ти можеш залишитися без усього за такою схемою, не варто вкладатися.

Я послухала маму, чоловікові це не сподобалося. Ми тоді дуже посперечалися і зійшлися на тому, що Матвій свої накопичення вкладає в іпотеку, а я – ні.

За такої схеми вистачало грошей лише на покупку однокімнатної квартири, але батьки Матвія переконували мене, що це не справа. Але я послухала своїх батьків, а не свекрів.

Я сказала Матвію, що за однокімнатну ми і розплатимося швидше, а потім вже й візьмемо квартиру більшу, але тільки вже на себе.

Ми купили квартиру і стали в ній жити. Час показав, що мої батьки мали рацію. Десь рік ми жили в цій квартирі та справно вносили платежі. Але з кожним днем ​​стосунки з батьками чоловіка ставали все напруженішими. Свекор вважав себе власником, ми мали бігти до них за першим покликом. У квартирі ми не могли ні переставити меблі, ні пофарбувати стіни в інший колір без узгодження з батьками Матвія. І постійно чули закиди.

– Якби не ми з батьком, – любила повторювати свекруху, – ви б цю квартиру й не побачили. Спасибі треба сказати, та вчинками батькам віддячити.

Одного разу до нас прийшла моя мама в той час, коли в нас була мама Матвія.

– Проходь, свахо, – сказала вона.

– Де господиня? – запитала мама, маючи на увазі мене.

Але свекруха швидко її виправила, що господиня тут вона, бо цю квартиру купив її чоловік. Про те, що гроші на початковий внесок давав її власний син, а кредит ми закривали із спільного бюджету ми самі, свекруха вже не згадувала. І навіть прописати у квартирі нас з Матвієм відмовлялася: чим вам погано, кожен прописаний у своїх батьків, чого ще треба?

А через рік після покупки я змінила роботу, платили добре. Відпрацювавши на новому місці пів року я запропонувала чоловікові:

– Давай брати собі житло. Ми навіть прописатися не можемо. Виплатимо за неї кредит достроково, а жити тут хто буде? Чи до старості бути у твоїх батьків на цьому гачку?

На цей раз чоловік повністю зі мною погодився. На гроші, які я розсудливо зберегла, ми взяли вже на себе ще один кредит. Зрозуміло, за квартиру свекра перестали платити, з’їхали, вивезли всі речі.

Батьки заявили Матвію, що у них тепер немає сина, який залишив їх із іпотечними боргами. Квартиру здали орендарям, іпотеку платять, але всім розповідають про сина, який втягнув їх в кредит, хоча жодної копійки свекрами у квартиру не було вкладено.

Ось так допомогли нам батьки чоловіка з іпотекою, в результаті половина наших накопичень спливла, родинні стосунки з родиною чоловіка зіпсувалися зовсім. Добре, що я зберегла свої заощадження, тепер ми маємо своє житло.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page