fbpx

За своєю старенькою бабусею я доглядала 5 років, а коли її не стало, то виявилося, що вона не написала заповіт. Я пізно взялася за все, бо завжди думала, що її квартира залишиться мені. Але тут на 40 днів по бабусі, з’явилася нова спадкоємиця

В моєму житті якось вийшло так, що свою рідну маму в дитинстві я майже зовсім не пам’ятаю, на жаль.

Не можу її в той період мого життя згадати, коли мама була поруч зі мною, мене виховувала лише рідна бабуся.

Мама моя ще в молодості щиро покохала, ходила слідом за тим хлопцем, такі почуття в неї до нього були.

Він згодом став з нею зустрічатися, а потім, коли поїхав з нашого міста і повернувся додому, наче й не було його ніколи в наших краях, а мама дізналася, що чекає дитину.

А ось для мами, на той час, цей факт став справжньою неприємною несподіванкою, зовсім не на часі для неї.

Ні, не те, що у неї народилася донечка, а те, що її красень поїхав кудись далеко від неї, залишив її, а куди він подівся – вона зовсім не знала, навіть гадки не мала, а про неї забув.

Зі мною проблеми у моєї мами, особливо, не було: бабуся жила самотньо, дідусь був уже на небесах, ось на неї і можна було мене постійно залишати, що й успішно робила мама тоді.

Згодом мама від людей дізналася, що цей чоловік поїхав в столицю, інтернету тоді зовсім у нас не було, і моя мама поїхала на удачу – знайти його і бути щасливою.

Бабуся була проти, звичайно, щоб вона їхала.

Але що вона могла зробити, коли вранці на столі, коли вона прокинулася, лежала записка, в ній мама написала, що їде шукати своє щастя.

Я тоді була маленькою зовсім, мені ще й року не виповнилося на той час, як я залишилася з бабусею.

Зрідка – дзвінки по телефону і короткі зустрічі у нас були з мамою.

Свого красеня вона так і не знайшла, навіть не знаю на жаль, чи на щастя, адже не думаю, що він був її долею.

Та й хіба було б щастям будувати сім’ю з таким ненадійним чоловіком, якому навіть до своєї дитини зовсім байдуже?

Бабуся в душі маму пробачила вже давно, адже це її рідна дитина і вона хотіла лише щастя для неї, і мама все ж приїжджала до нас іноді.

Пам’ятаю, мені було 7 років тоді і ляльку «Барбі».

Пам’ятаю тоді непросту розмову матері з бабусею на кухні.

А потім мій перший клас: мене веде бабуся в школу, а у всіх дітей є тато й мама.

Мені дуже хотілося, щоб мама приїхала і побачила, який у мене гарний бантик на голові, яку бабуся мені купила сукню. Але дива не сталося!

Другий раз мама приїхала на мій ювілей, коли мені якраз виповнилося 10 років.

Вона розповідала, що живе разом з якимось чоловіком, але взяти мене не може – живуть в орендованій кімнаті, їм зараз і самим не просто, не до мене зовсім було їм.

Щиро кажучи, на той час мене вже якось зовсім віддалило від матері, я і не збиралася їхати невідомо куди і бабусю залишати одною, я тоді хоч і дитиною ще була, але все дуже добре розуміла.

Я вже тоді вирішила – бабуся – моя єдина найрідніша в світі людина, я ніколи її не залишу, я тоді вже перестала маму чекати.

А потім, несподівано для нас, мама приїхала на мої 16 років, причому вона тоді вже чекала дитину.

В той раз мама мені привезла мені золоті сережки, і про щось довго говорила з бабусею в кімнаті.

Після цієї розмови бабуся їй сказала: “Іди і більше не повертайся, я більше чути тебе не хочу, щоб ти мені не говорила в своє виправдання!”.

Мама поїхала, а я все бабусю випитувала, про що була розмова, але вона мовчала, таке враження було, що вона мені нічого не хотіла розповідати зовсім по ту розмову.

Це тільки зараз я дізналася, що мати вмовляла бабусю продати квартиру, поміняти двокімнатну на однокімнатну або хоча б продати дідову дачу.

Мамі дуже потрібні були гроші – пояснювала, що друга дочка скоро народиться, вона така ж внучка бабусі, як і її перша дитина, тому бабуся мала б їй допомогти теж.

Але бабуся її більше слухати не стала, їй зовсім не цікаві були мамині виправдання.

Після цього моя мати не приходила до нас, навіть знати не давала про себе.

Минав час якось швидко, вже з’явився інтернет, я її знайшла в соціальних мережах.

Але мама до мене якось холодно віднеслася, прийняла в друзі, але нічого мене особливого не писала, наче я чужа людина їй.

Відтоді про її життя я дізнавалася лише з фотографій: ось вона, її співмешканець, маленька дитина, маленька кімната, відпочинок на річці, корпоратив на роботі та інше.

Я закінчила навчання, шукала якраз роботу для себе, адже розуміла, що сама маю забезпечувати своє життя, адже допомоги немає від кого чекати.

Згодом я стала зустрічатися з хлопцем, але незабаром моя бабуся занедужала. Там все зразу.

5 років я доглядала за старенькою своєю бабусею, навіть довелося дачу нашу продати – так дорого коштувало все це.

Я навіть зі своїм хлопцем розлучилася – він не розумів: чому стільки часу я приділяю своїй старенькій бабусі, а не будую сімейного щастя з ним.

Але нещодавно моєї бабусі не стало. Мати навіть попрощатися не приїхала з нею.

Зате вона прилетіла швиденько на 40 днів.

Робила скорботний вираз обличчя, але швидко перейшла від спогадів до справи:

– Доню, якщо що – я спадкоємиця першої черги на цю квартиру. Ми з сім’єю вирішили переїхати, але знай – ніхто тебе з дому не просить йти. Будеш жити в кімнаті зі своєю сестрою. Ви з бабусею самі винні, що все вийшло саме так – необдумано продали дачу, а так би ми розмінялися з доплатою!

Оце так! Необдумано! Так ми цими грошима бабусі роки життя продовжили.

І не можу я з ними жити – вони мені чужі люди зовсім, а та дівчина, сестра моя рідна, я не знаю її, вона чужа для мене: і вона, і цей її співмешканець, за якого вона навіть заміж не вийшла, і сестра.

А вони вже речі почали пакувати, збираються переїжджати.

Я навіть не знаю, що мені робити зараз, як вчинити правильно тут?

Бабуся дійсно не написала заповіту, свого часу, не до цього було.

Але ж я вважала, що успадкую цю квартиру, тим більше ми прописані в ній тільки вдвох були.

Навіть не думала, що мама ось так раптово з’явиться, вона ж бабусю не доглядала, все робила я сама.

Як тут мені бути, як вчинити правильно? Чи маю я право на цю квартиру сама по закону?

Підкажіть.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page