Зима у Вербівці того року видалася справжньою, як на старих поштівках. Снігу навалило стільки, що паркани ледь визирали з-під білих ковдр, а старі верби над замерзлою річкою схилилися так низько, ніби хотіли підслухати, про що шепочуться під кригою риби. Але в самому селі було не до шепоту. Вербівка — село невелике, і коли двоє таких поважних ґаздів, як Михайло Петрович та Іван Семенович, перестають вітатися, це стає головною новиною на два роки вперед.

Михайло жив на пагорбі, де сонце першим торкалося стріх. Був він чоловіком кремезним, з кущистими бровами, які жили власним життям: коли він гнівався, вони здіймалися, як крила крука. Його сват, Іван, мешкав у низині, біля самої церкви. Іван був худорлявий, швидкий на слово й на роботу, з вічно примруженими очима, в яких раніше завжди скакали іскри сміху.

А почалося все на весіллі їхніх дітей, Марічки й Андрія. Вже під кінець забави, коли музики втретє грали «Горіла сосна», Михайло Петрович, хильнувши зайву чарку домашньої наливки, вирішив повчити свата, як правильно ставити паркан.

— Ти, Іване, чоловік добрий, але руки в тебе до дерева не звикли. Хто ж то стовпи на пів метра в землю закопує? То ж до першого сильного вітру! — пробасив Михайло на все подвір’я. Іван, який усе життя вважав себе найкращим теслею в окрузі, спалахнув, як сухий порох.

— Ти б, Михайле, за своїм городом дивився, де бур’яни вищі за хату, а мої стовпи ще твоїх онуків перестоять! Слово за слово, «ти мені» — «я тобі», і от уже свати стоять один проти одного, а гості розтягують їх за рукави.

На ранок обом було соромно, але гордість виявилася міцнішою за совість. Михайло чекав, що Іван прийде перепрошувати, а Іван заприсягнувся, що ноги його не буде на пагорбі, доки Петрович не забере свої слова назад.

Так і минуло два роки. Марічка й Андрій спочатку намагалися їх мирити, потім плакали, а зрештою просто звикли жити між двома вогнями.

За три дні до Святвечора у хаті Михайла Петровича пахло сушеними грибами й свіжою хвоєю. Тітка Ганна, дружина Михайла, поралася біля печі. Вона була жінкою мудрою, з тих, що вміють мовчати так промовисто, що чоловікові стає ніяково.

— Михайле, — гукнула вона, не відриваючись від тіста. — Ти б пішов сніг відкинув, а то Андрій з Марічкою та малою Соломійкою ледь проберуться до нас.

— Прийдуть — відкину, — буркнув Михайло, не відриваючись від ремонту старого стільця.

— Та вони ж спочатку до Івана зайдуть, — як би ненароком додала Ганна. — Марія казала, що Іван накупив Соломійці таких іграшок, що в хаті не вміщаються. Хоче бути «найкращим дідом».

Михайло аж зупинився. Стукнув молотком по ніжці стільця. — Найкращим, кажеш? Та він і цвяха рівно не забив за все життя! — він зітхнув, відклав інструмент і підійшов до вікна. — Ганно, а що, справді Марія таке казала?

— Казала, — зітхнула дружина. — І ще казала, що Іван дуже здав за останній місяць. Кашляє сильно, а до лікаря не йде. Впертий, каже, як старий віл. Михайло нічого не відповів, але брови його здригнулися. Він довго дивився на засніжену дорогу, що вела вниз, до церкви.

У той самий час у низині Іван Семенович сидів на веранді й перевіряв сітки для риби. Руки й справді трохи тремтіли.

— Іване, йди в хату, застудишся ще більше, — Марія винесла йому гарячий чай. — Ти про що так думаєш, що аж чоло зморщив? — Та от думаю, Маріє… Як ми завтра будемо кутю їсти? Марічка знову буде очі ховати, Андрій мовчатиме, щоб мене не зачепити. А дитина? Соломійка ж усе бачить. Питала вчора: «А чому дідусь Михайло до нас не приходить? Він нас не любить?».

Марія сіла поруч, накрила його руку своєю. — То підіть і помиріться. Різдво на порозі, Іване. Кому потрібна та твоя гордість, якщо на душі — як у льоху взимку?

— Хай він перший прийде! — спалахнув Іван, але вже якось без вогню, за звичкою. — Він мене при людях невдахою назвав. — Ой, старий… — похитала головою Марія. — Господь усіх прощає, а ти перед сватом спину не зігнеш.

Марічка з Андрієм того року вирішили: досить. Вони жили у своїй невеликій хатині посеред села, якраз на півдорозі між батьками. — Ти запросив свого? — запитала Марічка, розставляючи тарілки на столі. — Запросив. Сказав, що у Соломійки сьогодні буде перший великий виступ — вона колядку вивчила. Знаю, що батько не встоїть.

— І мій прийде, — посміхнулася Марічка. — Я йому сказала, що в Андрія спина болить, і треба допомогти сіно на горище закинути, бо негода йде. Він хоч і бурчить, але Андрія любить.

План був ризикований. Вони запросили обох на одну і ту саму годину, не попередивши, що сват теж буде.

Першим прийшов Михайло Петрович. Він зайшов у хату, обтрушуючи сніг із великого кожуха, і відразу почав роззиратися. — Де той твій Андрій? Хай показує свою спину, я йому мазь приніс таку, що мертвого на ноги поставить.

— Заходьте, тату, сідайте, — Марічка метушилася біля печі. — Він зараз прийде, у хліві порається.

Не встиг Михайло роздягнутися, як двері знову рипнули. На порозі з’явився Іван Семенович з великим пакунком у руках. — Де моя Соломійка? Де та артистка? — весело вигукнув він, але вмить замовк.

У кімнаті наступила така тиша, що було чути, як тріщить ґніт у лампадці перед іконами. Свати завмерли. Михайло Петрович випрямився, ставши ще вищим, його брови погрозливо зсунулися. Іван Семенович примружився, міцніше стиснувши свій пакунок.

— О… — видавив із себе Іван. — То я бачу, тут уже є «помічники». Мабуть, я завадив. Він почав розвертатися, щоб піти, але тут із-за фіранки вибігла п’ятирічна Соломійка. Вона була вбрана у святкову вишиванку, з червоними стрічками в косах.

— Дідусі! — вигукнула вона і кинулася до них, обхопивши обох за коліна. — Ви прийшли разом! Мама казала, що Різдво — це коли всі-всі разом. Дідусю Михайле, дивись, який у мене віночок! Дідусю Іване, а ти чуєш, як я вмію?

Дівчинка почала тоненьким голосним співати: — «Нова радість стала, яка не бувала…»

Свати стояли, не знаючи, куди подіти руки. Дитина співала, дивлячись то на одного, то на другого з такою щирою радістю, що крига в серцях почала давати тріщини. Марічка з Андрієм стояли біля порога, затамувавши подих.

Коли дівчинка закінчила, вона взяла обох дідусів за руки й потягнула до столу. — Сідайте тут, біля мене. Будемо кутю їсти!

За столом спочатку було важко. Михайло дивився в тарілку, Іван вивчав візерунок на скатертині. Марічка подавала страви: пісний борщ з вушками, голубці з картоплею, гриби, рибу, пампушки. — Смачний борщ, — сухо сказав Михайло. — Смачний, — відлунив Іван. — Марічка завжди вміла готувати, як її мати.

Потім знову тиша. Тільки ложки дзенькали об глиняні миски. Андрій вирішив взяти ініціативу в свої руки. — Тату, — звернувся він до Михайла. — Ви от казали про паркан тоді… А знаєте, той шматок, що Іван Семенович допоміг мені поставити за хатою, витримав минулорічний буревій, коли у сусідів навіть дахи позносило. Іван підняв голову, в його очах майнула іскорка гордості.

— Бо я стовпи на метр у землю вганяв, — тихо зауважив він. — І ще щебенем присипав.

Михайло Петрович хмикнув. Він повільно відклав ложку, витер вуса серветкою і подивився прямо у вічі сватові. — На метр, кажеш? Хм. Ну… може, воно й надійніше. А я, Іване, тоді гарячий був. Не в паркані справа була. Просто коліно крутило на погоду, от я і злився на весь світ.

Іван Семенович здивовано підняв брови. Почути таке від гордого Михайла було неочікувано. — Та що там коліно… — махнув рукою Іван.

— Я теж не промовчав. За «бур’яни» пробач, Михайле. Знаю ж, що в тебе найкраща пасіка в районі, і ніякі бур’яни твоїм бджолам не заважають.

Марічка відчула, як у неї на очах виступають сльози. Вона швидко відвернулася до печі, щоб приховати почуття. — То що, свати, — сказав Андрій, наливаючи у склянки узвар. — Давайте за те, щоб у нашій родині більше ніяких «парканів» не було. Ні дерев’яних, ні кам’яних, ні тих, що в голові.

Вони цокнулися склянками. Михайло Петрович вперше за вечір посміхнувся — спочатку в вуса, а потім і на все обличчя. — Знаєш, Іване, — сказав він, — а Андрій правий. Ми з тобою вже не молоді, щоб на дурниці час витрачати. У нас онука он яка росте! Треба їй показати, як справжні ґазди мають жити. — І то правда, — кивнув Іван.

— До речі, Михайле, ти казав, що в тебе мазь на травах є? А то спина щось зовсім не тримає… — Є, Іване! Сам збирав, Ганна настояла. Після вечері зайдемо до мене — дам цілу банку.

Після вечері, коли кутя була з’їдена, а душі зігріті теплом хати й розмови, до вікон постукали. То прийшли перші сільські колядники — молодь із зіркою. — «Добрий вечір тобі, пане господарю…» — залунало під вікнами.

Усі вийшли на ґанок. Мороз припікав щоки, а небо було таким засіяним зірками, ніби хтось розсипав над Вербівкою мішок срібного зерна. Михайло та Іван стояли поруч. Вони не просто стояли — Михайло поклав руку на плече Іванові, і той не відсторонився.

— Гляньте, люди! Свати разом! — прошепотіла якась жінка в натовпі колядників. І ця новина розлетілася селом швидше, ніж закінчилася колядка.

Коли колядники пішли, свати ще довго стояли на морозі. — Завтра до мене на обід? — запитав Іван. — Марія качку запече, ту, що спеціально до свята тримали. — Прийдемо, — відповів Михайло. — Ганна зрадіє. Вона ж усі ці два роки щоразу, як пироги пекла, казала: «Оце б Іванові сподобалося, він любить з маком».

Минуло багато років. Соломійка виросла, у Вербівці змінилося багато чого, але історію про «різдвяне примирення» пам’ятають і досі. Бо вона стала прикладом для всього села. Тепер, коли хтось із сусідів починав сваритися через межу чи випадкове слово, їм завжди казали: — Ану згадайте Михайла з Іваном! Хіба варта та межа ваших нервів? Різдво прийде — все одно доведеться в очі дивитися.

Михайло Петрович та Іван Семенович прожили ще довго. Вони разом ходили на рибалку, разом лагодили дахи й разом вчили правнуків колядувати. І ніхто більше не згадував про той нещасний паркан.

Бо Різдво — це час, коли звичайні речі стають дивовижними. Коли звичайне «прости» звучить як молитва. Коли старі образи тануть, як сніг на теплому підвіконні. І коли двоє впертих чоловіків розуміють, що найголовніший паркан у житті — це той, який ми будуємо навколо власного серця. І зруйнувати його може лише любов — маленька, як дитяча ручка, і велика, як саме Різдво.

Над Вербівкою пливла тиха ніч. Світло від різдвяних свічок миготіло у вікнах, а в небі сяяла та сама зірка, яка вже понад дві тисячі років нагадує світу: «Мир на землі і в людях добра воля». І в ту ніч у селі Вербівка миру стало трішки більше. Саме стільки, щоб вистачило на всіх.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.