fbpx
Життєві історії
За моїм чоловіком доглядає його рідна сестра. Наші діти жодного разу не прийшли відвідати батька, не пробачили. Я казала їм, щоб пішли, адже ж тато рідний, та сини мене слухати не стали. А я наважилася і пішла до нього, але лише один раз

З моєї життєвої історії фільм знімати можна, тут було все – і любов, і зрада. Зараз я вже на пенсії, і відмовилася доглядати свого чоловіка.

Хтось мене за це засудить, а хтось скаже, що я вчинила правильно. Посудіть самі – ось моя історія.

З моїм майбутнім чоловіком Михайлом ми народилися і виросли в одному селі, тобто, зналися ми з самого дитинства.

Він у колгоспі почав тоді працювати, а я відучилася і повернулася в село, не прижилася в місті. Та й маму свою одну я не могла залишити. Приїхала додому і теж влаштувалася працювати на фермі.

Ми стали зустрічатися з Михайлом, у нас була справжня любов. Згодом він прислав до мене старостів і ми зіграли весілля.

Весілля у нас було гарне, з столами на вулиці, з веселими музиками – три дні наші родичі і сусіди гуляли.

Жили ми добре, будиночок від колгоспу отримали. А там і перший син народився, Остапом назвали.

За два роки ще один син народився – Петро. З молодшим я на довго вдома засіла, на той момент нашу ферму розформували, то ж мені просто було нікуди повертатися.

Михайло крутився як міг, калимив, іноді родичі допоможуть, та й своє господарство було. Жили ми як і всі, не краще, не гірше.

Сини один за одним у школу пішли, вчилися добре. А я в наш сільський магазин працювати пішла.

Трохи згодом колгосп таки розвалився, добре, що будинок залишився при нас, на той час ми вже відпрацювали своє житло.

В один момент я залишилася без роботи, бо магазин, в якому я продавала, закрили. Грошей в сім’ї і так було мало, а стало ще менше.

Тут Михайло наважився поїхати на заробітки в столицю, на будівництво. Багато чоловіків із села їздили, працювали та сім’ї свої утримували. І він з ними поїхав.

Коли чоловіка не було вдома, все трималося на мені – і господарство, і діти. Виховувати синів одній їй було непросто, але я старалася, бо ж розуміла, що Михайло поїхав на заробітки заради нас.

Приїжджав чоловік додому завжди на зимові свята. А одного разу Михайло не приїхав і навіть не зателефонував, не попередив.

Зі стаціонарного телефону я не могла додзвонитися до нього кілька днів, збиралася вже подавати заяву в розшук.

Але Михайло зателефонував сам. Але не мені, дружині, а своїй матері.

Попросив, щоб вона мені передала, що він не приїде. Знайшов собі жінку, живе в столиці, з квартирою. І він лишається з нею жити.

Все село гуло про це. А як було погано мені, то я вам словами описати не можу. Я не розуміла, за що він зі мною так?

Коли прийшли документи на розлучення від Михайла, я підписала все відразу, таку образу мала на нього.

Аліменти Михайло не платив, а я не стала подавати, сенсу не бачила, старший син уже виріс, а молодшому ще трохи лишилося до повноліття.

Всю худобу з двору я продала. Будинок не змогла продати, записаний був на Михайла, йому ще колгосп видавав, на його ім’я.

Коли молодший син закінчив дев’ятий клас я зібрала речі та разом із сином переїхала в місто.

Родичі допомогли влаштуватись на роботу, син в училище пішов вчитися. Знімали будинок у передмісті.

Незабаром старший син з армії повернувся, влаштувався працювати, а трохи згодом зустрів дівчину. Одружився.

Діти купили будинок у нашому рідному селі та переїхали разом із матір’ю. У батьківську хату не повернулися, ніхто не захотів там жити.

Незабаром я стала бабусею. Молодший син у місті залишився, йому там більше подобається і до села його не тягне.

Обидва сини ображені батька і не згадують його взагалі. За ці кілька років вони багато чого пережили.

Через десять років після того, як Михайло не повернувся з заробітків, село облетіла ще одна новина. Михайло занедужав і дружина його привезла в село, до мами.

Тепер за Михайлом та їхньою літньою мамою доглядає сестра. До речі, також літня жінка.

Діти жодного разу не прийшли відвідати батька, не пробачили. Я казала їм, щоб пішли, адже ж батько як-не-як, та сини мене слухати не стали.

А я наважилася і пішла до нього, але лише один раз. Я подивилася на нього і сказала: «На чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Якби ти тоді не пішов, я б тебе доглядала до останнього. Але ти сам вибрав такий шлях».

Думаю, що я все зробила правильно, хоча в селі є люди, які мене за це засуджують.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page