Кухня нашої орендованої, але такої рідної “євродвушки” на Троєщині пахла не просто лавровим листом, а густою, перевареною образою. Вона була такою ж несмачною та неперетравною, як і щоденна критика, до якої я вже звикла.
Я, Соломія, стояла біля вікна, дивлячись на типову сіру панельку навпроти, і машинально крутила на пальці свою обручку. Вона здавалася мені не символом вічного кохання, а кайданами, які я сама на себе одягла, тікаючи від самотності дитячого будинку. Заміжжя мало стати моєю фортецею, а перетворилося на в’язницю.
— Солі знову пошкодувала? — Оксана Петрівна не питала, вона стверджувала. Свекруха, огрядна і галаслива, приїхала, як завжди, без запрошення. Вона господарювала біля плити, демонстративно переставляючи каструлі, наче мітила територію гучним стукотом емалі. Вона пробувала мій борщ з таким виглядом, ніби він був отрутою, щойно витягнутою з боліт. — Я ж говорила, Артемчик любить наваристіше, щоб ложка стояла. Ти його голодом заморити хочеш, чи що?
Я промовчала. Я навчилася мовчати, бо кожне моє слово викликало шквал обурення або, що гірше, зневажливий погляд. Всередині стискалася знайома холодна грудка — та сама, з дитячого будинку, коли вихователька звітувала за погано заправлене ліжко. Тоді я мріяла про власний кут, де можна було б не питати дозволу на дихання.
Артемчик, як називала його мати, сидів за столом, уткнувшись у свій новенький “айфон”, який я допомогла йому купити, відклавши власні заощадження на курси дизайну. Екран смартфона відкидав на його обличчя голубуватий, відчужений відблиск.
— Артеме, може, скажеш мамі, що я сама розберуся з борщем? — тихо, майже благально, спитала я, сподіваючись на диво, на підтримку, на союз.
Чоловік смикнув плечем, не відриваючись від листування, і ліниво, крізь зуби, кинув:
— Соломіє, ну чого ти починаєш? Мама добра. Вона просто дбає. Терпи. У неї характер такий, ти ж знаєш.
Слово «Терпи» стало девізом нашого першого року подружнього життя. Я бачила, як Оксана Петрівна відкриває мої шафи, перекладає білизну, критикує мої зачіски, мою роботу, навіть мій акцент (я переїхала із західної України). Кордони моєї особистості стиралися, як крейда з асфальту під осінньою зливою. Я перестала бути Соломією і стала просто «недосконалою дружиною Артема».
Вечір перетік у ніч, але напруга нікуди не поділася, лише згустилася в кутках спальні. Артем прийшов лягати пізно, близько опівночі. Від нього пахло чужим, солодкуватим парфумом, змішаним із дорогим тютюном — дивно, бо він сам не курив і терпіти не міг солодких ароматів.
— Знову завал на роботі? Звітний період, так? — спитала я в його спину. Він поспішно стягував сорочку, ніби хотів скинути сліди минулого дня, який не хотів показувати мені.
— Так, звітний період, ти ж знаєш, — буркнув він, швидко пірнаючи під ковдру і демонстративно відвертаючись до стіни. — Світло вимкни. І не ний.
Я лежала в темряві, слухаючи його рівне, можливо, удаване дихання, і почувала себе нескінченно самотньою. Слова свекрухи, сказані вдень, отрутою просочувалися до моєї свідомості: «Хороша дружина чоловіка надихає. А від поганої він на роботі ховається». І я знову повірила, що винна я.
Ранок розпочався не з кави, а з двох чітких, недвозначних червоних смужок на тесті. Руки тремтіли, коли я ховала пластикову паличку до кишені халата. Мене огорнула хвиля: радість, страх, паніка і величезна, непідробна ніжність до крихітного життя, яке зростало всередині.
Мені хотілося кричати від щастя, обійняти Артема, щоб він узяв мене на руки і кружляв по кімнаті. Але квартира була порожня, Артем поїхав ще до світанку, залишивши лише коротке СМС: «Буду пізно».
Я вирішила зробити сюрприз увечері, влаштувати романтичну вечерю. Поки ж я зайнялася пранням — звична рутина, яка завжди заспокоювала. Я взяла сорочку чоловіка, кинуту на кріслі, і, як завжди, перевірила кишені, перш ніж закинути річ у машинку.
Пальці намацали зім’ятий папірець. То був не чек із супермаркету.
Це був чек із ресторану «Річмонд». Вчорашній вечір, 21:30. У чеку були позиції, які Артем ніколи не замовляв: устриці, дороге італійське вино, і дві порції фірмового десерту «Ніжна хмара». Сума в чеку дорівнювала половині моєї місячної зарплати. У цей час Артем, за його словами, «здавав звіт» у задушливому офісі.
Світ хитнувся і завмер. Сльози не текли. Усередині все випалило холодною, крижаною ясністю.
Пазл склався миттєво: його постійне роздратування, пароль на телефоні, який він ніколи не знімав при мені, пізні повернення, чужий парфум, істеричні закиди свекрухи в тому, що я «недотягую».
Виявилося, я недотягувала не до ідеалу дружини. Я недотягувала до рівня обслуговуючого персоналу, який має мовчки приймати брехню, прати сорочки, від яких пахне чужими парфумами, і ще й відбиватися від матері, яка тебе зневажає.
Я повільно опустилася на край ванни, дивлячись на білу кахельну підлогу. Сім років тому я вийшла заміж, щоб нарешті мати сім’ю, дім, але знайшла лише постійну боротьбу за право на існування.
Я не стала бити посуд, не стала писати істеричних повідомлень. Я не чекала на нього з роботи. Я мовчки дістала стару дорожню сумку — ту саму, з якою колись покинула стіни дитбудинку, і яка була символом мого прагнення до свободи. Взяла лише найнеобхідніше: документи, кошти на місяць життя та тест на вагітність.
На кухонному столі, поряд із цукорницею, яку вічно переставляла Оксана Петрівна, лягла записка, написана рівним, холодним почерком:
«Я пішла. Я вагітна. Мені потрібен спокій і безпека для дитини, а не твоя брехня та поради мами. Не шукай. Соломія.»
Двері зачинилися тихо, але цей звук у порожній квартирі пролунав як постріл. Таксі відвозило мене в знімну «однушку» на околиці Виноградаря, де шпалери відходили від стін, але повітря було чистим від удавання, образ та зради.
Через три дні Оксана Петрівна, як завжди, без дзвінка, прийшла до квартири сина з каструлею свого фірмового «наваристого» борщу. Вона мала намір «навести лад» і вичитати Соломію за те, що вона «втекла, як мала дитина» і «підставила» сина перед нею.
Двері були не замкнені, що насторожило. У передпокої валялися черевики, пахло перегаром і якимось важким, солодкуватим запахом, що нагадував дешевий одеколон.
Вона пройшла до кімнати і завмерла. Артем лежав на дивані, в одних трусах, з телефоном у руці. Гучний зв’язок був увімкнений. Жіночий голос, примхливий і манерний, заповнював простір:
— Артемчику, ну, коли ти вже вирішиш питання з цією старою каргою? Ми ж хотіли на Мальдіви полетіти, а вона знову зі своїми дачами та грядками полізе. Це ж вона тебе з’їсть, ти розумієш?
Оксана Петрівна схопилася за серце, але не видала жодного звуку. Вона впізнала голос — це була Олена з роботи, про яку Артем казав, що вона просто колега, «недосвідчений менеджер», якому він допомагає зі звітами.
— Та почекай ти, кошеня, — ліниво відповів син, чухаючи живіт. Він був розслаблений і огидний. — Мати, звичайно, тягар, дістала своїм контролем. Але «трикімнатку» на мене перепише, нікуди не подінеться. Вона ж думає, що я її люблю. Потерпимо небагато, а як документи оформлю — здам її в пансіонат, чи нехай у своє село валить. Звалимо від усіх, заживемо.
Світ Оксани Петрівни — впав. Улюблений синочок, заради якого вона жила, дихала, гнобила невістку, вважав її «старою каргою», «тягарем» і планував позбутися, щойно отримає її трикімнатну квартиру.
Каструля з борщем з глухим стуком опустилася на підлогу, розливши багряну пляму на світлий ламінат, наче сценічну кров.
Артем схопився, побачивши матір у дверях. Його обличчя посіріло, як пил.
— Мамо! Ти не так зрозуміла… це жарт… Олена, вимкни!
Але Оксана Петрівна мовчки розвернулася і вийшла. У її прямій, напруженій спині було більше гідності, ніж за все її життя. Вона вийшла з квартири свого сина, ніби з палаючого будинку, залишивши за собою минуле, яке так і не навчило її любити, а лише контролювати.
Через тиждень у двері орендованої квартири Соломії зателефонували. На порозі стояла Оксана Петрівна. Вона постаріла на десять років: плечі опущені, одягнена не в парадні сукні, а в простий плащ. В очах — незнайома, лякаюча розгубленість. Жодних каструль, жодних сумок, жодних порад.
— Можна? — спитала вона тихо, не намагаючись пройти без запрошення. Вперше в житті вона просила.
Я відступила, пропускаючи її. Свекруха сіла на хиткий табурет у крихітній кухні і довго дивилася на свої руки, вкриті віковими пігментними плямами.
— Пробач мені, дівчинко, — голос Оксани Петрівни здригнувся. Вона говорила українською, яку рідко використовувала, вважаючи її «занадто провінційною». — Я все життя думала, що знаю, як краще. Ліпила з нього ідола, а тебе ламала. Боялася, що ти його відбереш… А вийшло… вийшло, що я виростила чудовисько. Я йому весь світ замінила, а він…
Вона підняла очі, сповнені справжніх, не підробних сліз.
— Я знаю, що ти вагітна. Артему ти не потрібна, але мені… мені більше нема для кого жити. Дозволь мені допомогти. Не як свекруха, не як командир. Як бабуся. Як людина, яка хоче спокутувати вину. Переїдь до мене. Місця багато. Я слова впоперек не скажу. Присягаюся на власній душі.
Я дивилася на жінку, яка ще недавно перетворювала моє життя на пекло, і бачила перед собою просто нещасну, розбиту матір. Вона пережила найстрашніше — крах свого життєвого проєкту. Інтуїція, загострена вагітністю, підказувала: вона не бреше. Вона більше не має сил на брехню.
— Я спробую, Оксано Петрівно, — сказала я. — Але якщо хоч раз ви спробуєте…
— Не буде, — перебила вона твердо. — Я вивчила свій урок. Жорстокий урок. І плачу я не за себе, а за те, що відібрала твою гідність.
Життя потекло в новому руслі, незвичним і дивним. Оксана Петрівна дотримала слова. Вона стала тінню, добрим духом вдома: готувала те, що подобалося мені, ходила зі мною в консультацію, вечорами в’язала крихітні пінетки і мовчала, якщо її не питали про щось конкретне.
Я вперше відчула підтримку, якої мені так бракувало з дитинства. Ми стали союзницями, об’єднані спільною зрадою і спільною надією на нове життя.
Коли народилася Злата, Оксана Петрівна плакала навзрид, притискаючи онуку до грудей. У цій дівчинці вона бачила не лише шанс на спокуту за сина, але й своє продовження, яке вона могла виховати правильно.
Артем тим часом котився похилою із лякаючою швидкістю. Дізнавшись, що Соломія пішла, а мати змінила замки і не відповідає на дзвінки, він продав свою квартиру — ту, що дісталася йому від бабусі. Він був упевнений: мати все одно пробачить, нікуди не подінеться, перепише на нього свою “трикімнатку”.
Гроші палили кишеню. Ресторани, курорти, дорогі подарунки примхливій Олені. Він жив одним днем, насолоджуючись “свободою” від обов’язків. Але гроші мають властивість закінчуватися. Коли потік щедрості вичерпався, “кошеня” Олена зникла, залишивши записку, дзеркально схожу на ту, що писала Соломія, тільки цинічніше: «Ти банкрут. Прощавай. Я не підписувалася на бідність».
За місяць після народження Злати Оксана Петрівна поклала переді мною папку з документами.
— Це дарча. Квартира тепер твоя та Злати. Я хочу бути впевнена, що дівчинка завжди матиме будинок. Щоб ніхто її не вигнав. Ти моя сім’я, Соломіє. Єдина справжня, яку я сама не зруйнувала.
Артем з’явився на порозі за півроку. Схудлий, злий, у поношеній куртці. Він почав кричати в домофон, вимагати свою частку, тиснути на жалість, погрожувати судом і вимагати “побачити доньку”.
— Мамо! Ти не маєш права! Це моя спадщина! Я подам на вас до суду!
Оксана Петрівна навіть не підійшла до слухавки. Я спокійно натиснула кнопку відбою. Юридично квартира належала мені, і Артем не мав тут жодних прав.
Йому нічого не залишалося, окрім як зняти ліжко-місце у дешевому гуртожитку на околиці промзони. Загальний душ із грибком на стінах, продавлений матрац, пружини якого впивались у ребра, та вічний запах пересмаженої цибулі від сусідів.
Лежачи вночі на брудному простирадлі, дивлячись у стелю з жовтими розводами, Артем уперше усвідомив масштаб своєї катастрофи. Він своїми руками зруйнував фундамент, на якому стояв. Зрадив тих, хто його любив, заради фальшивого, швидкоплинного блиску.
А Соломія в цей час гойдала доньку у світлій, теплій кімнаті. Оксана Петрівна на кухні тихенько наспівувала українську колискову, заварюючи чай із м’ятою.
Вперше у житті колишньої сироти було все, про що вона мріяла: не просто стіни, а Дім. Місце, де її не зрадять.
Це був важкий шлях, але Соломія знайшла свій спокій і свою справжню родину. Вона більше не мусила терпіти. Вона нарешті почала жити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
