Ми живемо з чоловіком у селі, у нас двоє дітей. Діти вже дорослі, мають свої сім’ї, живуть в нашому селі теж. Ми з моїм чоловіком Петром в усьому намагаємося їм допомогти, постійно забираємо до себе онуків.
Н нашому селі також жили батьки Петра, у нього ще є дві старших сестри, вони живуть у місті за 200 кілометрів від нас.
Батька Петра не стало вже давно, мама залишилася одна, вона вже старенька. І весь догляд за нею зараз ліг на мої та чоловікові плечі. А вона зараз потребує щоденного догляду, бо сама вже нічого не може робити.
Сестри приїжджають дуже рідко, вони посилаються на те, що живуть далеко, не наїздишся до неї, а до себе теж забрати не можуть, бо квартири в обох не великі, їм усім там буде мало місця, а старенькій людині краще в селі, там і повітря свіже і овочі та фрукти свої.
До слова сказати, свекруха моя особливо за рідну людину мене ніколи не сприймала. Ставилася, як до чужої людини. Ні поганого, ні хорошого мені не бажала. А доля повернулася так, що зараз в основному я за нею і доглядаю: готую, прибираю, мию, переодягаю, чоловік не буде ж цього робити.
Петро мій людина дуже хороша та добра, я люблю його. І я б давно відмовилася від догляду за його матір’ю, але мені його шкода, бо це все ляже на його плечі, а це не зовсім чоловіча справа, я це розумію.
З цими обмеженнями сестри чоловіка приїжджали ще рідше, можливо один раз на пару місяців. Останнього разу вони були на Різдво, в той день ми з Петром до матері не ходили, вирішили відпочити вдома. А коли вони поїхали, я понесла свекрусі сніданок.
Мати чоловіка поїла, а потім сказала, що трохи грошей дітям дала, бо вони витратили гроші на дорогу і на продукти. Вже декілька років ми відкладаємо пенсію матері Петра у неї в шафці, продукти приносили з дому свої, я ж не буду ще її купувати, приношу вже готові страви. Гроші відкладали на всяк випадок, бо мало там чого, а в домі старенька людина.
Після слів Галини Юріївни мені стало якось сумно, я подивилася в шафу, а там всього залишилося 5 тисяч гривень, але ж там було набагато більше.
Ви знаєте, на матір чоловіка я не образилася, бо я сама мати і розумію, що вона хоче щось дати своїм дітям, але як так могли вчинити дві дорослих людини? Як могли взяти такі великі гроші у старенької матері, яка немічна і доглядаємо та годуємо її ми? У неї старенька хатина, але навіть на неї мати Петра вже склала заповіт, усім трьом дітям порівну, і сестри вважають це справедливим.
У мене руки опускаються. Якесь замкнуте коло. Ми не можемо відмовитися від старої матері, бо що про нас люди в селі скажуть. І сидіти вечеряти вдома, знаючи, що вона там сидить і чекає, поки ми їй щось поїсти принесемо, ми теж так не можемо. Свій синівський борг Петро виконує сумлінно, але чому така несправедливість? Чому в житті виходить так, що хтось має совість, все робить, але йому лише більше проблем від того? А хтось хитріший, і живеться йому легше?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – domik.
