fbpx
Життєві історії
За кордоном я живу вже дуже довго. Вийшла тут заміж за хорошу людину, маю двоє діток. Народилася я в маленькому селі в Україні. Приїжджати до рідних не могла, бо жилося не просто. Батьків моїх не стало вже давно. А в батьківській хаті живе моя сестра, вона має троє діток. По телефону вона завжди говорила, що в них усе добре, ні в чому не мають потреби. А нещодавно я вирішила приїхати в рідне село, провідати сестричку. Яке ж було моє здивування, коли я побачила батьківську хату. Коли сестра завела мене в середину, я ще довго сиділа на стільці, не могла й слова мовити

Так склалося моє життя, що чимало років я вже живу за кордоном. Маю доброго чоловіка, двійко діток. Воцак добре забезпечує мене та дітей, живемо, якщо так можна сказати, душа в душу. Чоловік в усьому мене розуміє, завжди підтримує, ніколи й словом не дорікнув, що я з бідної родини і він взяв мене без копійки за душею, як кажуть люди в нас в Україні. У чоловіка добра та порядна родина, що мені дуже сподобалося відразу. Його батьки добре ставляться до мене, у них не має звички втручатися у справи нашої сім’ї, давати якісь поради. Хоча у них, крім мого чоловіка, є ще рідна донька, але ставлення до обох дітей в них однакове. Різниці я ніколи не відчувала, навіть мене вони прийняли в сім’ю, як свою дитину.

Сама я родом з України, народилася в невеличкому селі, далеко від міста. Мої батьки жили досить бідно, хоча все життя вони важко працювали і старалися для нас. Я пам’ятаю, що все дитинство ми їли лише те, що мама на городі вирощувала: картоплю, огірки, помідори, гарбузи, різні соління. А ще мама тримала корівку, і це дуже нас виручало, адже могла продати молоко людям, а нам спекти якогось смаколика, а ми так раділи тоді, коли мама давала нам велику чашку парного молока щовечора до вечері. Мама з татом вдома бували мало часу, адже цілий день працювали в колгоспі, потім мама бігла на город, доїла корову. Нам навіть поговорити з батьками було ніколи, чесно кажучи. Тому, я завжди мріяла покинути те маленьке село, бо нічого доброго за все життя я там не побачила.

І мені пощастило. Я пішла вчитися в місто, там і зустріла свого Воцака, якого мені послав сам Господь. Він виявився дуже доброю та порядною людиною, приїжджав в гості до родичів. Там ми й зустрілися вперше. Відтоді я маю доброго чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської домівки.

Батьків моїх давно не стало.

Але хочу вам розповісти про свою Надійку, адже маю я старшу сестричку, яку я дуже люблю, про яку ні дня не можу не думати.

Надія моя залишилася жити в селі, відразу вийшла заміж за місцевого тракториста. Оселилися вони в маленькій батьківській хаті.

Відтоді, як я поїхала жити за кордон, бачилися ми рідко, адже живу я далеко, постійно якісь свої турботи маю, діти малі були, а час летить так швидко: як не одне, то друге. З Надією ми спілкуємося по телефону, вона ніколи на життя не скаржилася, все казала добре у них. У Наді з чоловіком теж троє діток, вони поки малі ще, я завжди дивувалася, як вона там дає раду тим дітям в селі, адже я живу забезпечено і маю хорошого чоловіка, але й мені з двома дітками дуже важко.

Я думала, що вона живе добре. А нещодавно я приїжджала в своє рідне село, в Україну. Батьківську хату було важко впізнати. Усі сусіди побудували великі будинки, а хатина моїх батьків, хоч і пройшло так багато років, стоїть така сама, як в минулому, лише дуже похилилася. Паркан напів гнилий, той самий, який ще мій батько збудував. Хоча хатинка біленька, видно було, що сестричка доглядає за нею, підмащує, підбілює, але веселенького вигляду це хатині аж ніяк не додавало. А коли я зайшла в хату, мало не заплакала, навіть фіранки, вишиті ручками моєї мами, висіли, як колись у моєму дитинстві.

Надійка, моя ріднесенька, зустріла мене з сумною посмішкою, відразу до мене підбігли троє її діток, одягнених дуже скромно, хоча чистенько. Зі сльозами я роздала гостинці усім. Вони так щиро тягнули до мене маленькі рученята, були щасливі смаколикам та подарункам. Потім ми сіли обідати, чим пригощала мене сестра.

Діти мої ще маленькі, з ними Воцак залишився в дома, а в село до сестри я приїхала сама, так вийшло просто. Вже вечоріло, а чоловіка Надії не було, він прийшов пізно ввечері, щось буркнув мені, наче привітався і сів за стіл. Тоді я вперше побачила дуже сумні очі і натруджені руки моєї сестри. Їй наче дуже ніяково стало переді мною, було видно, що їй незручно, вона дивилася на мене, ніби виправдовувалася за своє таке життя. Вона швиденько стала виставляти чоловікові вечерю, все, що було зготовлено поставила перед ним. Він, поївши, відсунув тарілки і мовчки пішов спати, витрушуючи з себе кришки хліба на підлогу.

Я була дуже вражена побаченому. Виявляється, що він давно вже не працює, а ходить селом поміж людьми весь день, а додому ледь приходить під вечір і постійно чимось незадоволений. А на дітей взагалі уваги не звертає, наче немає їх у нього і ніколи не було. Надія моя все сама робить і вдома, і на роботі.

Вранці, коли її чоловік вже майнув в село на люди, я стала просити сестру, щоб вона залишила свого чоловіка, вигнала його з нашої батьківської хати і їй буде жити легше, адже їй всього лише 49 років. Та сестра і чути мене не хотіла, сказала, що їй шкода дітей, хвилювалася, що люди скажуть, та й сусіди відвернуться від неї.

Тиждень я жила у сестри, все її допомагала, просила одуматися, але Надія лише сердилася на мене. Сестра говорила, що я давно вже живу іншим життям, мені не зрозуміти життя простої сільської жінки.

Коли я їхала, то залишила їй чимало грошей, яких мені дав з собою чоловік для дітей сестрички.

Додому я повернулася з важким смутком на душі. Все розповіла чоловікові. Ми з ним багато днів тільки й говоримо і думаємо про сім’ю моєї сестри. Мій чоловік взагалі не уявляє, як так можна жити. Тепер ми разом думаємо, чим ми зможемо допомогти моїй сестрі і як це правильно зробити. Засмучує лише те, що Надійка сама змінювати нічого в своєму житті не хоче. Вона думає, що так жити – це нормально. Вона звикла до такого життя. Але ж вона не бачила кращого життя, де в сім’ї панує кохання та добробут, любов до своїх діток. Хоча я вірю, що з нашою допомогою, у них все буде добре. Ми обов’язково зробимо все можливе для цього.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – m.gorod.cn.

You cannot copy content of this page