Як же не хочеться починати двадцять шостий рік із боргів, але, схоже, доля вирішила інакше.

Валерія зупинилася біля під’їзду, ховаючи змерзлі пальці в кишені старого пальта. Вона відчувала себе так, ніби йшла не до рідної сестри, а на сувору сповідь, де головним гріхом була відсутність грошей. Поганий знак — входити в новий цикл із порожнім гаманцем. Здавалося, якщо зараз не знайти вихід, то й наступні дванадцять місяців минуть у постійній гонитві за копійкою, у вічній економії на всьому, навіть на мріях.

З іншого боку, терпіти це більше не було сил. Хіба краще сидіти у темній квартирі, слухати, як сусіди за стіною сміються, відкривають ігристе і вітають одне одного, поки ти сама тихенько плачеш у подушку? Вона хотіла свята. Хоча б маленького промінчика тепла у цьому холодному світі.

Дівчина підняла голову, розглядаючи вікна багатоповерхівки. Квартира Аврори світилася затишним жовтим світлом. На підвіконнях миготіли сині гірлянди — яскраві, густі, саме такі, про які Валерія мріяла вже кілька років. Але щоразу доводилося відкладати покупку: то черевики порвалися, то комуналка зросла, то у Слави знову «тимчасові труднощі».

Сором обпікав зсередини. Як це — прийти до старшої сестри й зізнатися, що вони з чоловіком знову на межі? Що в холодильнику тільки половина пачки масла і засохлий сир? Валерія кілька разів обійшла навколо будинку, намагаючись вгамувати серцебиття. Нарешті, затамувавши подих, вона натиснула кнопки домофона.

— Алло, Резиденція Святого Миколая слухає! — пролунав у слухавці бадьорий голос зятя.

Геннадій ніколи не втрачав почуття гумору, навіть коли навколо все рушилося.

— Добрий вечір, Гено. Це Лєра. Можна до вас?

— Ого, які люди в нашому районі! Заходь негайно. Я якраз шукав вдячного слухача, бо моя дружина вже відмовляється сміятися з моїх жартів. Каже, що я перетворююсь на старого діда.

— Гено, я все чую! — почувся на задньому плані голос сестри. — Заходь, Лєро, не слухай цього бешкетника.

Коли Валерія піднялася на поверх, Аврора вже чекала її на порозі. Вона виглядала бездоганно: теплий домашній костюм, акуратна зачіска, спокій у погляді.

— Ти сама? — запитала Аврора, зазираючи за спину сестрі. — Твій комедіант нікого по дорозі не налякав своїми витівками через домофон?

— Ні, все спокійно, — усміхнулася Лєра, відчуваючи, як домашнє тепло починає відігрівати її замерзлі щоки.

— Ну й добре. Бо я вже думала, що завтра сусіди будуть на нас косо дивитися. Проходь, знімай чоботи. Гено, став чайник, у нас гості!

У вітальні пахло мандаринами та дорогою кавою. На великому столі вже стояла ваза з цукерками — тими самими, у яскравих обгортках, які зазвичай купують лише на великі свята.

— А де мала? — запитала Лєра, не побачивши племінниці.

— Мама забрала до себе на вихідні, — відмахнулася Аврора. — Ти ж знаєш нашу маму. Вона з неї скоро принцесу зробить, яка відмовиться сама шнурки зав’язувати. Кажу Гені: треба нам другу дитину, щоб ця егоїсткою не виросла. І тобі вже час задуматися, Лєро. Скільки можна для себе жити?

Лєра лише сумно всміхнулася. Як пояснити сестрі, що дитина для них зараз — це недосяжна розкіш? Що вони ледь зводять кінці з кінцями?

— Мама просто її дуже любить, — тихо відповіла дівчина.

— Любить — це факт. Але давай про справу. Ти коли ввечері дзвонила, голос у тебе був такий, наче небо впало. Що трапилося? Кажи як є, ми ж свої люди.

Валерія відчула, як до горла підкотив клубок. Вона взяла чашку з чаєм, яку підставив Гена, і почала роздивлятися малюнок на порцеляні.

— Авроро… розумієш… — почала вона, збиваючися на кожному слові. — У нас тут така ситуація. Зі Славою трохи не розрахували. На роботі затримали виплати, а свята вже на носі. Нам би перехватити трохи… до десятого числа. Буквально на продукти, щоб стіл накрити. Я все поверну, обіцяю.

Аврора мовчки подивилася на чоловіка. Геннадій, зазвичай такий балакучий, раптом став серйозним. Він дістав із шухляди пачку печива і підсунув Лєрі.

— Ти їж, — м’яко сказав він. — Свіже, ранком купував. А ми зараз…

Аврора піднялася і пішла до іншої кімнати. Лєра сиділа, затамувавши подих. Їй хотілося провалитися крізь землю. Кожна секунда очікування здавалася вічністю.

За кілька хвилин сестра повернулася. Вона поклала на стіл конверт.

— Тримай, — сказала Аврора. — Тут сума у два рази більша, ніж ти просила. І послухай мене уважно: це не в борг. Це наш подарунок вам на Новий рік. Половина від мене, половина від Гени. Ми все одно збиралися щось купувати, але вирішили — нехай краще ви самі оберете те, що вам зараз найпотрібніше.

У Лєри на очах забриніли сльози. Вона хотіла щось сказати, подякувати, але голос зрадницьки зник.

— Тільки не реви, — Геннадій жартівливо сплеснув руками. — А то зараз Аврора теж почне, і мені доведеться тут човен розкладати, щоб не потонути. О, до речі! Там же футбол починається! Дівчата, я вас залишу, бо такий матч пропустити не можна.

Він швидко зник у дверях вітальні, залишивши сестер наодинці. Атмосфера в кімнаті миттєво змінилася. Аврора сіла навпроти Лєри й пильно подивилася їй в очі.

— Лєро, те, що я зараз скажу, не стосується грошей. Це стосується твого життя.

Дівчина здригнулася. Вона знала, про що піде мова.

— Минуло два роки, як ви побралися, — продовжувала Аврора. — І що я бачу? Ти постійно в стресі, ти постійно щось випрошуєш, на всьому економиш. Слава — хороший хлопець, можливо. Але він не тягне. Він не хоче брати відповідальність. Скільки ще ти збираєшся чекати на «кращі часи»?

— Авроро, не треба… — прошепотіла Лєра. — У всіх бувають важкі періоди. Слава старається, він шукає себе. Йому просто не щастить із керівництвом. Він не хоче бути гвинтиком у системі, він мріє про щось більше.

— Мріяти можна на ситий шлунок, — відрізала сестра. — А ти вже прозора стала. Ти впевнена, що він вартий твого терпіння? Що він цінує твою підтримку?

— Звісно, цінує. Якби я в ньому не була впевнена, я б не була з ним. Ти просто завжди бачиш у ньому лише мінуси. А він надійний. Він не зраджує, він поруч. Просто… ну от такий зараз етап. Ми впораємося.

Аврора зітхнула і похитала головою. Вона бачила, що слова не діють. Молодша сестра була засліплена своєю вірою в людину, яка, на думку Аврори, просто зручно вмостилася на її шиї.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я не буду з тобою сперечатися. Свято є свято. Зустрінемося вже тридцять першого, приходьте до нас.

Валерія швидко попрощалася. Вона відчувала полегшення від того, що питання з грошима вирішилося, але гіркий присмак від розмови з сестрою залишився. По дорозі додому вона вже планувала меню: салат із куркою, трохи бутербродів із червоною рибою (нарешті!), можливо, навіть невеликий торт.

До квартири вона майже залетіла.

— Славо! Ти не повіриш! — вигукнула вона з порога. — Дивись, що нам Аврора подарувала! Тепер у нас буде справжнє свято. Я вже й меню склала. Ти який салат більше хочеш: із грибочками чи з м’ясом?

В’ячеслав, який лежав на дивані перед телевізором, ліниво повернув голову.

— Ти про що? Я ж сказав, що ми нічого не святкуємо. Немає настрою, немає грошей. Навіщо ці понти?

— Та дивись же! — вона помахала конвертом. — Тут вистачить на все! І на стіл, і на подарунки одне одному.

Слава глянув на гроші, потім знову на екран.

— Хм. І це ти називаєш «на все»? Та на ці копійки зараз тільки хліба купити та пляшку дешевого вина. Ти зовсім не знаєш, що таке нормальне життя, Лєро. Тобі аби паштет на батон намазати — і вже щастя.

Радість Валерії миттєво згасла.

— Ну знаєш… — тихо сказала вона. — У нашій ситуації це дуже велика допомога. Можна хоча б порадіти, що ми не будемо сидіти голодними? Якщо ти колись заробиш більше — я буду тільки за. А поки маємо те, що маємо.

Минуло два дні. Лєра намагалася створити атмосферу свята. Вона дістала стару коробку з прикрасами, розвісила «дощик» по стінах. Справжню ялинку вирішили не купувати — дорого, та й ставити нікуди. Замість неї вона принесла кілька великих ялинових гілок, які поставила у вазу. Квартира наповнилася лісовим ароматом.

Раптом посеред дня почувся шум у коридорі. Слава повернувся о третій годині. Раніше такого не бувало.

— О, ти чому так рано? — здивувалася Лєра, виходячи йому назустріч. — Щось сталося?

Чоловік виглядав дивно. Його зазвичай похмуре обличчя тепер світилося якоюсь нездоровою зверхністю. Він навіть не роззувся, пройшов прямо в кімнату.

— Сталося, Лєро. Сталося те, на що я чекав усе життя. Я звільнився.

У Лєри похололо всередині.

— Як — звільнився? А як же виплати? А як же ми тепер…

— Та забудь ти про ті копійки! — він махнув рукою так, ніби відганяв набридливу муху. — Хай раби на тому заводі горбатяться за безцінь. Я не для цього народився, щоб вислуховувати претензії якогось майстра, у якого три класи освіти. Все, фініта!

— Славо, ти при своєму розумі? — її голос затремтів. — За що ми будемо жити в січні?

— Ти зовсім обмежена, так? — він засміявся, і цей сміх був їй абсолютно чужим. — Я виграв у лотерею. Розумієш? По-крупному!

Лєра сіла на край дивана. Ноги її не тримали.

— Яку лотерею? Ти ж ніколи не купував квитків…

— Бухгалтерша на роботі запропонувала, останній залишився. Каже: «Візьми, Славко, може, хоч тобі пощастить». Я й узяв. А сьогодні перевірив — і все! Життя змінилося. Я завжди знав, що я особливий. Тепер жодного дня не працюватиму на когось. Зроблю інвестиції, куплю нормальну тачку, поїду куди захочу. А ти… ну, подивимося на твою поведінку.

— Я не вірю… — прошепотіла вона. — А скільки саме ти виграв?

В’ячеслав зміряв її зневажливим поглядом.

— А тобі яка різниця? Грошима в сім’ї розпоряджається чоловік. Ти свою справу роби — он, підлогу помий краще, а то пилюка скрізь. І меню своє переглянь. Тепер я буду вирішувати, що ми їмо і кого в гості кличемо. А твої родичі… знаєш, вони мені ніколи не подобалися. Вічно дивляться на мене, як на порожнє місце. Тепер нехай локті кусають.

Лєра дивилася на нього і не впізнавала. За лічені хвилини перед нею постала зовсім інша людина. Куди подівся той Слава, якого вона захищала перед Авророю? Де той «надійний чоловік», якому просто не щастило?

— Ти поводишся як останній грубіян, — сказала вона, намагаючись стримати сльози. — Гроші ще навіть не в руках, а ти вже готовий усіх розтоптати.

— Ой, почалося! — вигукнув він. — Тільки не треба мені тут моралі читати. Я тепер багатий, мені можна все. А ти, якщо не закриєш рота, підеш шукати щастя в іншому місці. Зрозуміло?

Раптом у нього в кишені задзвонив телефон. Він витягнув його з таким виглядом, ніби це був золотий злиток.

— Алло! — грубо кинув він у трубку. — Слухаю. Говоріть швидше, у мене графік щільний.

Лєра мимоволі прислухалася. У кімнаті було тихо, тому голос на тому кінці було чути досить чітко.

— Доброго дня, В’ячеславе Олександровичу! Ми з приводу вашого виграшу. Вітаємо, ви стали власником суперпризу! Сума дуже серйозна, ми б хотіли уточнити, коли наші представники можуть під’їхати до вас для оформлення документів та інтерв’ю?

Слава переможно подивився на дружину.

— Приїжджайте хоч зараз. Адресу ви знаєте. Тільки не запізнюйтеся, я не люблю чекати. Через годину я буду зайнятий важливими справами.

Він скинув виклик і сів у крісло, закинувши ногу на ногу.

— Ну що, чула? Це реальність, дитинко. Тепер я — господар життя. А ти давай, збирай на стіл щось краще, ніж те печиво, що тобі сестра всунула.

Лєра відчула, як усередині неї щось обірвалося. Це був не просто удар, це було повне руйнування всього, у що вона вірила.

— Знаєш що… — почала вона, і її голос більше не тремтів. — Я не буду нічого збирати. І чекати нікого не буду.

— Це ще чому? — він здивовано підняв брови.

— Бо мені гидко. Ти за двадцять хвилин знищив усе добре, що було між нами. Ти показав своє справжнє обличчя. І знаєш що? Воно жахливе. Тобі не потрібні гроші, щоб бути нікчемою, ти нею вже є.

— Ах ти ж… — Слава схопився з місця. — Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Ти ж до кінця життя будеш у школі за копійки працювати! Ти ж без мене ніхто!

— Я краще буду їсти сухий хліб і жити в гуртожитку, ніж проведу ще бодай одну ніч у цій квартирі з тобою. Я знаю, яке бажання загадаю під бій курантів: щоб я ніколи більше не бачила твого обличчя.

Валерія пішла в спальню, витягла стару валізу і почала кидати туди свої речі. Руки робили все автоматично. Вона не плакала — у неї просто не залишилося сліз. Була лише порожнеча і чітке усвідомлення: вона помилялася два роки. Аврора була права. Усі були праві, крім неї.

Слава ходив по коридору, щось вигукував про свою майбутню розкіш, про те, як він знайде собі модель, яка буде йому ноги цілувати. Лєра не слухала. Вона застебнула валізу і вийшла в передпокій.

У цей момент у двері зателефонували.

— О! — вигукнув Слава. — Мабуть, мої мільйони приїхали. Дивись, Лєро, дивись і заздри!

Він з пафосом відчинив двері. На порозі стояли Аврора та Геннадій.

Слава остовпів. Його обличчя витягнулося, а самовпевнена посмішка почала повільно сповзати.

— А ви що тут забули? — буркнув він. — Я чекаю на серйозних людей. У мене зараз угода століття, тож давайте, йдіть звідси.

Геннадій спокійно переступив поріг і весело подивився на зятя.

— Взагалі-то, ми і є ті «серйозні люди». Ну що, мільйонере, документи готувати чи як?

Слава почав заїкатися.

— Я… я не зрозумів. Який зв’язок? Мені дзвонили з офісу…

— Тобі дзвонив я, — Геннадій дістав із кишені телефон і продемонстрував останній набраний номер. — А текст писала Аврора. До речі, у неї непоганий хист до сценаріїв, не знаходиш?

Валерія, яка стояла поруч із валізою, теж завмерла. Вона дивилася то на сестру, то на Геннадія, не розуміючи, що відбувається.

— Ваш бухгалтер — моя колишня однокласниця, — спокійно пояснила Аврора, проходячи в кімнату. — Вона мені розповіла, як ти на роботі байдики б’єш і на життя скаржишся. Ми вирішили провести невеликий тест. Знаєш, є такий вислів: «Хочеш дізнатися справжню людину — дай їй владу або гроші». Грошей у нас стільки немає, щоб тобі дарувати, а от ілюзію грошей ми створити змогли.

Геннадій усміхнувся і простягнув Славі великий аркуш паперу.

— Це твій сертифікат. Тут намальований великий блазень із віялом із намальованих купюр. Тримай, повісиш над диваном. Буде тобі нагадуванням про «інвестиції».

Слава стояв червоний як рак. Його кулаки стиснулися, але він не знав, що сказати. Весь його «авторитет» розсипався, як картковий будинок.

— Ви… ви хоч розумієте, що ви зробили? — просичав він. — Ви ж життя мені зламали! Я ж звільнився!

— Ні, друже, — відповів Геннадій. — Ми не життя тобі зламали. Ми просто зняли з тебе маску. І Лєра нарешті побачила, що під нею.

Валерія подивилася на чоловіка. Зараз він виглядав не просто бідним чи невдахою — він виглядав жалюгідним. Вся його злість, яку він виплеснув на неї десять хвилин тому, тепер обернулася проти нього самого.

— Лєро, пробач… — почав він, намагаючись змінити тон на жалібний. — Я просто… я просто перехвилювався. Ти ж знаєш, я не хотів тебе образити. Це все нерви…

— Досить, — відрізала вона. — Нерви тут ні до чого. Ти сказав усе, що думаєш. Ти готовий був викинути мене на вулицю, як тільки подумав, що став багатим. Ти зневажаєш моїх рідних, ти зневажаєш мою роботу. Мені більше нема чого тобі сказати.

Вона взяла валізу і попрямувала до виходу.

— Лєро, ти куди? — вигукнув він. — А як же я? У мене ж тепер ні роботи, нічого!

— А це вже твої «інвестиції», — кинув через плече Геннадій. — Почни з інвестування в совість, кажуть, допомагає.

Коли вони вийшли на вулицю, нічне повітря здалося Валерії надзвичайно свіжим. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як важкий камінь, який вона носила в грудях два роки, нарешті розколовся.

— Як я могла бути такою сліпою? — прошепотіла вона, сідаючи в машину до сестри.

— Усі ми іноді бачимо те, що хочемо бачити, а не те, що є насправді, — м’яко сказала Аврора, обіймаючи її за плечі. — Головне, що ти зараз це зрозуміла. Двадцять шостий рік буде зовсім іншим, повір мені.

— Дівчата, менше лірики! — гукнув з переднього сидіння Геннадій. — По-перше, я страшенно хочу їсти. А по-друге, ми ще маємо встигнути в кондитерську, бо Аврора обіцяла мені цілу коробку печива за акторську майстерність. Лєро, ти з нами?

Валерія вперше за довгий час щиро засміялася.

— З вами. Тільки спершу заїдемо за тими синіми гірляндами. Хочу, щоб у моїй новій кімнаті було світло.

Машина рушила з місця, залишаючи позаду стару квартиру, старі образи й людину, яка так і не зрозуміла, що справжнє багатство — це не цифри на рахунку, а ті, хто готовий ділити з тобою останнє печиво у найтемнішу ніч року.

Попереду було нове життя. Можливо, спочатку непросте, але нарешті чесне. І це був найкращий подарунок, який вона могла отримати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.