Ольга Іванівна сиділа біля вікна, спостерігаючи за мокрими від осіннього дощу вулицями. День добігав кінця, поодинокі перехожі поспішали сховатися від холоду, а на неї чекав черговий, нічийний вечір. Старий настінний годинник “Янтар” мірно цокав, нагадуючи про час, що став її головним і єдиним співрозмовником.

Пів року тому вона вийшла на пенсію. Усі вітали, казали: «Тепер відпочинете, Ольго Іванівно, на дачу поїдете!» — а вона лише кивала та стримано посміхалася. Тоді їй здавалося, що попереду — тихий затишок, спокій та довгоочікувана свобода. Але ця тиша виявилася не заспокійливою, а дзвінкою і тягучою, як невимовна туга.

Вона вставала пізно, неквапливо пила ранковий чай, дивлячись на сіре небо, і думала: «Навіщо тепер усе це?» Телефон мовчав, окрім рідкісних дзвінків сина. Дочка, Галина, давно поїхала до Польщі чи іншої європейської країни, влаштувала там нове життя, нові знайомства. Син Тарас жив у іншому кінці міста, працював з ранку до ночі й навідував матір лише на великі свята, як от Різдво чи Великдень.

«Ось і все, — гірко думала Ольга Іванівна. — Відпрацювала своє на заводі, народила, виховала, віддала. І залишилася сама».

Вона зітхнула, підвелася і пройшла до кімнати Галини. Там, під покривалами, ніби заморожені часом, стояли шафи, забиті одягом, коробками, книгами. Все ніби завмерло з того дня, коли дочка вилетіла з рідного гнізда.

— Так, речі… — пробурмотіла вона. — Тут цілий “квестіон” (майно).

Серце неприємно стиснулося. Колись ці речі, придбані за чималі гроші, здавалися скарбом, тепер же були лише мовчазним нагадуванням про те, що життя пішло далі без неї.

І раптом їй спала на думку — дивна, але все більш наполеглива, як осіння муха: адже це майно можна використати з користю. Не просто ж лежать, припадають пилом. Адже якість була чудова — костюми, пальта, елегантні сукні. Галина купувала їх у фірмових магазинах, коли ще була студенткою.

«А я ж тоді віддала їх Світлані…» — згадала вона.

Так, невістка Світлана. Молода, охайна, з лагідним голосом. Ольга Іванівна колись сама сказала їй: «Бери, що хочеш. Краще на тобі, ніж у шафі». Але, якщо поміркувати, вона ж не дарувала. Просто дозволила скористатися.

Ольга Іванівна стала біля вікна, дивлячись на тьмяне світло ліхтаря, і вперше за довгий час відчула приплив енергії, що розбудив її. Можливо, й справді настав час повернути те, що належить їй по праву? Або отримати за це відповідну винагороду.

Вона ледь помітно посміхнулася своїй думці і прошепотіла:

— Так, саме так… настав час навести лад у фінансах.

Це було років із сім тому. Тоді Ольга Іванівна ще працювала, була сповнена сил і бадьорості, а ще — гордості за дочку. Галина збиралася на постійне проживання за кордон, її кімната перетворилася на штаб-квартиру з пакування.

— Мам, ну ти сама розбери потім, гаразд? Що треба — залиш, решту викинь чи віддай комусь, — сказала дочка, поспішаючи на рейс.

Але Ольга Іванівна нічого викидати не змогла. Кожна річ здавалася надто особистою, ніби вони дихали минулим, увібрали запах юності дочки. Так і залишилися стояти у шафі, як музейні експонати.

Коли за кілька років Тарас одружився, Ольга була щиро рада. Світлана — тиха, доброзичлива дівчина, не з тих, хто сперечається зі свекрухою. На весіллі вона сподобалася всім: скромна, але з живим вогником в очах.

Через кілька місяців після весілля свекруха покликала її до себе.

— Світланочко, — сказала вона, відчиняючи шафу в кімнаті Галини, — поглянь, що тут у нас! Речей — наче в бутіку. Галина навряд чи повернеться, а воно все одно лежить. Візьми, що тобі треба. Молодій сім’ї все знадобиться, грошей небагато.

Світлана розгубилася, бо не звикла до такої щедрості:

— Та ви що, Ольго Іванівно… якось незручно. Це ж речі Галі.

— Та Галя й не згадає. Краще нехай на тобі будуть, ніж пилом покриватися. Я ж бачу, ти хазяйновита.

— Дуже вам дякую… щиро. — Світлана взяла кілька речей, пообіцяла трохи перешити, щоб модернізувати.

З того часу вона неодноразово подумки дякувала долі за ту доброту. З тих костюмів вона шила собі спідниці-олівці, зі старих суконь — блузки. Щось віддала своїй мамі, щось акуратно склала у валізу і поставила в комору на майбутнє.

Минули роки. Речі давно перестали бути “Галиними” — вони стали просто її. Ніхто не згадував, звідки вони взялися.

Але тепер, дивлячись у дощове вікно, Ольга Іванівна згадала ту сцену з дивовижною чіткістю, як на кіноплівці.

— Я ж не казала, що дарую, — прошепотіла вона собі під ніс. — Лише дозволила взяти. Скористатися.

Усередині зародилося почуття — спочатку легке, потім міцніюче, як крига під ногами. Так, саме так: вона просто дала можливість скористатися. А тепер можна і вимагати… повернення. Або хоча б фінансової компенсації за оренду.

Ольга Іванівна повільно пройшла до стаціонарного телефону і зняла слухавку.

— Тарасе, це мама. Передай Світлані, щоб завтра заїхала. Треба поговорити.

— Добре, мамо, — озвався втомлений голос сина. — Все гаразд?

— Все гаразд, — сухо відповіла вона.

Ольга, поклавши трубку, сіла у крісло, випростала спину і раптом відчула дивне хвилювання. Завтра вона розпочне нову сторінку. Нехай і маленьку — але все ж таки свою, фінансово вигідну.

Наступного дня Світлана їхала до свекрухи з тривогою в грудях. Всю дорогу вона прокручувала в голові можливі причини для розмови: може, Ольга Іванівна захворіла, може, просто хоче поради… Але чомусь серце підказувало — справа не проста.

Двері відчинилися майже відразу. Ольга Іванівна зустріла невістку ввічливою, але відчужено-холодною посмішкою.

— Проходь, Світланочко. Сідай. — Вона вказала на диван і сіла навпроти, випрямившись, як на іспиті.

У кімнаті стояла важка тиша. Старий годинник голосно цокав, і здавалося, ніби час спеціально сповільнив свій хід.

— Ти, мабуть, здивувалася, що я тебе покликала, — почала свекруха, дивлячись убік, — але мені треба обговорити одне важливе запитання.

Світлана обережно поставила сумку на коліна та кивнула:

— Звісно, ​​слухаю вас, Ольго Іванівно.

— Ти пам’ятаєш, як я віддала тобі Галині речі? — запитала Ольга Іванівна, повільно повернувшись до неї.

Світлана посміхнулася, з полегшенням подумавши, що розмова, можливо, про добрі спогади.

— Звичайно, пам’ятаю. Я вам дуже вдячна. Багато чого знадобилося.

— От і чудово, що знадобилося, — свекруха трохи кивнула, але в голосі з’явилася металева нотка, немов від чеканки монет. — Але ж ти розумієш, це були не прості речі. Галина купувала їх у Європі, дещо коштувало дорого.

Світлана насупилась, передчуваючи щось недобре.

— Так… але ж ви самі сказали тоді: «Бери, що хочеш».

— Сказала — користуйся, — різко поправила Ольга Іванівна. — А це не одне й те саме. Я нічого не дарувала. Просто дозволила взяти на час.

Невістка відчула, як холоне в грудях.

— Вибачте, але… минуло вже стільки років. Я вважала, що ви їх подарували. Якби знала, то не взяла б нічого.

— Ні, — твердо відповіла свекруха. — Зараз я виходжу на пенсію. Пенсія — копійки. Я вирішила підбити підсумки, як кажуть, навести лад у майні. Так от, за ті речі, якими ти користувалася, потрібно заплатити.

Світлана оніміла, відчувши абсурдність ситуації.

— Що?

— Я все підрахувала. Приблизно двадцять тисяч гривень. Це з урахуванням зносу, — сказала Ольга, дивлячись просто у вічі. — Гроші мені потрібні до кінця місяця.

На мить запала тиша. Світлана не знала, сміятися чи плакати.

— Ольго Іванівно, — тихо промовила вона, — адже ви не можете серйозно… Це ж були подарунки.

— Я нічого не дарувала! — свекруха стукнула долонею по підлокітнику. — Користуватися — не означає володіти. Ти заощадила на одязі, між іншим, за рахунок нашої сім’ї!

Світлана схопилася, обурення піднялося хвилею.

— Вибачте, але це несправедливо! Я ніколи не взяла б нічого, якби знала, що ви так думаєте!

— Значить, дізналася тепер. Обговори з Тарасом, — відрізала Ольга. — Гроші мені потрібні, і крапка.

Світлана не стала відповідати. Вона швидко схопила сумку та майже вибігла з квартири. Серце билося десь у горлі, а очі палили сльози гіркої образи.

Вдома Світлана кинула пальто прямо в передпокої і сіла на кухні, притиснувши долоні до обличчя. Тарас, повертаючись із роботи, застав її в такому вигляді й одразу напружився.

— Світланко, що сталося?

Вона звела на нього очі, сповнені болю та образи.

— Твоя мама… Вона… вимагає двадцять тисяч гривень. За речі Галі!

— Що?! — Тарас завмер із ключами в руках.

— Каже, що не дарувала їх, а «дозволила скористатися». Тепер хоче «компенсацію». — Світлана нервово засміялася. — Ти можеш уявити такий абсурд?

Тарас сів навпроти, опустивши голову. Він добре знав матір. Уперта, наполеглива — якщо щось забила собі в голову, не переконаєш, хоч лобом стукай.

— Може, вона просто… — почав він невпевнено. — Може, їй бракує уваги? Самотність її гнітить?

— Уваги?! — Світлана схопилася. — Вона вимагає гроші, Тарасе! Це не прохання уваги, це справжній шантаж!

— Тихіше, — попросив він, піднімаючи руки. — Я поговорю з нею. Поясню.

— Поясни. Тільки знай: я не платитиму. Ні копійки. Нехай приходить і все забирає, якщо їй так потрібно!

Наступного дня Тарас пішов до матері. Та зустріла його сухо, навіть не запропонувала чаю чи кави.

— Мамо, — почав він спокійно, — ну навіщо ти це вигадала? Ти ж тоді сама сказала Світлані взяти речі. Вона нічого в тебе не просила.

— Я сказала “користуйся”, — уперто повторила Ольга. — Я маю право вимагати назад чи компенсацію за використання.

— Мамо, це несправедливо. Це виглядало як звичайний подарунок.

— Подарунок? — свекруха посміхнулася. — Ти завжди був м’якотілим, Тарасе. Дружина тобою крутить, а я тепер винна? Я не повинна годувати її своїми статками!

— Але, мамо…

— Якщо не заплатять, я сама прийду і заберу назад! — різко обірвала вона. — Або ж подам на вас до суду!

Тарас вийшов від неї похмуріший за хмару. Вдома він лише сказав:

— Вона не передумає.

Світлана втомлено заплющила очі, а потім різко їх відкрила.

— Тоді я знайду того, хто її зрозуміє.

— Кого?

— Галину, — твердо промовила вона. — Нехай вона сама скаже матері, скільки коштували її «коштовності».

Тарас глянув на дружину і зрозумів — сперечатися марно. В її очах уперше з’явилося те, чого він ніколи не бачив раніше: холодна рішучість.

Пізній вечір. Тарас і Світлана сиділи у вітальні, не вмикаючи світло — лише слабке сяйво телефону освітлювало їхні обличчя. Світлана набрала номер Галини, тремтячими пальцями тримаючи слухавку.

Гудки тяглися нескінченно, мов розтягнута гума. І нарешті — сонний голос:

— Алло… Тарасе? Світлана? Щось сталося? З мамою все гаразд?

— З нею… більш ніж, — похмуро відповів Тарас. — Тільки, Галю, приготуйся. Вона вимагає зі Світлани двадцять тисяч гривень за твої старі речі.

— Що?! — голос Галини став різким і прокинувся. — Які двадцять тисяч? Про що ти взагалі говориш?

Світлана зітхнула і швидко, без емоцій, пояснила все: про давній «дар», про розмову, про «компенсацію з урахуванням зносу».

На тому кінці повисла шокована мовчанка. Потім — короткий смішок, що переходить у нервовий сміх.

— Господи… мама зовсім здуріла? Ці речі… та я їх хотіла викинути! Це ж старий мотлох, у якому я в університеті ходила! Сукні, які навіть у комісійному не візьмуть. Двадцять тисяч? Вони й новими стільки не коштували!

Світлана відчула, як у грудях відлягло. Слова Галини пролунали як рятівний дзвін.

— Галю, може, ти подзвониш їй? — попросив Тарас. — Вона нас не слухає. Тільки на тебе, може, подіє.

— Звісно, ​​подзвоню! — рішуче відповіла сестра. — Це ж ганьба! Як вона могла взагалі вигадати таке? Світлано, пробач заради Бога. Я все виправлю.

За двадцять хвилин Ольга Іванівна, що сиділа перед телевізором, почула дзвінок з-за кордону. Вона зраділа — голос дочки завжди зігрівав душу. Але радість тривала недовго.

— Мамо, що ти твориш? — голос Галини звучав гнівно і голосно. — Я щойно розмовляла з Тарасом і Світланою. Це правда, що ти вимагаєш гроші за мій старий мотлох?

Ольга розгубилася, мов спіймана на гарячому.

— Це не мотлох, Галинко. Там були гарні речі. Світлана ними користувалася всі ці роки.

— Мамо, це смішно! Вони були старі навіть тоді, коли я виїжджала. Я рада, що Світлані вони стали в пригоді. Але вимагати за них гроші? Це низько!

— А мені жити нема на що! — розлютилася Ольга. — Пенсія копійки, а вона…

— Мамо, годі! — різко обірвала її Галина. — Якщо тобі не вистачає, скажи прямо. Ми з Тарасом допоможемо. Але не вигадуй борги, не ганьби себе перед сім’єю!

Ольга стиснула слухавку так, що побіліли пальці.

— Значить, я тепер ганьба, так?

— Ти не ганьба, мамо. Але ти чиниш підло. Світлана не винна, що ти самотня. Не перекладай на неї свої образи і нудьгу.

Слова дочки вдарили болючіше, ніж вона очікувала.

— Добре, — глухо сказала Ольга. — Робіть, як хочете.

— Тільки одне прошу: не чіпай Світлану. Жодних вимог. Я сказала ясно? — голос Галини став крижаним.

— Ясно, — прошепотіла мати.

Коли дзвінок обірвався, у квартирі знову запанувала гнітюча тиша. Тільки годинник на стіні цокав — мірно, безжально, як відлік до запізнілого прозріння.

Вранці Тарас зі Світланою приїхали до Ольги Іванівни. Вона не чекала їх, але двері відчинила — стомлено, не дивлячись у вічі.

— Мамо, — тихо почав Тарас. — Ми поговорили з Галею. Хотіли просто прояснити все.

Ольга махнула рукою.

— Прояснили вже. Жодних грошей не потрібно. Забудьте.

— Ми не хочемо сваритись, — обережно сказала Світлана. — Просто… це все було боляче. Адже ми сім’я.

— Сім’я? — посміхнулася свекруха. — Хороша сім’я, якщо проти матері скаржитися біжать.

Світлана опустила очі.

— Я не хотіла вас образити. Просто не знала, як інакше.

— Їдьте, — перебила Ольга, відвертаючись. — Мені поговорити нема про що.

Вони постояли ще хвилину, потім вийшли, тихо прикривши за собою двері.

У квартирі знову стало тихо. Ольга пройшла до вікна. Дощ знову мрячив, тягнув тонкі нитки по склу. Вона сіла у крісло і поклала руки на коліна, мов школярка.

Всередині було порожньо. Ні злості, ні гордості — тільки якась в’язка тиша, схожа на сором.

Перед очима поставало обличчя Світлани — розгублене, скривджене. Потім голос Галини, суворий і холодний.

— «Ганьба…» — тихо повторила вона. — «Підло…»

Ці слова поранили, але в глибині душі вона розуміла — дочка мала рацію. Усе це почалося не через гроші. А через те, що їй здавалося, її забули. Що без її участі життя триває, а їй — місця у ньому більше немає.

Вона сиділа до самої ночі, не вмикаючи світло. Лише коли стрілка годинника наблизилася до півночі, піднялася, підійшла до старого комода, дістала фотографію: Галина і Тарас, ще діти, сміються у дворі, тримаючи в руках кульки.

— Пробач, Господи, — прошепотіла Ольга. — За гордість, за дурість, за все, що зробила з нудьги.

Фотографія тремтіла в руках, а разом із нею — і її старіюче серце, яке тільки тепер, надто пізно, згадало, що любити — означає віддавати, а не вимагати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.