Сьогодні в Римі неймовірний ранок. Сонце таке яскраве, що здається, воно хоче випалити весь смуток, який накопичився в душі за довгі роки. Я сиджу на терасі квартири синьйора Джованні, тримаю в руках горнятко міцної італійської кави й дивлюся на старі дахи “Вічного міста”. В повітрі пахне свіжою випічкою та жасмином.
— Маріє, — почула я старечий, але бадьорий голос свого підопічного.
Синьйор Джованні, якому минулого місяця виповнилося вісімдесят п’ять, повільно підійшов до мене, спираючись на палицю. Він — колишній викладач історії, людина неймовірної шляхетності. Він поклав мені на плече свою суху, зморшкувату руку і всміхнувся.
— Маріє, я довго думав. З наступного місяця я додаю тобі до зарплати сто євро. Просто так. Не кажи нічого, — він жестом зупинив мій потік подяк. — Я бачу, як ти працюєш. Ти не просто виконуєш обов’язки «баданте». Ти вкладаєш душу. Ти переживаєш за кожен мій ковток води, за кожну таблетку. А ще я бачу, як ти розмовляєш зі своєю сім’єю по відеозв’язку. У тебе золоте серце, дитино. В наш час це така рідкість, що вона має свою ціну.
Я подякувала, а коли він пішов до вітальні слухати оперу, я відчула, як до горла підступив клубок. Золоте серце… Якби ж він знав, через яке пекло це серце пройшло, щоб не зачерствіти. Якби знав, кому я зараз допомагаю цими грошима, які заробляю важкою працею, недоспаними ночами й болем у спині.
Мова про мою старшу сестру Віру. Люди кажуть, що кров — не водиця. Але бувають часи, коли та «кров» стає гіршою за отруту.
Ми з Вірою виросли в одному домі, в невеличкому селі на Тернопільщині. Але здавалося, що ми з різних планет. Віра була красунею — чорні брови, горда постава, погляд королеви. Мати завжди казала: «Вірі треба в місто, вона для важкої роботи не створена». І Віра в це повірила.
Вона справді «вдало» вийшла заміж. Її чоловік, Степан, був місцевим «князьком» — мав свій бізнес, зв’язки, гроші. На початку дев’яностих вони звели величезний будинок за високим парканом. Віра одяглася в хутра, завела прислугу (так, у нашому селі!) і швидко забула шлях до маминої хати.
А в мене доля склалася інакше. Мій Василь був простим механіком. Ми жили скромно, але в любові. Проте щастя було коротким — нещасний випадок у гаражі, і я в двадцять шість років залишилася вдовою з маленькою Іванкою на руках.
Я пам’ятаю ту зиму, коли донька сильно захворіла. Грошей на ліки не було, в хаті — холоднеча, бо старий котел «помер», а дрова були сирі. Мама тоді теж хворіла, її пенсії вистачало хіба на хліб. Я, загорнувши Іванку в три ковдри, пішла до Віри.
Я стояла перед її високими залізними воротами й боялася натиснути на дзвінок. Коли вона нарешті вийшла — розфуфирена, в шовковому халаті, — вона навіть не відчинила хвіртку. Розмовляла зі мною через грати.
— Віро, — просила я, ковтаючи сльози, — позич хоч трохи. Іванці зовсім погано, треба антибіотики, а в мене ні копійки. Я віддам, от піду на ферму підміняти доярок, і віддам.
Вона подивилася на мене з такою огидою, ніби я була брудною жебрачкою.
— Маріє, — холодно відповіла вона, — треба було краще чоловіка вибирати, а не вискакувати за першого зустрічного з голими п’ятами. Степан працює день і ніч, щоб у нас все було. Чому ми маємо годувати твоїх злиднів? У кожного своя доля.
І вона просто пішла в дім. Навіть не спитала, як почувається племінниця. Навіть не запропонувала чаю.
Коли мені запропонували поїхати в Італію, я не вагалася. Це був відчай. Гроші на квиток та візу мені збирали «з миру по нитці». Сусідка баба Ганна витягла зі схованки «похоронні», кум позичив, однокласник допоміг. Рідна сестра навіть не подзвонила попрощатися.
Перші роки в Італії були пеклом. Я не знала мови, боялася кожного поліцейського. Працювала в Неаполі у дуже важкої бабці, яка мала деменцію і могла вночі кинути в мене склянкою. Я плакала в подушку щоночі, згадуючи свою Іванку, яка залишилася з мамою. Кожне євро я відкладала. Сама їла лише найдешевшу пасту й черствий хліб.
За десять років я «зробила неможливе». Спочатку ми з мамою підлатали дах. Потім я вивчила доньку. Купила їй невелику квартиру у Франківську, щоб дитині не довелося поневірятися, як мені. А три роки тому ми взялися за мамину стару хату.
Я вклала туди тисячі євро. Тепер це не стара розвалюха з вікнами, що свистять. Це сучасний будинок: з паровим опаленням, з гарною ванною кімнатою, обкладеною італійською плиткою, з новою кухнею. Я хотіла, щоб мама на старість жила в комфорті.
Весь цей час про Віру я чула лише уривки новин від сусідів. «Віра купила нову машину», «Віра поїхала відпочивати в Єгипет», «Віра не вітається в магазині». Вона була на вершині свого маленького провінційного світу.
Дзвінок пролунав два тижні тому. Дзвонила наша сусідка, пані Галина.
— Маріє, ти чула? — голос її тремтів від хвилювання. — Віру твою на вулицю виставили.
Я спочатку не зрозуміла. Як виставили? З її палацу?
Виявилося, що все життя Віри було картковим будинком. Її Степан, якого вона так звеличувала, знайшов собі молоду пасію — якусь двадцятирічну модельку. А оскільки Степан був чоловіком хитрим, то будинок, бізнес і всі рахунки він ще років п’ятнадцять тому переписав на свою матір. При розлученні Вірі не дісталося нічого.
Найстрашніше було інше. Їхній син, Андрій, якого Віра обожнювала і в якого вкладала всі гроші, не заступився за матір. Степан пообіцяв синові нову машину і квартиру в Києві, якщо той «не буде лізти в дорослі справи». І Андрій вибрав батька. Він просто заблокував матір у телефоні.
Віра залишилася з однією валізою речей на порозі будинку, де вона тридцять років була господинею.
Я не спала всю ніч. У голові крутилися слова: «Треба було краще чоловіка вибирати», «Ми не маємо годувати злиднів». Я згадувала, як вона не пустила мене на поріг з хворою дитиною. Згадувала її презирливий погляд.
Моя внутрішня дитина кричала: «Так їй і треба! Це карма! Нехай тепер відчує, як це — бути ніким!»
Але вранці я взяла телефон і набрала її номер. Вона підняла не одразу. Голос був невпізнаваний — хрипкий, згаслий, порожній.
— Алло… — прошепотіла вона. — Це я, Марія.
На тому кінці настала тиша. А потім вона просто заридала. Так ридає людина, яка втратила все — не гроші, а сенс життя.
— Марійко… пробач мені… якщо можеш. Мені нікуди йти. Я на вокзалі сиджу, не знаю, що робити. Степан сказав, щоб до вечора духу мого не було в селі.
І в цей момент все моє злорадство зникло. Я побачила не горду багачку, а маленьку, розгублену жінку, свою старшу сестру, з якою ми колись разом бігали босоніж по траві.
— Збирай свої манатки, Віро, — сказала я максимально спокійно. — Бери таксі й їдь до мами. Хата тепер тепла, ванна є, місця вистачить. Будете з мамою удвох кукувати. Гроші на перший час я вишлю.
— Але ж… це твоя хата… ти стільки років на неї спину гнула… — вона не вірила своїм вухам.
— Хата наша, мамина. Їдь і живи. А далі розберемося.
Коли я розповіла про це своїм подругам тут, у Римі — таким же заробітчанкам, як і я, — почався справжній скандал.
— Ти з глузду з’їхала, Маріє! — кричала Світлана, яка вже п’ятнадцять років доглядає за паралізованим дідусем. — Вона тебе за людину не вважала! Вона тебе на поріг не пустила! А тепер вона прийде на все готове? У ту ванну, на яку ти по євро збирала? Ти ж знаєш свою маму, вона м’яка, Віра знову почне нею крутити!
— Точно! — підхопила інша. — Вона ще маму вмовити хату на неї переписати, от побачиш. Такі люди не змінюються! Ти пустила змію на поріг!
Я слухала їх і розуміла, що вони мають рацію. Логічно — вони мають рацію. Але я не можу інакше.
Я не хочу бути як Віра. Якщо я вчиню так само, як вона колись — закрию перед нею двері, коли вона в біді, — то чим я буду кращою за неї? Хіба всі ці роки в Італії, всі ці труднощі були лише для того, щоб я накопичила грошей, але втратила людину в собі?
Зараз Віра вже тиждень живе з мамою. Мама дзвонила мені, плакала від щастя, що дочки нарешті помирилися. Каже, що Віра перші три дні тільки мовчала й мила підлогу. Потім почала готувати. Вона вчиться жити заново — без діамантів, без прислуги, без фальшивих друзів.
Життя — дуже дивна штука. Воно б’є боляче, але іноді ці удари потрібні, щоб збити з нас пиху. Я не знаю, чи справді Віра змінилася. Можливо, подруги мають рацію, і через місяць вона знову почне виявляти свій характер.
Але знаєте, що я відчула? Мені стало легко. Вперше за тридцять років з моїх плечей впав камінь тієї старої образи. Я допомогла не тому, що вона заслужила. Я допомогла, бо я можу.
Я планую попрацювати тут ще три-чотири роки. Хочу відкласти собі на старість, щоб не бути нікому тягарем. А може, якщо Віра прийде до тями, допоможу їй теж приїхати сюди. Тут багато роботи, баданте завжди потрібні. Нехай побачить, як дістаються ті євро, які вона колись вважала «копійками злиднів».
Синьйор Джованні знову виходить на терасу. — Маріє, ти знову замислилася? — запитує він. — Так, синьйоре. Про життя. — Це добре. Тільки серце бережи. Такі серця, як у тебе — це рідкісний метал.
Я посміхаюся. Сто євро надбавки — це багато чи мало? Для когось — це одна вечеря в ресторані. А для моєї сестри в Україні — це місяць спокійного життя.
Злості в світі й так забагато. Я не хочу додавати своєї краплі в цей океан. Якщо ви можете допомогти — допоможіть. Навіть тим, хто колись плюнув вам у душу. Не заради них. Заради себе. Бо жити з чистою совістю набагато легше, ніж з повною кишенею і каменем замість серця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
