Я заробітчанка. П’ятнадцять років мого життя минуло в Італії. За ці роки я не раз прокидалася серед ночі від думки, що десь там, удома, росте моя донечка без мене. Коли я їхала, Ніні було всього десять. Я залишила її з чоловіком і своєю мамою, і повірте — це було найважче рішення в моєму житті. Але тоді я думала лише про одне: щоб у неї було краще майбутнє.
І ось — моя дівчинка виросла. Їй двадцять п’ять, гарна, розумна, самостійна. Якось увечері вона подзвонила мені по відеозв’язку, така радісна, очі блищать:
— Мамо, я виходжу заміж!
Я тоді мало не розплакалася. Нарешті той день, заради якого я все життя працювала.
Я сказала їй:
— Доню, зроби весілля, яке хочеш. Я все оплачу. Бо ти в мене одна, і ти заслужила свято, як у мріях.
І пішло-поїхало — сукня, туфлі, фотограф, ведучий, музиканти, зал. Вона мені все показувала по відео.
— Мам, оце сукня моєї мрії, але вона дорога, майже 800 євро.
— Купуй, доню, — відповідала я. — У тебе має бути все найкраще.
Грошей не шкодувала. Бо знала, скільки сліз вона виплакала без мене.
Додому я приїхала за тиждень до весілля. Побачила свою Ніну — аж серце защеміло. Красива, сяюча, зовсім доросла. Поруч її наречений Артем. Гарний хлопець, вихований, привітався чемно. Хоча я відчула, що між ними є якась напруга. Але вирішила не лізти — головне, щоб щаслива була.
Ми з нею сиділи на кухні, пили чай, вона мені показувала альбом із фото залу, меню, список гостей.
— Мам, усе вже готове, — казала вона. — По п’ятдесят гостей з кожного боку, справедливість.
Я тільки посміхнулась:
— Головне, щоб весело було, а гроші — то дрібниці.
За день до весілля я вперше побачила батьків Артема.
Вони прийшли до нас у гості. Я, як годиться, приготувала вечерю, накрила стіл. Привітно кажу:
— Дуже рада знайомству, я мама Ніни.
А сваха Валентина — така, знаєте, пихата жінка, вся у золоті, з поглядом зверху вниз. Вона мені зразу:
— Ми про вас знаєм, Олено, син розказував, що ви заробітчанка.
— Так, — кажу, — уже п’ятнадцять років у Італії.
А вона прямо мені і заявляє:
— Ну, то ви ж весілля оплачуєте. Бо у вас є гроші.
Я аж сторопіла.
— Вибачте, але ж ми домовилися: п’ятдесят гостей з вашого боку, п’ятдесят з мого. Кожен платить за своїх.
— Наші люди прості, — каже вона. — Ми не можемо собі дозволити. А ви — “італійка”, ви багата.
Я стояла, як вкопана.
— Пані Валентино, — відповіла я спокійно, — ми не на ринку. Це весілля наших дітей, не змагання гаманців.
Але бачила — говорити марно. Ніна вся побіліла, шепоче:
— Мамо, не треба. Будь ласка, не сваріться.
І я промовчала. Бо не хотіла псувати доньці свято. І гроші у мене справді були, тому я вирішила бути вище за цю незручну ситуацію.
Настав день весілля. Зал прикрашений, музика грає, наречена — мов принцеса. Я дивилася на неї й думала: “Господи, дякую, що дожила до цього дня”.
Гості підходили, вітали, дарували конверти. У нас на заході так заведено: мої гості — нареченій, його — нареченому. Я свої всі передала доньці, щоб вона мала старт у сімейне життя.
А потім помітила одне. Коли до Артема підходили його гості, сваха Валентина вставала, приймала конверти й клала їх до своєї сумки.
Я подумала: “Може, щоб не загубились”.
Та коли весілля закінчилось, і ми поверталися додому, я тихо запитала доньку:
— Доню, а сваха передала гроші?
— Ні, мамо, — зніяковіла вона. — Сказала, що то їхні гроші. Бо то їхні родичі.
Я не повірила в почуте.
— І ти нічого не сказала?
— Мам, будь ласка, не треба. Я не хочу скандалів. Ми тільки почали життя разом.
Я мовчала, але всередині все кипіло.
Наступного дня я запросила сватів до нашої квартири — тієї, що я купила доньці. Хотіла поговорити по-людськи.
Сіли за стіл. Я кажу спокійно:
— Пані Валентино, я бачила, що ви збирали конверти. Ми просто хотіли уточнити, чи не залишились вони у вас випадково.
— Не випадково, — відповіла вона, навіть не моргнувши. — То наші гроші. Наші родичі дарували нашому синові.
— Але ж весілля спільне, — кажу. — Це подарунки молодятам.
— Ви ж багата, — відрізала вона. — Вам ті гроші не потрібні.
Мені стало холодно.
Я подивилася на неї і кажу:
— Пані Валентино, я п’ятнадцять років чужі підлоги мила не для того, щоб мене зараз принижували. Я зробила доньці весілля, купила квартиру, дала все, що могла. Але гідність не купиш і не продаси.
Сваха почервоніла, підвелась і пішла.
Ніна стояла поруч, зі сльозами в очах:
— Мамо, може, не треба було так гостро…
— Доню, — відповіла я тихо, — мовчати можна, коли тобі байдуже. А коли тебе топчуть, треба встати. Бо потім уже не зможеш.
Минуло кілька тижнів. Я вже повернулась до Італії, знову на роботу. Якось увечері телефон дзвонить — Артем.
— Мамо Олено, — каже він, — мені соромно. Ви мали рацію. Моя мама все-таки віддала ті гроші. Але вона дуже зла. Не хоче з нами спілкуватися.
Після того дзвінка я довго думала, що я зробила не так? Може треба було промовчати? Але ж це явна несправедливість — я квартиру даю, я всі витрати на весілля взяла на себе, а сваха мало того, що нічого не дала, так ще й забрала подаровані конверти.
Перед дочкою мені не соромно. Бо я зробила все, щоб її життя почалося красиво. І щоб вона знала: гідність — то найцінніше весільне придане. Але прикро, що ця ситуація на старті розсварила нас з сватами.
А як би ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
