Степан Іванович усе життя важко працював, щоб забезпечити хороше життя для своєї родини. Спочатку він трудився у місцевому колгоспі водієм та механіком, а потім, як тільки у нього з’явилася можливість, подався у далекобійники і відтоді їздив за кордон.
Заробітки на той час, порівняно з зарплатою колгоспника, були хороші, родина ні в чому не мала потреби, але й батька вдома майже не бачили, він постійно працював. Але й сам Степан і сім’я його до того звикли, а ще більше родина звикла не мати ні в чому потреби. Особливо молодший син Михайло. Він не застав тих часів, коли батько ще працював у колгоспі, тому фактично не застав часів, коли тато бував удома частіше і в хаті ввечері, коли всі збиралися за столом, було так радісно, весело, затишно та спокійно, адже всі разом.
Для Михайла батько був як святий Миколай, чоловік який з’являється дуже рідко, але виконує усі бажання і дарує цінні подарунки, от тільки якихось синівсько-батьківських почуттів у них не налагодилося. Не змінилося це навіть коли син подорослішав і вже багато чого розумів в житті.
Дружини Степана рано не стало, спочатку за молодшим сином наглядав його старший брат, а коли старший пішов батьківськими стопами і теж почав їздити у рейси, щоб заробити гроші і батькові стало хоч трохи легше, то Михайло уже й сам собі міг дати раду.
З рештою старший син переїхав жити до Польщі, Степан Іванович був майже весь час у рейсах, багато працював, приїздив кілька разів на рік, привозив додому подарунки та лишав молодшому сину гроші і їхав працювати далі.
Михайло же сприймав це як належне, а тому коли закінчив школу, вирішив не вчитися і не працювати, адже й так всього було достатньо: будинок, все у будинку, машина, гроші завжди водяться вдома. Єдине, що він не врахував, що все це завдяки батьківській праці і, що це може швидко скінчитися. Але про це він не думав зовсім, витрачав гроші направо й наліво. Згодом знайшов собі дружину, яка теж ніде не працювала, спочатку сиділа за гроші своїх батьків, а потім стала жити за гроші Степана.
Вчергове повернувшись додому, Степан Іванович помітив, що запаси грошей майже вичерпалися, а відклав він грошей чимало, сам завжди економив і зайву копійку на себе ніколи не витрачав і він запитав тоді у сина чи все в порядку.
Михайло відповів батькові, що так, просто тепер же ж має свою сім’ю, а тому й витрати більші зараз у них. Степанові хотілося зауважити синові, що аби він сам хоч трохи працював, то може б і вистачало на їхню сім’ю, а так надовго їм грошей не вистачить, але змовчав, щоб не образити сина. Правда цього разу перед від’їздом він не лишив грошей вдома, а поклав їх на рахунок у банку, вважав, що так буде правильно.
Не пройшло й пари днів, як син зателефонував і сказав, що не може знайти, де батько лишив гроші, а Степан і сказав, що не лишав їх, що пора самому подумати про себе та сім’ю, бо батько не вічний. Михайло образився і поклав телефон.
А перед Різдвом Степан повернувся додому після рейсу, а син не пустив його у хату. Це ж треба у власну хату не пустив, сказав, що той більше не буде тут жити, раз не дає грошей і, він зовсім і не батько, якщо не може дитину забезпечити.
Степан чекав на старенькій сільський автобус до сусіднього села, там живе його сестра, з нею й відсвяткує Різдво. Степан зовсім не знав, що буде робити потім, куди йому податися, але після таких слів сина, розумів, що додому він більше не повернеться: дружини та старшого сина там немає, а молодшому сину він чужа людина.
На серці було важко, але що ж робити, виховувати його вже пізно, ріднитися мабуть теж, а тому треба подумати, як забезпечити собі старість та радіти, що дружина не побачила того дня, коли власна дитина батька з хати попросила. В душі Степан знає, що це його будинок, але як він сина з дружиною звідти попросити, в нього ж немає де жити.
Фото ілюстративне.
