З Степаном ми зустрілися, коли нам обом було по 40 років. Я тоді стала вдовою, ходила часто на мoгилку чоловіка, Степана я там і зустріла, який теж втратив дружину.
І у мене, і в Степана були вже дорослі – у мене 20-річна донька, а в нього 19-річний син.
Ми стали спілкуватися, втрата коханих людей нас дуже зблизила і ми почали підтримувати один одного.
А через рік вирішили зійтися і жити разом. Щоправда, ми не могли дійти до спільного рішення – у кого нам жити, тому ще думали.
І в цей час я мала необережність похвалитися про це своїй подрузі, навіть познайомила їх якось принагідно з Степаном.
Люба, начебто, дуже пораділа за мене, казала, що я молодець і маю право на щастя.
І в цей час я помітила, що мої стосунки з Степаном сильно зіпсувалися.
Він поступово став віддалятися від мене. Я не розуміла, в чому справа, питала, що сталося, але він мовчав.
Згодом мені Люба повідомила, що розлучається з своїм чоловіком.
Я була дуже здивована, адже всі навколо вважали їх зразковою сім’єю.
Що там між ними трапилося, подруга пояснювати не стала, а я і не допитувалася, то по-різному буває.
На якийсь час Степан зник з мого життя, я собі місця не знаходила, питала себе, що я зробила не так.
І тут через кілька місяців наші спільні знайомі мені оголошують новину – Степан одружився з Любою.
Чи варто казати, як мені було важко це пережити. Щоб якось забутися, я поїхала на заробітки в Італію.
Гроші присилала своїй доньці, вона заміж вийшла, разом з зятем господарювали.
За 20 років, що мене не було вдома, діти вибудували величезний будинок за містом.
За мої гроші, звичайно, але робили все вони самі.
Кілька місяців тому я приїхала додому і вирішила, що повертатися на роботу більше не хочу.
Жити я маю де, якусь суму про всяк випадок я собі теж відклала, то ж тепер можна трохи і для себе пожити.
Ми вирішили всі разом переїхати в наш новий будинок.
А потім в моєму житті знову з’явився Степан.
З Любою у них щось не зовсім склалося, він живе один. Каже, що мене не забув, постійно згадував, і дуже шкодує, що тоді все так вийшло.
Степан знову наполягає на тому, що нам треба бути разом.
Я не знаю, що відповісти, адже попри все, я його теж не змогла забути.
Та моя донька навіть чути нічого про це не хоче. Каже, що проти того, щоб Степан жив з нами на всьому готовому. І що в 60 років вже пізно думати про заміжжя.
А я теж не хочу йти до нього в невелику двокімнатну квартиру, маючи власний будинок.
І тепер я просто не знаю, що робити, слухаю дочку – вона права, слухаю Степана – і він має рацію, бо на старість двом легше, як одному.
Зовсім розгубилася, не знаю, яке рішення в моїй ситуації буде правильним, щоб ні дочка, ні люди мене не судили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.