За 20 років, поки я була на заробітках в Італії, я багато чого побачила. І тепер вже за свою старість стала хвилюватися.
Я додому планую повертатися, і думаю, чи не чекає мене така ж доля, як тих синьйор, яких я тут доглядала?
Як я уже сказала, на заробітках я вже 20 років, в основному всі мої роботи були на фісі, я доглядала літніх людей.
Коли я їхала в Італію, мені було 48 років. І я своїх батьків до останнього доглянула. В мене батько спочатку рік лежав. А потім мама, щоправда трохи менше – пів року.
Я жила поряд з ними, ми мали два будинки на подвір’ї, тому я без проблем взяла все на себе. А як могло бути інакше?
Вони мене народили, виростили, і тепер настав мій час їм віддавати їхню турботу.
До того ж, батьки мені у спадщину будинок залишили.
Коли їх не стало, я вирішила, що поїду за кордон на кілька років, щоб дітей своїх житлом забезпечити.
І син, і донька, в місті хотіли жити, тому я їм по черзі по квартирі купила.
Заробляла я непогано, італійці платили мені 1000-1300 євро в місяць. В мої обов’язки входило цілодобово бути біля їхньої мами чи тата.
Перший раз, як я тільки побачила це як масове явище, що діти наймають людину для догляду за своїми батьками, я не розуміла – чому вони самі не можуть доглядати свою маму чи свого тата?
Часто італійці живуть родинами в одному будинку, на різних поверхах, але до мами навіть не заходять, їм простіше заплатити бадантці.
І ось тепер, надивившись на все це, я думаю, що мене чекає.
Мої діти живуть за кордоном, в Америці. Спочатку виїхав син, а потім за ним і донька з родиною.
А я їду додому, бо погано себе почуваю. Розумію, що скоро і мені буде потрібна доглядальниця. От тільки де я її візьму?
Щось не так я собі все це уявляла, коли засуджувала італійців в тому, що вони мають дітей, а доглядають їх чужі люди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.