fbpx

За 20 років на заробітках я заробила чимало, двом своїм дітям я по квартирі купила, а собі будинок збудувала. Тільки от сумно мені одній, я ж ще молода жінка, всього 60 років. Від людей я почула, що Петро теж давно сам живе, бо дружина його теж на заробітки поїхала. От в мене тоді і визріла думка зійтися з Петром, але спочатку мені треба було з’ясувати, чи не одружений він ще, бо забирати чоловіка з сім’ї я не мала наміру. Ми з Петром зустрілися, поговорили, він мені сказав, що давно з дружиною не живе, а розлучення не оформляли офіційно, бо не бачили в цьому проблеми. Але він мені пообіцяв, що в межах найближчих кількох місяців він цю проблему вирішить. Петро розлучився, і перейшов жити до мене. Я сподівалася, що нарешті заживу щасливо, та тепер мої діти дуже злі на мене за те, що я привела додому чужого чоловіка

Я зробила такий вчинок, на який зважиться не кожна жінка – сама пішла до Петра і запропонувала йому зійтися. Тепер через це зі мною не розмовляють мої рідні діти, а сусіди і знайомі кажуть, що зі мною не все в порядку.

Справа в тому, що тепер я багата жінка, і нарешті можу собі дозволити жити так, як я сама того хочу. Я все своє життя прожила в селі, рано вийшла заміж, народила двох дітей, і була змушена жити за законами села, а це не просто, бо кожен твій крок наче на долоні у всіх.

Головне, що в кожного мішок своїх проблем, але всіх цікавлять проблеми інших – так жити цікавіше. А жили ми бідно, чоловік особливо про добробут родини не дбав, тому мені самій доводилося все тягнути на собі.

Я не раз вже пошкодувала, що вийшла заміж за свого Василя, а не за Петра, якого насправді любила. Але Петро був скромний і навіть боявся підійти до мене. А Василь – інша справа, перший парубок на селі. Саме він і наполіг на тому, щоб я виходила за нього заміж. Так я і стала його дружиною.

А потім наше рутинне сімейне життя так закрутило, що я вже про Петра і не згадувала. З чоловіком в мене таки нічого не вийшло. Я з ним розлучилася і поїхала в Іспанію на заробітки.

Не буду приховувати, там у мене був чоловік, іспанець, ми з ним досить довго жили, майже 10 років. А потім я вирішила додому повертатися, а він не захотів їхати зі мною. То ми вирішили закінчити на цьому стосунки.

За 20 років на заробітках я заробила чимало, двом своїм дітям я по квартирі купила, а собі будинок збудувала. Тільки от сумно мені одній, я ж ще молода жінка, всього 60 років.

Від людей я почула, що Петро теж давно сам живе, бо дружина його теж на заробітки поїхала. От в мене тоді і визріла думка зійтися з Петром, але спочатку мені треба було з’ясувати, чи не одружений він ще, бо забирати чоловіка з сім’ї я не мала наміру.

Ми з Петром зустрілися, поговорили, він мені сказав, що давно з дружиною не живе, а розлучення не оформляли офіційно, бо не бачили в цьому проблеми.

Але він мені пообіцяв, що в межах найближчих кількох місяців він цю проблему вирішить.

Петро розлучився (його дружина, до речі, не мала нічого проти), і перейшов жити до мене. Я сподівалася, що нарешті заживу щасливо, та тепер мої діти дуже злі на мене за те, що я привела додому чужого чоловіка.

Вони не за мене, а за спадщину переживають. А мені з Петром на старість чудово разом час проводити, діти ж постійно не мають часу на мене.

І сусіди та односельці теж через нас спокою не мають – складають про нас різні плітки і небилиці. Що не кажіть, а в селі жити важко, бо хочеш-не хочеш, а мусиш перед усіма відчитуватися, тільки не зрозуміло за що.

Я сама гроші заробила, сама будинок збудувала, то чому я не маю права бути щасливою?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page