— З вас трохи більше двох тисяч гривень, — касирка подивилася на мене поверх окулярів. У її погляді читалося все: і моя скромна куртка, і пенсійне посвідчення в руці, і німе запитання: «Бабусю, ви впевнені?».
Я кивнула і приклала картку. Ця ціна була для моєї пенсії не просто значною. Це була відчутна сума, яка залишила б прогалину в бюджеті на півмісяця. Але на прилавку лежав такий шматок лосося — щільний, з мармуровими прожилками, справжній, що я не встояла.
Син не приїжджав три місяці. Робота, іпотека, постійні клопоти. А тут подзвонив сам: «Мам, будемо у суботу. З Оленою». Я летіла додому, майже не відчуваючи ваги сумок. Дістала парадну скатертину, ту саму, з мережкою, яку бережу. Натерла келихи. Рибу засолила сама: з лимончиком, кропом та крапелькою доброго коньяку для аромату. Як Андрій любить
Ви ж знаєте це почуття? Коли чекаєш на дітей, хочеться не просто нагодувати. Хочеться відігріти. Щоб вони зайшли з холодної вулиці, вдихнули запах дому і плечі розслабилися. Щоб відчули, що їх тут люблять і чекають.
Дзвінок у двері. Серце підстрибнуло.
— Привіт, мам! — Андрій, мій синочок, уже роззувається, шумить, заповнює собою вузький коридор.
А слідом заходить Олена. Тендітна, у бежевому пальті, губи щільно стиснуті. Вона не встигла переступити поріг, як дістала із сумочки флакончик.
Пшик-пшик.
Різкий запах антисептика пробив у ніс, миттєво перебивши аромат запеченої курки. Вона щедро обробила долоні, розтерла рідину до скрипу, потім обережно бризнула на ручку дверей, за які щойно бралася.
— Доброго дня, Ганно Іванівно, — сказала вона, не розтуляючи губ, і подула на мокрі руки. — Зараз сезон застуд, вірусів повно. Ви б теж обробили руки.
— Та я наче вдома сиджу, руки з милом мию, — я розгублено витерла долоні об фартух.
— Мило не вбиває більшість бактерій. Це доведено.
Вона сховала флакон. Тон був такий, ніби вона вичитувала недбайливу ученицю.
Я промовчала. Чистота — запорука здоров’я, хто ж сперечається. У молоді свої звички, свої побоювання. Я свекруха мудра, не буду втручатися. Головне — стіл накритий, родина у зборі.
Ми пройшли до кімнати. Стіл виглядав як картинка з журналу. У центрі сяяла страва з червоною рибою, прикрашена гілочками кропу. Картопля парувала, у вазі блищали мариновані грибочки.
Андрій одразу потягнувся до тарілки:
— О, мам, царська вечеря! Сто років домашньої риби не їв.
Олена за стіл не поспішала. Вона сіла, оглянула сервірування так, ніби шукала щось неприємне, і повільно потягла блискавку на сумочці.
Вжик.
Звук розірваної упаковки вологих серветок пролунав у тиші несподівано голосно. Запахло чимось хімічним, різким.
Я завмерла із салатником у руках.
Вона дістала серветку і почала крок за кроком, з натиском, протирати мою виделку. Ту саму, мельхіорову, яку я чистила содою і мила окропом годину тому. Протерла кожен зубчик. Протерла ручку. Відклала сіру від антисептика серветку вбік — прямо на мою накрохмалену скатертину. Взялася за наступну. Тепер настала черга тарілки.
— Оленочко, — тихо сказала я. Голос зрадливо тремтів. — Посуд чистий. Я все перемила перед вашим приходом.
Вона навіть не підвела очей. Продовжувала терти край тарілки, морщачи ніс, ніби відтирала давній бруд.
— Ганно Іванівно, без образ. У людей похилого віку зір часто підводить. Буває, що щось залишається або ворсинки від рушника. А там мікрофлора розмножується за секунди. Я просто дбаю про ваше здоров’я і Андрія.
Андрій уже набивав рота картоплею і вдавав, що його дуже цікавить візерунок на шпалерах. Він звик. А в мене всередині почало неприємно стискатися.
Вона закінчила дезінфекцію. Перед нею виросла гірка використаних серветок. Мій святковий стіл тепер пах не затишком, а процедурним кабінетом районної поліклініки.
— Ну, давайте куштувати, — я через силу посміхнулася і посунула до неї блюдо з лососем. — Свіжа, сама солила.
Олена не ворухнулася. Вона нахилилася до тарілки, принюхалася, як слідчий. Потім взяла (протертою!) виделкою одну скибочку, підняла її на світло, розглядаючи волокна.
— А ви коли різали, ніж окропом обдавали? — запитала вона буденно.
— Що? — я здивувалася, ледь не випустивши ложку.
— Ну, ніж. І обробну дошку. На дерев’яних дошках знаєте, скільки всього живе? У порах дерева бактерії роками сидять. А риба ж сира, термічно не оброблена.
У кімнаті зависла важка тиша. Тільки холодильник на кухні гудів, наче трансформатор. Андрій перестав жувати.
— Олено, їж, смачно ж, — буркнув він, не зводячи очей.
— Андрію, не тисни на мене. — Вона з відразою поклала шматочок риби назад на спільну страву. Відсунула свою тарілку подалі, ніби там лежав не делікатес, а щось брудне. — Я просто запитала. Ганно Іванівно, ви ж без рукавичок готували?
— Руками, — сказала я. Чесно.
— Ну ось. А під нігтями, навіть якщо мити щіткою, залишається все одно щось. Я, мабуть, утримаюся від риби. І від салату теж. Там зелень, напевно, просто під краном сполоснута, без вимочування у спеціальному розчині.
Вона дістала чергову пачку серветок і почала протирати скатертину перед собою, звільняючи «зону безпеки».
— А що ж ти їстимеш, дитино? — запитала я. Голос мій став рівним і холодним, як той самий лосось.
— Чай поп’ю. Якщо окріп першого кипіння. Зі свого горнятка, я з собою взяла. Не хвилюйтеся, я не голодна. Просто трохи гидую, коли не впевнена у санітарних нормах. Ви ж не заклад громадського харчування.
Я подивилася на неї.
На її доглянуті руки, які з відразою відсували мою тарілку. На гірку брудних серветок на білій скатертині.
Подивилася на Андрія. Дорослий чоловік, а сидить, утупившись у тарілку, боячись слово сказати.
Згадала, як стояла біля прилавка. Як вибирала цю рибу, прикидаючи, на чому заощадити наступного місяця. Як старалася, уявляючи їхні радісні обличчя.
І щось у мені змінилося. Гучно так, чітко. Наче лопнула остання струна терпіння.
Я мовчки встала.
— Ганно Іванівно, ви куди? Образилися? — долетіло мені в спину здивоване. — Ну що за дитячий садок, я ж про гігієну!
Я не відповіла. Підійшла до її місця. Рішуче взяла її тарілку, прилади та келих.
— Гей, ви чого? — Олена відсахнулася.
— Забираю джерела небезпеки, — сказала я. Спокійно, без підвищення тону. — Якщо мій дім для тебе зона біологічної загрози, я не маю права ризикувати твоїм дорогоцінним здоров’ям.
Я забрала посуд на кухню. Поставила його в раковину так, що брязнув метал. Відкрила верхню шафку, де в мене зберігався «НЗ» на випадок неочікуваних обставин. Дістала те, що потрібно. І повернулася до кімнати.
Олена сиділа з відкритим ротом.
— Ось. Смачного.
Я з глухим стукотом поставила перед нею банку рибних консервів. Просто у жерстяній банці, не відкриваючи. Поруч поклала упаковку житнього хліба — ту саму, заводську, із кольоровою пластиковою кліпсою.
— Це що? — Олена кліпнула нафарбованими віями, переводячи погляд із банки на мене.
— Це абсолютна стерильність.
Я говорила спокійно, без посмішки.
— Консерви проходять термічну обробку при високій температурі. Усередині вакуум. Жодна бактерія не виживе. А головне — до них не торкалася рука людини. Все робить бездушний автомат.
Я полізла в кишеню фартуха і витягла одноразову пластикову виделку у прозорому пакетику, що шарудів — залишилися з літнього пікніка.
— Ось прилад. Герметично запакований. Я його не мила, не витирала, навіть не дихала на нього. Можеш бути спокійною.
Андрій поперхнувся картоплею. Він дивився на дружину, потім на банку консервів, що сиротливо стояла посеред парадної скатертини, і його обличчя почало повільно червоніти. Чи то від збентеження, чи то від сорому.
— Ганно Іванівно, ну навіщо ви так… — Олена скривилася, але голос її став тоншим, невпевненішим. — Я не казала, що у вас брудно. Я просто сказала про обережність. Навіщо влаштовувати це?
— Це не вистава, Олено. Це повага до гостя.
Я сіла на своє місце і неквапливо розправила серветку на колінах.
— Ти сказала, що боїшся їсти мою їжу, бо я погано бачу плями. Ти сказала, що гидуєш моїм ножем та моєю дошкою. Я тебе почула. Я не хочу, щоб ти сиділа і мучилася, виглядаючи мікроби в кожній тарілці. Їж заводське. Там є гарантія якості та штамп контролю.
Я взяла свій келих і подивилася на сина:
— Ну що, Андрію? За зустріч?
Син винувато глянув на дружину. Але запах свіжого кропу і риби, що танула в роті, виявився сильнішим за подружню солідарність.
— Так, мам. Дякую. Риба чудова, справді.
Ми їли. Андрій накладав собі добавку, вмочував хліб у запашний сік салату, мружився від задоволення. Я бачила, як він розслабляється, як зникає напруга робочого тижня. Це була їжа, приготовлена з любов’ю, — і він це відчував кожною клітиною.
А Олена сиділа.
Вона не торкнулася консервів. Спочатку демонстративно відвернулася до вікна, вивчаючи тюль. Потім, коли запахи за столом стали зовсім нестерпними, вона таки взяла упаковку з хлібом.
Клац.
Кліпса відскочила. Вона дістала один шматочок, обережно, двома пальчиками, і почала жувати його всухом’ятку. Її «безпечна зона» виявилася порожньою.
Напевно, я мала відчути зловтіху. Але його не було. Було дивне, чітке відчуття. Наче я протерла окуляри, які давно запітніли і заважали бачити суть.
— Мам, а поклади мені з собою трохи, га? — попросив Андрій, коли вечеря добігала кінця. — Я завтра візьму на роботу.
— Звісно, синку. Зараз контейнер дістану.
— Тільки помийте його з содою!
Це вирвалося в Олени автоматично. Як рефлекс. Як гавкіт у собаки на машину, що проїжджає.
Я завмерла у дверях кухні. Обернулася. Подивилася їй просто у вічі — спокійно, навіть із співчуттям.
— Олено, — сказала я м’яко. — У цьому будинку правила чистоти встановлює господиня. Якщо тобі не підходить мій стандарт, ти завжди можеш прийти зі своїми правилами. Або не приходити зовсім. Але протирати за мною посуд я більше не дозволю. Зі своїми порядками і своїм засобом для чищення в чужий дім не ходять.
Вона спалахнула, відкрила рота, щоб заперечити, але натрапила на важкий погляд чоловіка. Андрій мовчав. Але в цьому мовчанні скупчилася така втома від її нескінченних «пшиків» і серветок, що вона зрозуміла.
Вони поїхали за годину.
Андрій відвозив повний пакет домашньої їжі, обіймав мене міцно, шепнув на вухо:
— Мам, вибач. Вона перебільшує, я знаю. Поговорю.
Олена сухо кивнула і навіть спробувала взутися, не торкаючись килимка.
Я зачинила за ними двері. Клацнув замок.
Повернулася до кімнати. На столі, серед залишків колишнього бенкету, брудних тарілок і зім’ятих серветок, стояла незаймана банка консервів. Залізна пам’ятка стерильності.
Я прибрала її до шафи. Нехай чекає. Стане в нагоді, якщо вони знову приїдуть.
Я перемила посуд. Свій улюблений, із золотою облямівкою. Витерла насухо тим самим рушником. Подивилася на своє відображення.
Жінка за п’ятдесят. Не санітарна інспекція, не клінінгова служба, не джерело біологічної загрози. Просто мати. І господиня.
І знаєте, мені стало так легко. Ніби разом зі сміттям я винесла з дому щось важке, липке і чуже, що давило на плечі весь вечір.
А як би ви вчинили? Стерпіли б заради миру в сім’ї, поки гостя дезінфікує вашу турботу, чи теж видали б сухпайок? Адже повага — це страва, яку подають… ні, не холодною. Її подають взаємно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
