— Ти, Романе, чи бува не поспішив із цим рішенням? — Ольга Василівна поклала пакет із покупками на стіл, але зробила це з таким внутрішнім напруженням, що скляна банка з маринованими огірками, не втримавшись, викотилася з нього і почала свій невпинний рух глянцевою поверхнею стільниці. — Вона ж абсолютно не наша людина! Дівчина з провінції! Приїхала з віддаленого містечка, першого року тут ходила в таких старих, поношених черевиках…
Роман стояв біля вікна, його погляд блукав по сірому, мокрому двору, де комунальник, наче художник-невдаха, розмазував залишки опалого листя. Листопад видався напрочуд похмурим: повітря було важке, вогке, іржаво-руде листя прилипало до асфальту, утворюючи неохайні клапті. Здавалося, що все місто загрузло в цій брудній, вологій каші з багнюки та осіннього згасання. Ця картина ідеально відображала його внутрішній стан.
— Мамо, ми вже з тобою неодноразово обговорювали це питання, — Роман нарешті обернувся. У його очах, зазвичай спокійних та врівноважених, промайнула тінь втоми і, що було незвично, рішучості. Ця незвична твердість на мить змусила Ольгу Василівну прикусити язика. Але це тривало лише мить, достатню лише для того, щоб набрати повітря.
— Ми нічого не обговорювали! Ми говорили, а ти — вперто ігнорував! — Вона підійшла ближче, її вказівний палець завис у повітрі, не наважуючись торкнутися синових грудей, але його енергія була відчутною. — Сину, навіщо тобі ця скромна дівчина? Краще було б обережно попросити її знайти собі інше житло, не тут, у нашому домі!
Роман відвернувся, стиснувши щелепи. У горлі застряг неприємний, гарячий ком, що ускладнював дихання. Ось вона, материнська турбота у всій її багатогранності. Трикімнатна квартира у престижному районі, значний рахунок у банку, цінні зв’язки, впливові знайомства — все це Ольга Василівна плекала і оберігала як найдорожче надбання. І Олесю вона не сприйняла з першої зустрічі. Можливо, причина була саме в тому, що Олеся не намагалася їй догодити, не бігала з подарунками, не сипала фальшивими компліментами. Вона була просто собою.
— Ця оселя належить нам із батьком, — Роман говорив ледь чутно, але кожне слово мало вагу, падаючи на підлогу, немов важкий камінь. — І Олеся має повне право тут мешкати. Вона моя законна дружина.
— Дружина! — Ольга Василівна голосно, але якось надломлено, засміялася. Це був істеричний, нещирий сміх, що не мав нічого спільного з радістю. — Чотири місяці! Ти справді віриш, що вона тебе кохає? Їй потрібна прописка, столиця, наш добробут! Я бачила таких, Романе, бачила! Приїжджають зі своїх сіл, хапаються за першого-ліпшого чоловіка з певним статусом…
Олеся почула цю суперечку, коли поверталася з ванної кімнати. Вона застигла у коридорі, притулившись спиною до холодної стіни. Рушник, що вона стискала в руках, швидко став вологим від нервового поту. Чотири місяці шлюбу, але, здавалося, минуло ціле, виснажливе життя. Життя у цій квартирі, що була схожа на золоту клітку, де кожен її крок ретельно відстежувався, кожне слово зважувалося на невидимих вагах, а найменший подих сприймався як зухвала спроба захоплення території.
— Мені час на роботу, — кинув Роман, його голос був різким і сповненим внутрішньої боротьби, і він швидко попрямував до виходу.
Олеся ледве встигла відскочити, вдаючи, що щойно вийшла зі своєї кімнати. Він лише ковзнув по ній винуватим, стомленим поглядом, повним смутку, і поспіхом вийшов, надто гучно грюкнувши важкими вхідними дверима. Ольга Василівна вийшла з кухні, зупинилася прямо навпроти невістки. Вони стояли у вузькому, заставленому коридорі, і Олесі здалося, що стіни фізично стискаються, а повітря навколо них густіє і стає важким для дихання.
— Чула, що сказано? — запитала свекруха, і її голос був холодним, як листопадовий вітер.
— Так, — Олеся підняла підборіддя, її погляд був прямим і твердим. — Я чула все.
— І які твої подальші наміри? — У її очах світилася неприхована цікавість, змішана з бажанням перемоги.
— Я буду жити. Тут. Із моїм чоловіком, — відповіла Олеся, відчуваючи, як у неї тремтять коліна, але голос звучав впевнено.
Ольга Василівна дозволила собі ледь помітну, зневажливу посмішку, пройшла повз, ледь зачепивши Олесю плечем. Важкий, нудотний і дорогий аромат її парфумів залишився висіти у задушливому повітрі. Олеся повернулася до своєї кімнати, зачинила двері, присіла на край ліжка. Руки все ще тремтіли. Вона стиснула їх у кулаки і почала дивитися у вікно на той самий сірий двір, наче шукаючи в ньому відповіді.
Роман познайомився з нею у великій науковій бібліотеці в центрі міста. Вона працювала там методистом — допомагала впорядковувати книжковий фонд, складала каталоги, консультувала небагатьох відвідувачів. Він прийшов у пошуках рідкісної технічної літератури, заблукав у лабіринті високих стелажів, і вона, мов провідник, допомогла йому знайти потрібне. Після цього він почав навідуватися знову і знову. Він приносив їй запашну каву у картонних стаканчиках, розпитував про книги, які вона читає, і розповідав про свою роботу інженером на великому столичному заводі.
Все було напрочуд легко і щиро. Так тривало до того моменту, поки він не привів її до своєї оселі, до своєї матері.
В обідню перерву Олеся швидко зібралася і поїхала до центру міста. Їй необхідно було вирватися з цієї квартири, з цієї задушливої, ворожої атмосфери, де кожен предмет, здавалося, шепотів: “Ти тут зайва! Ти чужа!” Вона йшла Хрещатиком, минаючи яскраві вітрини дорогих бутиків, повз затишні кафе, де за столиками сиділи ошатні жінки з келихами прохолодного вина і, здавалося, абсолютно безтурботними обличчями. Олеся подумки оцінила, який вигляд має збоку — у своїй старенькій, хоч і акуратній куртці, з потертою тканинною сумкою через плече. “Дівчина з провінції,” — гірко подумала вона, визнаючи правоту свекрухи. Вона справді виросла у невеликому містечку на Житомирщині, у простому, дерев’яному будинку, де її мати досі сама живе, вирощує на городі картоплю і тримає кілька курей.
Вона зайшла до великого парку, знайшла вільну лаву, присіла. Було холодно, вітер пробирався під комір пальта, але повертатися не хотілося. Олеся дістала телефон: два пропущені дзвінки від Романа. Вона не стала передзвонювати. Що він міг сказати? Чергові, набридлі вибачення за свою матір? Чергові, примарні обіцянки, що “все неодмінно налагодиться”?
— Дівчино, вибачте, не підкажете, як мені пройти до станції метро «Театральна»? — поряд із нею зупинилася літня жінка з великою, наповненою авоською.
Олеся підвела голову, детально пояснила їй дорогу. Жінка щиро подякувала, збиралася йти, але раптом зупинилася і пильно, з цікавістю, подивилася на Олесю.
— Ви зовсім змерзли, така бліда. Ви давно тут сидите? — у її голосі не було нав’язливості, лише щира, м’яка турбота.
— Та так… просто вийшла трохи провітрити голову.
— А додому не тягне? — літня жінка присіла поруч, і в її тоні пролунало щось таке розуміюче, таке тепле, що Олеся ледве стримала сльози.
Олеся важко зітхнула, намагаючись опанувати емоції.
— Не особливо, якщо чесно.
— Чоловік ображає?
— Ні! Що ви… Роман чудовий. Це… його мати, свекруха.
Жінка співчутливо похитала головою.
— Ох, ці матері дорослих синів. У мене також була така. Тридцять років тому вийшла заміж, думала — не переживу першого року. Вона мене просто виживала з дому, постійно повторювала, що я її єдиного сина «вкрала» у неї.
— І що трапилося потім?
— А ось що. Змирилася вона. Ми прожили під одним дахом п’ятнадцять років, поки вона не відійшла у вічність. — Жінка дістала з авоськи велике, рум’яне яблуко, простягнула його Олесі. — На, з’їж. І послухай мене, дитино. Якщо ти справді кохаєш свого чоловіка — будь терплячою і мудрою. Якщо ж не кохаєш — іди. Не можна жити там, де тебе не поважають, але й уникати свого щастя теж не варто. Ти сама маєш зрозуміти, що насправді відбувається у твоєму серці.
Олеся взяла яблуко, подякувала, але їсти не стала. Жінка пішла, а вона залишилася сидіти, дивлячись на голі, тремтячі гілки дерев. Чи справді вона кохає Романа? Чи просто прив’язалася до першої людини, яка поставилася до неї з добротою у цьому величезному, байдужому місті? Чи варто терпіти постійний психологічний тиск?
Вона сиділа, обмірковуючи слова старої жінки, і відчувала, як важкі питання перетворюються на тверді, гострі камені всередині її душі. Вона приїхала до столиці з великими надіями, але замість свободи знайшла ще одну форму залежності — залежність від квартири і від статусу чоловіка, який не міг повністю захистити її від власної матері. Кожна зустріч з Ольгою Василівною була немов холодна дуель поглядів, де зброєю слугували натяки, знецінення та згадування її “простого” походження.
Олеся згадала, як Роман, червоніючи, виправдовував матір: “Вона просто переживає, Надіє… точніше, Олесю. Вона звикла, що все під контролем.” Але її серце підказувало, що це не “переживання”, а свідоме бажання панувати над життям сина, а тепер і над її власним. Її провінційний спокій, її гідність — це все було для свекрухи лише порожнім місцем, яке вона намагалася заповнити власними амбіціями щодо сина.
Нарешті, коли сонце майже сіло, залишаючи за собою лише багряні смуги, Олеся вирішила повернутися. Не тому, що хотіла, а тому, що це був її дім, її фортеця, яку вона не збиралася здавати без бою. Вона зрозуміла, що втеча — це саме те, чого від неї чекають. І вона вирішила показати, що її “просте” походження дало їй внутрішній стрижень, якого не було у тих, хто жив у розкоші, але мав порожні душі.
Вона купила собі шаурму і зайшла в магазин за продуктами, відчуваючи, що має виглядати впевнено і незалежно.
Увечері, коли вона повернулася додому, Роман ще не прийшов — затримувався на роботі через терміновий проект. Ольга Василівна сиділа на кухні, пила трав’яний чай, дивлячись якесь гучне ток-шоу по телевізору. Побачивши Олесю, вона ледь помітно скривилася.
— Де ти вешталася до такої години? — запитала вона без жодної нотки занепокоєння, лише з бажанням продемонструвати свій контроль.
— Гуляла, — Олеся пройшла до холодильника, дістала пачку пельменів і свій пакет.
— Вечерю для чоловіка готувати не збираєшся? Чи знову годуватимеш його напівфабрикатами?
— Я приготую вечерю для себе, — спокійно відповіла Олеся.
— А для Романа не приготуєш? — голос свекрухи став напруженим.
Олеся обернулася, тримаючи в руках сковороду.
— Роман мене ніколи не просив готувати на всю родину. Якщо вам потрібна вечеря, ви можете приготувати її собі самі.
Ольга Василівна різко встала. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти?! Я тобі, між іншим, не служниця! І це мій дім!
— І дім вашого сина, — так само спокійно заперечила Олеся. — Який на мені одружився.
— Одружився… — Свекруха підійшла впритул, її голос став тихим, майже загрозливим. — Думаєш, це надовго? Гадаєш, він тебе не залишить? Я відкрию йому очі, не сумнівайся. Я покажу йому, хто ти насправді. Авантюристка, що полює за квадратними метрами.
Олеся відчула, як усередині неї все стискається, але цього разу це не був страх. Це була не образа. Це була чиста, холодна злість, що давала їй несподівану силу.
— Ви можете говорити все, що завгодно, — сказала вона, намагаючись, щоб її тон залишався байдужим. — Але я звідси не піду. Поки сам Роман не скаже мені, що я йому більше не потрібна.
— Ну що ж, подивимося, — прошипіла Ольга Василівна і, не чекаючи відповіді, вийшла з кухні, знову грюкнувши дверима так, що задзвеніли кришталеві люстри.
Роман повернувся пізно. Він був дуже втомлений, від нього пахло сигаретним димом і осінньою вогкістю. Олеся вже лежала у ліжку, вдаючи, що спить. Він роздягнувся, ліг поруч, довго вовтузився, перш ніж наважився заговорити:
— Олесю, я знаю, що ти не спиш.
Вона мовчала, прислухаючись до його важкого дихання.
— Пробач мені. Пробач за матір. Я не розумію, що з нею відбувається останнім часом. Раніше вона не була такою… такою наполегливою.
— Раніше ти не був одружений, — Олеся розплющила очі, втупившись у стелю. — Романе, мені справді дуже неспокійно. Я не знаю, скільки ще зможу витримати цей постійний психологічний тиск.
Він обійняв її, притягнув до себе, міцно пригорнув.
— Потерпи, кохана, ще зовсім трохи. Я знайду кращу роботу, ми зможемо з’їхати звідси. Винаймемо невелику, але нашу квартиру. Або купимо — я відкладу необхідну суму.
— І коли це може трапитися? — її голос був сповнений сумнівів.
— Я не знаю напевно. Пів року, можливо, рік. Я не можу передбачити це точно.
Рік. Цілий рік жити під одним дахом із Ольгою Василівною, рік постійної боротьби та знецінення. Олеся заплющила очі. Рік здавався вічністю.
Наступного ранку у квартирі з’явилася рідна сестра Ольги Василівни — Людмила. Висока, дещо худорлява жінка з яскраво фарбованим рудим волоссям і гострим, пронизливим поглядом. Вона приїхала нібито погостювати з-під Києва, але Олеся одразу відчула: Ольга Василівна закликала підкріплення. Це була скоординована атака.
— Ось вона, значить, невісточка, — Людмила оглянула Олесю з ніг до голови, немов оцінюючи товар на базарі. — Який Роман обрав собі варіант. Я думала, що буде хоча б красуня, а тут…
— Людо, будь ласка, не починай, — Роман стояв у дверях, поспішаючи на роботу.
— Та чому ж? Я говорю те, що бачу і що думаю! — Людмила зручно вмостилася на м’якому дивані, закинула ногу на ногу. — Рая мені все докладно розповіла. Що вона з провінції, що родичів немає, що працює за копійки у тій бібліотеці. Ти, синку, хоч розумієш, що з таким «багажем» далеко у житті не заїдеш?
Роман стиснув зуби, його обличчя потемніло. Він вийшов, грюкнувши дверима ще голосніше, ніж учора його мати. Олеся залишилася сама проти двох жінок. Вони сиділи на кухні, пили каву з тонких чашок, тихо перешіптувалися, постійно косячись у її бік. Олеся вдавала, що дуже зайнята — мила посуд, ретельно протирала стіл, розкладала речі у шафі, намагаючись не звернути на них жодної уваги.
— Чуєш, мила, — гукнула її Людмила, її тон був занадто солодким і від того — неприємним. — А ти, бува, дарчу на чоловіка не оформила?
Олеся обернулася, здивовано дивлячись на них.
— Яку дарчу?
— Ну, як це? На своє майно. На те, що ти маєш, — уточнила Ольга Василівна з багатозначною посмішкою.
— Я нічого не маю. Зовсім.
Людмила та Ольга Василівна переглянулися, а потім розреготалися. Сміх був гучним, різким і образливим.
— «Нічого не маю», каже! — Людмила витерла сльози від сміху, що набігли. — Чуєш, Раю, а може, вона справді така наївна? Приїхала до Києва з порожніми кишенями, зачепилася за Романа і думає, що тепер почне жити на широку ногу?
Олеся рішуче поклала ганчірку, підійшла до столу, нахилившись.
— Якщо вам від мене щось конкретно потрібно, скажіть це прямо. Досить уже цих натяків та знущань.
Ольга Василівна підвелася, підійшла впритул до невістки.
— Гаразд, скажу тобі прямо. Ти для цього будинку чужа людина. Тебе тут ніхто не чекав і ніхто не кликав. І якщо ти думаєш, що народиш Роману дитину і все — прописка забезпечена, квадратні метри твої назавжди, — то забудь про це. Ми з Людмилою вже все детально обдумали. У мене є дуже впливовий знайомий юрист. Він знайде спосіб, як можна буде оскаржити ваш шлюб.
— Оскаржити? — Олеся засміялася, хоча всередині відчувала, як усе стискається від тривоги. — На якій підставі ви це зробите?
— Підстави завжди знайдуться, — Людмила хитро примружилася. — Роман може сказати, що ти його шантажувала, що ти погрожувала йому, якщо він не одружиться. Він підпише заяву, не хвилюйся.
— Він цього не підпише.
— Підпише. Якщо ми з Раєю йому докладно пояснимо, як треба діяти, — впевнено сказала Людмила.
Олеся відчула, як земля починає йти з-під її ніг. Невже вони справді здатні на такі низькі, підлі вчинки? Невже Ольга Василівна настільки засліплена своїм бажанням контролю, що готова змусити рідного сина на брехню і зраду?
— Забирайтеся, — прошепотіла вона, голос її тремтів від прихованого гніву. — Обидві залиште мою кімнату.
— З твоєї? — Ольга Василівна знову засміялася. — Це моя квартира! Ми підемо тоді, коли самі цього захочемо!
Олеся різко розвернулася, схопила сумку, куртку і вискочила з квартири. Пальці тремтіли так сильно, що вона ледь потрапила ключем у замок вхідних дверей. Вона бігла сходами, спіткнувшись, задихаючись, поки не вискочила надвір, на вулицю. Холодне, різке повітря вдарило їй в обличчя, і тільки тоді вона зрозуміла, що починає нестримно плакати.
Олеся йшла вулицями, не розбираючи дороги, дозволяючи сльозам вільно текти. Вона опинилася в районі вокзалу, зайшла до першого-ліпшого кафе, замовила гарячий чай. Сиділа біля вікна, спостерігаючи за натовпом — люди поспішали кудись, у кожного були свої справи, свої негаразди, своє, незалежне від її драми, життя. А що було у неї? Чоловік, який кохає, але виявився занадто слабким, щоб захистити. Свекруха, яка будь-якою ціною прагне вижити її з дому. І тепер ще ця Людмила зі своїми підступними планами та безцеремонними погрозами.
Телефон задзвонив. Роман. Вона скинула виклик. Через хвилину — знову. Скинула. На третій дзвінок вона таки відповіла, відчуваючи, що втеча більше не має сенсу.
— Де ти знаходишся? — Його голос був стривожений, сповнений провини.
— У місті. Кафе.
— Мати зателефонувала, сказала, що ти в паніці втекла. Олесю, повернися, будь ласка. Ми повинні все обговорити.
— Обговорити? Романе, твоя мати з тіткою збираються оскаржувати наш шлюб. Вони стверджують, що ти підпишеш заяву, що я тебе шантажувала.
У слухавці запала довга, гнітюча тиша.
— Романе, ти мене чуєш?
— Так. Я… я навіть не підозрював, що вони можуть опуститися до такого. Олесю, я ніколи не підпишу нічого подібного. Ніколи. Ти мене чуєш?
— Чую. Тільки ось вони абсолютно впевнені у протилежному.
— Вони втратили розум. Повернися додому, прошу тебе. Я сьогодні з ними дуже серйозно поговорю.
Олеся вимкнула телефон. Вона просиділа ще близько години, поки чай остаточно не охолов. Потім вона все-таки повернулася. Але не додому, а до бібліотеки. Її колеги, її книги — це було єдине місце, де вона почувалася своєю.
Марина, її колега, побачила її заплакані очі і одразу все зрозуміла.
— Знову твоя “добра” свекруха?
— Гірше. Тепер їх стало двоє.
Марина зітхнула, налила їй каву зі свого термоса.
— Слухай, у мене є знайома, яка пережила схоже. Вона каже, що їй допоміг лише один, радикальний, але дієвий спосіб — стати на облік у зв’язку з вагітністю. Як тільки свекруха дізналася, що скоро буде онук, вона одразу стала значно м’якшою.
Олеся гірко посміхнулася.
— Я не вагітна.
— Ну, а якщо ти незабаром будеш?
— Я не знаю. Я взагалі не впевнена, чи хочу я дитину в такій нестерпній психологічній атмосфері.
Увечері вона повернулася додому. Роман уже був там, але Ольги Василівни та Людмили не було. Роман сидів на кухні, похмурий, із червоними від напруги очима.
— Вони поїхали до Людмили на дачу, — сказав він. — На кілька днів. Я поставив їм ультиматум: якщо вони не припинять тебе чіпати, ми з тобою з’їдемо прямо зараз. Навіть якщо доведеться винаймати кімнату в старому гуртожитку.
Олеся сіла навпроти нього, взяла його за руку.
— Ти справді готовий піти на це?
— Справді. Я не можу більше терпіти цей цирк. Я люблю тебе, Олесю. І мені абсолютно байдуже, що ти з провінції, що ти не маєш зв’язків чи великих статків. Ти єдина людина, з якою мені спокійно і добре.
Вперше за довгі місяці вона відчула справжнє полегшення. Можливо, все ще може налагодитися? Може, Ольга Василівна справді заспокоїться, зрозумівши, що син не віддасть свою дружину?
Але їхній спокій тривав дуже недовго. За три дні Ольга Василівна повернулася. Вона привезла із собою не лише Людмилу, а й ще одного, нового “захисника” — свого племінника Богдана. Це був високий, фізично розвинений хлопець років тридцяти з нахабним поглядом і звичкою говорити крізь зуби. Він працював у приватній охоронній фірмі, любив демонструвати свою фізичну перевагу та відверто вважав себе головним захисником сімейного “порядку”.
— Ось, Романе, подивися, який у тебе двоюрідний брат виріс, — Ольга Василівна гладила Богдана по плечу, як породистого, але небезпечного пса. — Сильний, розумний. Він допоможе нам остаточно вирішити цю ситуацію.
Богдан кинув на Олесю оцінюючий погляд і посміхнувся своєю неприємною посмішкою.
— Це та сама проблема? Тендітна якась. Думаю, вона довго не чинитиме опір.
Роман підвівся зі стільця так різко, що той перекинувся. Це був сигнал про те, що його терпець увірвався.
— Геть звідси. Усі. Негайно.
Ольга Василівна сплеснула руками, удаючи глибоке обурення.
— Сину, ти що верзеш? Це ж Богдан, твій рідний родич! Він хоче лише допомогти!
— Мені не потрібна така допомога, — голос Романа був напрочуд твердим. — І взагалі, я прийняв остаточне рішення. Ми з Олесею з’їжджаємо. Завтра почну шукати квартиру.
Людмила презирливо пирхнула.
— На які кошти, Романе? Твоя зарплата ледве дозволяє покрити комунальні послуги. Оренда — це мінімум половина твого доходу. На що ви збираєтеся жити?
— Це винятково моя справа.
Богдан ступив уперед, нависаючи над Романом своєю кремезною фігурою.
— Чуєш, братику, не гарячкуй. Тітка Оля має рацію — ця дівка тебе просто використовує. Вона навмисне приїхала зі своєї діри, виглядала «лоха» з квартирою. Таких тут тисячі. Я на роботі їх багато бачив.
Олеся більше не могла мовчати.
— Я познайомилася з Романом випадково! Він сам до мене залицявся, сам запропонував одружитися!
— Ага, звісно, — Богдан повернувся до неї. — І ти одразу погодилася, так? Навіть не думала?
— Думала, — її голос був спокійний. — Дуже довго думала. Тому що добре розуміла, у що вплутуюся, і який тиск на мене чекає.
Ольга Василівна підійшла до Олесі, її погляд став абсолютно холодним.
— Ось що, люба. Я маю тобі одну пропозицію. Дуже хорошу і вигідну пропозицію. Я дам тобі гроші. Двісті тисяч гривень. Ти береш їх, без жодних скандалів розлучаєшся з Романом і тихо їдеш назад у своє містечко. Чисто, швидко, без жодних проблем.
Олеся дивилася на свекруху — на її нафарбовані, стиснуті губи, на холодні, недобрі очі, на руку з перснями, яка ледь помітно тремтіла. І раптом вона усвідомила, що більше не відчуває страху перед цією жінкою. Абсолютно жодного.
— Ні, — сказала Олеся тихо, але її голос був твердим, як сталь. — За жодні гроші я цього не зроблю.
— Триста тисяч, — Ольга Василівна підвищила ставку, її голос почав зриватися.
— Ні.
— Пів мільйона! Моя остання, дуже щедра пропозиція!
— Мамо, досить! Припини це негайно! — Роман відштовхнув матір, став між нею та Олесею, закриваючи її собою. — Я не дозволю тобі купувати мою дружину! Ти чуєш? Я її кохаю! Кохаю! І якщо тобі це не подобається — це винятково твоя проблема!
Ольга Василівна відступила назад, її обличчя спотворилося від люті, гніву та образи.
— Ти обираєш її? Цю просту, небагату дівчину? Замість мене? Замість рідної матері, яка тебе виховала?
— Я обираю своє життя. Свою родину. І моя сім’я — це Олеся.
На кілька секунд у квартирі запанувала оглушлива тиша. Потім Ольга Василівна різко розвернулася і попрямувала до виходу, не промовивши більше ні слова. Людмила та Богдан переглянулися, потім поспішили за нею. У дверях Ольга Василівна обернулася, її очі були сповнені сліз і шаленого гніву.
— Ти пошкодуєш, Романе. Ти дуже сильно про це пошкодуєш.
Двері зачинилися. Вони пішли.
Роман безсило опустився на стілець, затулив обличчя руками. Олеся підійшла до нього, ніжно обійняла його за плечі.
— Дякую тобі, — прошепотіла вона, відчуваючи, що її голос тремтить.
— Нема за що, — він підвів голову, в його очах блищали сльози. — Пробач, що не зробив цього раніше. Пробач, що дозволяв їй так негідно з тобою поводитися.
— Головне, що ти зробив це зараз, — сказала Олеся, міцніше стискаючи його в обіймах.
Вони сиділи на кухні, обнявшись, і вперше за багато місяців Олеся відчула справжній, глибокий спокій. Здавалося, ніби величезний, важкий тягар нарешті звалився з її плечей. Вона не знала, що принесе завтрашній день, але знала, що сьогодні вони перемогли. Вони вистояли.
Минуло два тижні
Ольга Василівна більше не з’являлася і не дзвонила. Роман дізнався через своїх знайомих, що вона поїхала до Людмили на дачу і звідти обдзвонювала всіх своїх подруг, детально розповідаючи, який невдячний син їй дістався. Але Олесю це вже не хвилювало. Вони разом із Романом почали активно шукати орендовану квартиру, але несподівано їхнє питання вирішилося зовсім інакше. Зателефонував батько Романа — Андрій Петрович, який п’ять років тому розлучився з Ольгою Василівною і жив в іншому районі. Він почув про всю цю ситуацію, яка склалася, і запросив молодих до себе.
— Живіть у мене, — просто, без зайвих слів, сказав він. — Квартира велика, кімната є вільна. Поживете, поки остаточно не станете на ноги. А там буде видно.
Олеся була дуже вражена. Вона зустрічала тестя лише двічі — на їхньому весіллі та на дні народження Романа. Тихий, інтелігентний чоловік із сивими скронями та дуже добрими, проникливими очима.
— Ми вам так вдячні, — Олеся ледь стримувала сльози, не знаючи, що ще сказати.
— Немає за що, дитино. Роман мені розповів, через що тобі довелося пройти. Ольга завжди була надзвичайно складною жінкою, схильною до контролю. Тому ми й розлучилися свого часу. Вона прагнула контролювати кожен мій крок, кожну мою думку. Я радий, що мій син не дозволив їй зробити те саме з вашим молодим життям.
Вони переїхали за тиждень. Зібрали свої нечисленні речі, викликали таксі й поїхали, не попрощавшись із Ольгою Василівною. Навіщо? Усе найважливіше вже було сказано.
У квартирі Андрія Петровича було світло, просторо, затишно, пахло старими книгами та свіжозвареною кавою. Батько Романа виявився чудовою, мудрою людиною — вечорами вони сиділи втрьох на кухні, розмовляли про все на світі, багато сміялися. Олеся вперше за довгий час зрозуміла, що таке справжня родина. Не та, де тебе терплять або намагаються вижити, а та, де тебе приймають безумовно, з любов’ю і повагою.
Якось увечері, коли Роман пішов у магазин, Андрій Петрович сказав їй:
— Знаєш, Олесю, я дуже радий, що ти не здалася. Багато хто б на твоєму місці просто махнув рукою, відступив. А ти вистояла. Це справді дорогого варте.
— Я просто дуже кохаю вашого сина, — зізналася вона.
— Знаю. Бачу. І він кохає тебе. Бережіть одне одного, — сказав він, посміхнувшись.
Минув ще один місяць
Ольга Василівна так і не подзвонила, не написала, не з’явилась. Роман іноді відчував смуток — адже це його мати, — але добре розумів, що вибору він не мав. Або вона, або Олеся. І він зробив правильний вибір.
А Олеся стояла біля вікна, дивилася на вечірнє, освітлене місто, на мерехтливі вогні, на людей унизу. Вона згадувала той день, коли сиділа в холодному парку на лавці і думала, що не витримає, зламається і поїде. Але вона не поїхала. Вона вистояла. І тепер поруч із нею був чоловік, який обрав її. По-справжньому і остаточно обрав.
Вона ледь помітно посміхнулася. Усе буде добре. Обов’язково буде.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
