Вечір у Неаполі завжди пахне однаково: морською сіллю, міцною кавою та вихлопними газами мопедів. Ганна сиділа на крихітному балконі квартири, де доглядала синьйору Франческу. Її пальці, покручені артритом і посічені агресивною італійською хімією для чищення сантехніки, стискали телефон. На екрані світилося повідомлення від сина: «Мамо, Любі завтра 30. Ти ж пам’ятаєш?».

Ганна зітхнула. Звісно, вона пам’ятала. Вона пам’ятала всі дати, всі розміри одягу внуків і навіть колір плитки, яку вибирала невістка для ванної кімнати три роки тому.

Шістнадцять років Ганна провела тут. Спочатку їхала на три роки — «тільки підлатати діри». Але діри вдома мали властивість тільки збільшуватися. Спочатку треба було поміняти старі дерев’яні вікна на пластикові, бо з них свистіло так, що син Максим постійно хворів. Потім потік дах — довелося купувати металочерепицю. Потім Ганна вирішила, що соромно мати туалет на вулиці, коли вона в Італії бачить таку розкіш. І от, за її євро в селі виросла не хата, а справжня картинка: опалення, сучасна кухня, дорогі меблі.

«Для синочка стараюся, — думала вона тоді, розтираючи ввечері набряклі ноги. — Він у мене один. От повернуся, будемо жити як королі».

Коли Максим одружився з Любою, Ганна зраділа. Вислала тисячу євро на весілля, потім ще стільки ж — «на обжиття». Купувала Любі золоті сережки, сукні, які в їхньому райцентрі ніхто й не бачив. Вона хотіла бути найкращою свекрухою у світі.

Все змінилося минулого року. Ганна вперше за три роки приїхала додому на цілий місяць. Вона везла три величезні сумки: кава, сири, солодощі, іграшки, взуття. Вона уявляла, як відкриє хвіртку, як онуки кинуться на шию, як вона нарешті сяде на диван, який сама ж і купила, і відчує — вона вдома.

Але реальність виявилася іншою. Вже на третій день Ганна зрозуміла: вона тут гостя. Причому гостя не дуже бажана.

— Мамо, ну навіщо ви переставили цю вазу? — Люба невдоволено підібгала губи, повертаючи кришталь на місце. — У нас тут свій порядок.

Ганна знітилася. — Та я просто хотіла протерти пил, Любочко… — Я сама протру. Ви краще відпочивайте, не заважайте під ногами.

Далі — гірше. Ганна пішла на кухню приготувати свої фірмові сирники. — Ой, ви не ту сковорідку взяли! — вигукнула невістка, забираючи посуд з рук. — На цій млинці липнуть. І взагалі, ми тепер не їмо смаженого, Максим на дієті. Ви краще спитайте наступного разу.

Ганна вийшла на подвір’я. Скрізь було її життя, її гроші, її здоров’я. Паркан, який вона оплатила, плитка, по якій ходила Люба… Але вона відчувала себе приблудою. Максим підійшов до неї ввечері, коли вона сиділа на лавці.

— Мамо, ви не ображайтеся на Любу. Вона просто господиня в хаті, звикла, що все по-її. Ви ж скоро назад у Неаполь, то навіщо ці суперечки?

Ці слова — «ви ж скоро назад» — вдарили болючіше за ляпас. Максим не сказав: «Лишайтеся, мамо, ви вже своє відробили». Він бачив у ній тільки транш, який приходить кожного двадцятого числа.

Повернувшись до Італії, Ганна довго не могла спати. Вона дивилася в стелю і рахувала: шістнадцять років. Скільки вона ще витримає? Три роки? П’ять? А що потім? Повернутися в хату, де їй вказуватимуть, де ставити тапочки? Де вона залежатиме від настрою невістки?

— Ні, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Досить.

Вона пішла до банку і відкрила новий рахунок. «На квартиру», — підписала вона подумки. Ганна вирішила: вона купить собі маленьку однокімнатну квартиру в райцентрі. Свою. Зі своїм замком, своїм чайником і своїми правилами.

З того дня посилки додому стали скромнішими. Замість дорогих брендів — необхідне. Замість «Максимчику, ось тобі 500 євро просто так» — тиша. Ганна почала економити на всьому.

Настав січень. День народження Люби. Раніше Ганна надсилала 200–300 євро, щоб невістка «купила собі щось гарне». Цього разу вона пішла на пошту і відправила рівно 50.

За годину після того, як гроші прийшли на картку, задзвонив телефон. — Алло, мамо? — голос Максима був збентеженим. — Вибачте, може, ви помилилися в переказі? Там тільки 50 євро прийшло. — Ні, синку, не помилилася. Це подарунок Любі. На квіти та торт.

Максим помовчав. — Але ж ви знаєте… я ж вам казав, що Любі треба чоботи на зиму. Старі порвалися. І куртку вона хотіла… Ми думали, ви як завжди…

Ганна відчула, як у грудях підіймається холодна хвиля спокою. — Сину, Любі тридцять років. Вона доросла жінка, у неї є чоловік. Чоботи на зиму — це базова потреба сім’ї, на яку мають заробляти ті, хто ці чоботи носить. Я від себе зробила подарунок. Я не зобов’язана вас одягати до пенсії.

Тут слухавку перехопила Люба. Її голос був верескливим і злим. — Мамо! Ви що, жартуєте? Що я за ці копійки куплю? Ви там у своїй Італії зажралися чи що? Ми тут копійки рахуємо, а ви на нещасні чоботи пошкодували? Люди кажуть правду — гроші вас зіпсували! Стала жадібна, як не знати хто!

Ганна заплющила очі. — Знаєш що, Любо, — тихо, але твердо сказала вона. — Чоботи — це ваші проблеми. Я шістнадцять років віддавала вам усе. Тепер я буду думати про свою старість. Працюйте. Заробляйте. І цінуйте те, що маєте.

Вона поклала слухавку.

Минуло два тижні. Син не дзвонить. Невістка, як кажуть подруги з села, розносить по всіх усюдах, яка Ганна «скупердяйка». Мовляв, купається в золоті, а дітям на взуття не дала.

Ганна сидить на своєму балкончику в Неаполі. Перед нею лежить конверт. Там уже лежить солідна сума — перший внесок за її майбутній спокій. Їй боляче? Так. Серце крається, коли вона дивиться на фото внуків. Але водночас вона вперше за шістнадцять років відчуває, що її життя належить їй.

«Нічого, — думає вона, дивлячись на зорі. — Невістка переказиться, син звикне. А я… я хочу мати свій ключ. Щоб коли я повернуся, ніхто не міг мені сказати: “Ви не туди поставили каструлю”».

Ганна заходить у кімнату, вимикає світло і лягає спати. Завтра знову важкий день, знову хімія, знову чужа старість. Але тепер у неї є мета. І ця мета — не нова куртка для невістки, а її власна людська гідність.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.