Сонце вже почало хилитися до обрію, розливаючи золотаве світло над безкраїми полями, коли Тарас повернувся додому. Весняна посівна виснажувала, але приємна втома в м’язах дарувала відчуття виконаного обов’язку. Він скинув важкі чоботи біля порога, вмився прохолодною водою з-під крана і присів на лаву, чекаючи на дружину.

Олена працювала вчителькою початкових класів у їхній невеликій сільській школі. Вона була з тих жінок, яких називають «душею громади». Часто затримувалася після уроків, допомагаючи дітлахам розібратися з крученими правилами мови чи складною арифметикою. Грошей за це вона ніколи не брала — казала, що не може спокійно спати, якщо знає, що дитина пішла додому, чогось не зрозумівши. Тарас лише зітхав: така вже в нього дружина, серце ширше за степ.

Він глянув у вікно і побачив, як через хвіртку входить Олена, а за руку тримає маленьку дівчинку в яскравій курточці. Вони піднялися на ґанок і увійшли до хати.

— Це Ганнуся, — лагідно мовила Олена, — привітайся з дядьком Тарасом.

Дівчинка, сором’язливо опустивши очі, дзвінко промовила «Добрий вечір» і слухняно сіла на маленький стільчик біля дверей — той самий, де Тарас зазвичай перевзувався.

— А це що за гостя у нас? — Тарас здивовано підняв брови, витираючи руки рушником.

— Це донька Марії Степанівни, з сусіднього хутора, — швидко пояснила дружина, знімаючи хустку. — Марія зараз за двох працює: зранку у себе на господарстві, а по обіді біжить до нас на ферму, допомагати. Чоловіка немає, крутиться як білка в колесі. Попросила приглянути за малою після школи, підтягнути навчання. Ввечері мама її забере.

Тарас лише кивнув. Він звик до альтруїзму дружини. Хоча в хаті було тихо й затишно, іноді ця тиша тиснула на плечі — своїх дітей у подружжя не було, хоч прожили вони разом уже чимало років.

Вони швидко повечеряли простою селянською їжею: гарячою картоплею з кропом та свіжим хлібом. Тарас пішов поратися в сараї — весна вимагала уваги до кожної дрібниці в господарстві, а Олена з Ганнусею розклали на столі зошити.

За годину біля хвіртки почувся голос. До подвір’я підійшла жінка. На її обличчі читалася глибока втома, одяг був робочим, а на руках виднілися сліди важкої праці на землі.

— Я з ферми, за дочкою заскочила, — гукнула вона, зупинившись біля порога.

— Проходьте, вони в хаті, — відгукнувся Тарас, відкладаючи інструмент.

Ганнуся, почувши голос матері, миттю зібрала рюкзак і вибігла на ґанок. Марія мовчки взяла її за руку, кивнула господарям і швидко пішла до виходу.

З того дня Ганнуся стала постійною гостею. Олена щодня приводила її зі школи, годувала домашнім обідом і терпляче пояснювала уроки. А раз на тиждень на столі у Тараса з’являвся «гостинець» — трилітрова банка свіжого молока або кошик яєць. Марія не хотіла залишатися в боргу, хоча Олена й відмовлялася.

Якось увечері, коли дитина вже пішла, Тарас спитав: — Оленко, а довго це триватиме? Я не проти, дівчинка тиха, але… де її батько? Невже зовсім не допомагає?

Олена зітхнула і присіла поруч. — Немає його, Тарасе. Торік трагедія сталася. Кажуть, повертався ввечері, побачив, як на молодих хлопців нападають, заступився… Ну і… не розрахував сили. Його не стало тієї ж ночі. Марія з Ганнусею самі залишилися.

Тарас пригадав, як чоловіки в селі обговорювали цю сумну новину. Йому раптом стало ніяково за своє запитання. Жаль кольнув серце — і за дитину, що росте без батьківської опори, і за ту жінку, яка від важкої праці навіть у двір не наважується зайти, соромлячись свого втомленого вигляду.

Одного разу трапилося так, що Тарас залишився з Ганнусею сам на сам. Олена побігла до магазину, бо той зачинявся рано, а Марія затримувалася на зміні. Дівчинка сиділа за столом і старанно щось малювала.

— Ну що, маленька, як там твої задачі? — запитав Тарас, намагаючись знайти тему для розмови.

— Добре, дядьку Тарасе. Олена Іванівна каже, що я тепер найкраща в класі з математики. А де ваші дітки? Чому в такій великій хаті ніхто не бігає?

Тарас на мить завмер. Питання було дитячим, але вдарило боляче. — Не прийшли ще вони до нас, Ганнусю. Мабуть, дорогу шукають, — відповів він з сумною посмішкою.

Дівчинка підняла на нього свої великі очі. — Шкода. А в мене тато був дуже веселий. Знаєте, як ми гралися? Він ставав «коником», садив мене на спину і катав по всій світлиці. Я так сміялася…

Тарас подивився на худенькі плечі дитини, на її світле волосся, зібране в дві косички, і щось у ньому перевернулося. Він раптом опустився на коліна і весело вигукнув: — Ану, козаче, тримайся міцно! А чи втримаєшся ти на справжньому польовому коні?

Коли Олена повернулася з магазину, вона застала дивну картину: її серйозний, мовчазний Тарас на карачки гасав по кімнаті, а Ганнуся, тримаючись за його плечі, заливалася таким щасливим сміхом, якого в цій хаті ніколи не чули. Олена завмерла в дверях, і на очі їй навернулися сльози.

У цей момент прибігла захекана Марія. Вона вперше переступила поріг хати, принесла черговий гостинець і почала вибачатися за запізнення. Побачивши веселого чоловіка та свою щасливу доньку, вона лише ніяково посміхнулася, забрала дівчинку і швидко пішла.

Минув час. Настала весна, а з нею і Великдень — найбільше свято. Олена з Тарасом готувалися: хата була вибілена, вікна блищали, аромат свіжоспечених пасок лоскотав ніздрі. Раптом у двері тихо постукали.

— Заходьте, не зачинено! — гукнув Тарас.

До хати увійшли Марія та Ганнуся. Цього разу вони виглядали зовсім інакше. Обидві у вишиванках, чистенькі, світлі. Марія тримала в руках святковий кошик. — Прийшли вас привітати, сусідоньки. Чи пустите до хати? — несміливо запитала вона.

Вони виставили на стіл паску, писанки, які розмальовувала Ганнуся, і навіть гарну хустку для Олени. А Тарасові Марія простягла теплі вовняні шкарпетки. — Це вам, за доброту вашу. Сама в’язала довгими вечорами.

— Христос Воскрес! — вигукнула Ганнуся і міцно обійняла Олену, а потім підійшла до Тараса і притулилася головою до його сильної руки.

— Та куди ж ви збираєтеся? Сідайте до столу, свято ж на дворі! — гукнуло подружжя.

Обід видався напрочуд теплим. Вони довго пили чай, розмовляли про життя. Марія нарешті відкрилася. — Важко мені, ох як важко. Ганнуся щоночі батька кличе. Він же для нас усім був — і захистом, і радістю. Поки він був живий, ми не знали, що таке скрута. А тепер… Будинок старий, дах тече, паркан похилився. Грошей ледь на їжу вистачає, бо за роботу платять небагато, а я ж одна. Ні батьків уже немає, ні сестер. Дякую вам, що з малою допомагаєте, це для мене як ковток води в спеку.

Тарас хотів був щось сказати, але Олена випередила: — Не журися, Маріє. Ось Тарас звільниться трохи від польових робіт і загляне до вас. Він у мене майстер на всі руки, підправить, що треба.

Тарас ствердно кивнув. Йому справді хотілося допомогти цій жінці, яка так віддано боролася за майбутнє своєї дитини.

Протягом наступного місяця Тарас часто зникав вечорами. Він лагодив дах у Маріїному будинку, поставив новий паркан, підлатав сарай для курей. Олена спочатку раділа, що чоловік робить добру справу, але з часом у її серці оселився неспокій. Ганнуся тепер менше часу проводила у них, бо Тарас сам часто заходив до них на хутір.

Коли почалося літо, Марія прибігла до Олени з незвичним проханням: — Оленко, чи не могли б ви Ганнусю на вихідні до себе взяти? Мені в справах треба поїхати, а залишити ні на кого.

Подружжя погодилося. Дівчинка була їм уже як рідна. У неділю ввечері Марія повернулася — вона сяяла. Привезла дітям солодощі, чай у гарній бляшанці. Навіть виглядала інакше — щоки порозовіли, очі заблищали.

— Тарасе, вибачте, у мене там вікно тріснуло, — звернулася вона до чоловіка перед виходом. — Чи не змогли б ви завтра заскочити, вставити скло? Воно є, лежить у сінях.

— Звісно, Маріє, допоможу, — охоче відповів Тарас.

Олена зауважила цю особливу готовність у голосі чоловіка. В її душі піднялася хвиля гіркоти. Вона мовчала, але серце стискалося від підозр. Чому Марія так розцвіла? Чому Тарас так поспішає на допомогу?

Минуло літо. Почалася осінь. Марія привела Ганнусю до школи в перший день навчання сама. Олена, побачивши її, ледь не впустила журнал. Марія була в гарній новій сукні, від неї пахло парфумами, а під легким полотном тканини виразно виднівся… округлий животик.

Весь день Олена була сама не своя. Думки роїлися в голові, як збурені бджоли. «Невже? Невже мій Тарас? Тому він там так часто бував?»

Ввечері, коли Тарас повернувся з роботи, Олена довго мовчала, накриваючи на стіл. Нарешті, не витримала: — А ти знаєш, що Марія при надії? — голос її тремтів.

Тарас спокійно подивився на неї, відламав шматок хліба. — Знаю. І що з того?

— Як це «що»? Від кого це дитина, Тарасе? Ти ж там дні й ночі проводив! — вигукнула Олена, і сльози покотилися по щоках.

Тарас поклав хліб, обличчя його потемніло. — Ти що ж це, Олю, таке думаєш про мене? Невже за стільки років не пізнала моєї душі?

— А що я маю думати? Ти біжиш туди за першим покликом! — вона вже не могла зупинитися.

Тарас різко встав, ляснув долонею по столу так, що задзвенів посуд, і вийшов з хати, грюкнувши дверима. Олена впала на лаву і розридалася. Їй здавалося, що весь їхній світ, такий затишний і надійний, розлетівся на дрібні друзки.

Цілий тиждень у хаті панувала важка мовчанка. Вони розмовляли лише у справах, уникаючи поглядів. Ганнуся в школу ходила, але до них після уроків більше не заходила — Марія забирала її сама.

Одного дня Ганнуся все ж підійшла до Олени після занять. — Олено Іванівно, мама просила передати записку. Чи можна мені у вас три дні пожити? Їй треба в обласний центр поїхати.

Олена прочитала записку. Серце щеміло, але вона не змогла відмовити дитині. Ганнуся не винна в дорослих іграх.

Того вечора вони сиділи за столом утриох. Тиша була напруженою. Ганнуся постійно дивилася у вікно, чекаючи на матір, хоч та мала повернутися лише через два дні. — Мама, мабуть, скоро заміж піде, — раптом тихо сказала дівчинка.

Тарас і Олена одночасно підняли голови. — З чого ти це взяла, дитинко? — обережно спитала Олена.

— До нас влітку приїжджав такий чоловік… він на фермі якісь справи мав, перевіряв щось. У нас зупинявся, бо в селі місця не було. Він дуже добрий. Мама казала, що він їй допоміг документи якісь оформити. Вона до нього поїхала.

Тарас почервонів, глянув на дружину, але промовчав.

Через три дні, коли вже сутеніло, біля хати зупинилася машина. У двері постукали, і на порозі з’явилася сяюча Марія, а поруч із нею — кремезний чоловік з добрими очима.

Ганнуся з криком «Мамо!» кинулася в обійми. Чоловік зробив крок уперед і простягнув Тарасові руку. — Доброго вечора. Мене звуть Андрій Петрович. Я інженер, працюю в місті.

— Це мій чоловік, — з гордістю сказала Марія. — Ми вчора розписалися. Чекаємо на поповнення в родині, тому Андрій забирає нас до себе в місто. Там і школа більша, і лікарня поруч.

Андрій підняв Ганнусю на руки і посміхнувся. — Дякую вам, люди добрі, що не залишили Марію з донькою в біді. Вона мені все розповідала — якби не ваша допомога, не знаю, як би вона витримала той важкий час. Тарас Іванович, окрема подяка за дах — тепер я знаю, що мої дівчата не під дощем жили.

Марія підійшла до Олени і прошепотіла їй на вухо: — Пам’ятаєш, як я Ганнусю на вихідні залишала? Тоді ми з Андрієм і вирішили бути разом… Вибач, що не казала раніше, боялася зурочити щастя.

Коли гості поїхали, у хаті запала незвична тиша — але це вже не була тиша образи. Це була тиша полегшення.

Олена повільно прибирала зі столу, не наважуючись глянути на чоловіка. Їй було неймовірно соромно за свої підозри, за свій розпач, за те, що не повірила найближчій людині.

Тарас підійшов до неї ззаду, ніжно поклав руки на плечі і притулився підборіддям до її маківки. — Ревнує — значить любить, так у нас кажуть, Оленко? — тихо промовив він.

Олена розвернулася в його обіймах, притислася до грудей і розплакалася. Але це були зовсім інші сльози — сльози вдячності, радості та безмежної любові до свого чоловіка, який виявився ще кращим, ніж вона могла собі уявити.

— Пробач мені, дурній, — шепотіла вона крізь сльози.

Тарас лише міцніше пригорнув її до себе. Над селом запалювалися зірки, обіцяючи мирну ніч і новий світлий день.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.