Мені 58 років, я заробітчанка. Вже багато років Італія стала моїм другим домом. Я добре заробила і значно підвищила свій рівень життя і рівень життя своїх дітей. Тільки ось замість вдячності я отримала протилежне – я стала непотрібною у власному домі. Навіть не знаю, що тепер робити.
Цього літа я приїхала додому, щоб зробити синові весілля. В Італії я працювала останні 15 років. Побудувала шикарний будинок, де все обставила за останніми модними тенденціями, бо ж старалася для себе і для синів.
Як і багато заробітчанок, поїхала я на заробітки не з доброго життя, треба було піднімати дітей. Сімейне життя у мене не складалося, часом було дуже несолодко. В 43 роки, розлучившись з своїм чоловіком, я розуміла, що мені треба поставити дітей на ноги, синам на той час було 20, 18 і 15 років.
Синів я залишила своїй мамі, бо іншого виходу не було. Доглядати їх мала моя мама, поки я в Італії. Вони, хоч вже майже дорослими були, але ж хлопці, за ними завжди потрібен догляд.
Італія щедро прихищала у себе наших жінок-заробітчанок. Кожна з нас їхала на 3-4 роки, щоб трохи підзаробити, а залишилася тут дуже надовго. Сини росли і зовсім не завдавали мені проблем, всі троє вивчилися в університетах. Як не дивно, але першим одружився мій наймолодший син. Ледве йому виповнилося 20 років, як він надумав женитися.
Я тоді на весілля до нього приїхати не могла, бо не мала документів, та й весілля син не хотів, попросив, щоб я допомогла йому з купівлею квартири. Ми самі родом з села, скинулися з майбутніми сватами і купили дітям двокімнатну квартиру в обласному центрі. Зараз у Івана, мого молодшого сина вже двійко дітей підростає.
Ще через п’ять років знайшов собі наречену і Михайло, мій середній син. Вийшло так, що свати не хотіли весілля, та й діти теж, то ж ми вирішили купити молодим житло. Але цього разу батьки нареченої внесли лише четвертину необхідної суми, а решту доплатила я. Ну, нічого, головне, щоб діти були щасливі, – думала собі я. А для кого ж я тоді працюю, як не для них.
Одним словом, вийшло так, що на господарстві в селі залишився лише мій старший син, мами, на жаль, не стало ще сім років тому. Богдан у мене хлопець серйозний і відповідальний, тому я сміливо висилала йому гроші, а він розбудував наш дім до невпізнання. Останнім часом я все частіше почала приїжджати додому, щоліта, так це точно і не могла натішитися тим, що не просто я там так тяжко працюю – результат видно відразу.
Тепер у нас є великий двоповерховий будинок, літня кухня, альтанка, ошатне подвір’я і висока огорожа. Син на подвір’ї навіть гойдалку для мене зробив і викопав невелике штучне озерце. Краса, словами не передати.
Я завжди мрію, що одного разу повернуся додому назавжди і що буду мати спокійну старість, яку я сама собі забезпечила. Мріяла про внуків, які мали б з’явитися у Богдана і бігати навколо мене. У двох молодших синів є діти, але вони живуть далеко, а ці жили б поряд зі мною.
Але, Богдан одружуватися не спішив, і я дуже через це переживала. Тут, в Італії, поряд зі мною працювала жінка, родом з сусіднього села. Любі було 33 роки, вона розлучилася з чоловіком, дітей у них не було, тому жінка поїхала з дому, щоб швидше все забути.
Не зважаючи на різницю у віці, ми з Любою подружилися. Коли у нас було кілька вільних годин, ми разом гуляли, йшли до церкви чи просто пили каву. Одного разу мені прийшла ідея, познайомити Любу і Богдана. Синові на той час було 37 років. Того літа ми разом з Любою приїхали додому, я запросила її до нас в гості і мій план спрацював.
Кілька місяців Богдан і Люба спілкувалися по телефону, а в жовтні минулого року вона повернулася в Україну, причому, відразу пішла жити до мого сина. Я не мала нічого проти, але єдиною моєю умовою було те, щоб вони розписалися і зробили весілля. Адже, маючи трьох дітей, весілля я жодному так і не робила.
Весілля домовилися робити в кінці червня. Хто ж знав, що в світі буде така ситуація, і що я ледве зможу приїхати. Через всі ці обставини, нам потрібно було дещо змінити, наприклад чисельність запрошених гостей, але загалом, свято вдалося.
Я приїхала додому на початку червня, допомагала молодим з організацією весілля, хотіла, щоб все було на найвищому рівні, і от в п’ятницю, перед весіллям, невістка мене питає, а коли я планую повертатися назад. Це питання мене і здивувало, і обурило, в голосі невістки я почула нотки, які мені дуже не сподобалися.
Виходить, що – я будинок їм віддаю, а сама їду знову заробляти? Не знаю, з однієї сторони я рада, що мій син нарешті одружився, а з іншої у мене з’явилися сумніви, а чи не має Люба чисто корисливих цілей? Адже бути господинею на всьому готовому, дуже просто.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
