Свій рідний дім я покинула ще в лютому. Зібрала нашвидкуруч валізу з найнеобхіднішим, взяла донечку і ми поїхали. Три дні стояли тоді на кордоні, і страшно було, і холодно, і не зрозуміло, що нас чекає далі.
Зупинилися ми спочатку в Польщі, але згодом мені випала нагода переїхати в Чехію, і я вирішила нею скористатися. По-перше, Польща стала перенасичена українськими біженцями, а по-друге, в Чехії у мене давно подруга жила, то ж вона сказала, щоб я їхала до неї і вони з чоловіком щось для мене придумають.
Люба і справді мені допомогла, знайшла непогану квартиру в Празі, роботу підшукала, школу для дочки знайшла. Я їй дуже вдячна за все, таких людей насправді дуже мало.
Звичайно, мені тут важко, тому що багато чого незвичного, і мовний бар’єр, і незнайомі традиції. Але через пів року перебування за кордоном я зрозуміла, що не хочу повертатися додому. Ні, за рідною домівкою я дуже скучила, і за чоловіком теж, але свій переїзд за кордон я тепер сприймаю як шанс почати нове життя. Краще життя – якщо не для себе, то для своєї дитини.
Хоча я ніколи не мріяла виїжджати за кордон, але зараз, коли я вже тут, вважаю, що варто зачепитися. І доньці тут подобається, вона мову швидко вчить, і друзів вже тут знайшла.
Та мій чоловік, який залишився в Україні, щодня телефонує і каже щоб я поверталася, бо інакше він зі мною розлучиться. Каже, мовляв, що це за життя – я тут, а ти там.
Я його переконую, що так завжди не буде. Ми тут трохи обживемся, а війна закінчиться і він зможе до нас приїхати, тут для чоловіків багато роботи.
Але він зятявся, що нікуди з дому не поїде, і щоб я теж поверталася, інакше – розлучення. Що мені робити? Люба радить залишатися, каже що чоловік гарячкує, він добре подумає і зрозуміє, що так краще. Але я і справді переживаю, що можу втратити родину.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне.
