Багато разів я чула в своєму житті, що справжньої жіночої дружби не буває. Але завжди вважала, що ця фраза придумана заздрісними людьми. Ніколи не вірила, що між порядними, добрими та чесними жінками, не може бути щирої дружби. Адже рідня ріднею. А подруга завжди поруч, і перша прийде на допомогу.
З Світланою та Танею ми дружили ще зі школи, з першого класу. У нас була чудова компанія, яка не розпалася і після закінчення школи. Ми завжди і скрізь були разом, як три мушкетера. Збиралися не тільки на день народження або Новий рік. Ходили у кіно на вихідні, вітали одна одну на всі свята. Здавалося, що такої міцної дружби, як у нас, не існує.
Ми з дівчатами по черзі повиходили заміж, потім ділилися дитячими речами, передаючи “у спадок” коляски, ходунки та стільчики. А що? Речі потрібні на короткий час, зайвих грошей в декреті немає. Подумаєш Танін Олег сидів в стільчику для годування, моїй Іринці не все одно новий він чи ні. Вона його з захватом розмалювала восковими олівцями, а я потім, перш ніж віддати його Світлані, відмивала стільчик до блиску. Потім дітки пішли в садок, а ми на роботу.
Хтось переїхав, хтось залишився. Я розлучилася з своїм чоловіком, а Світлана народила вже третє дитятко. А наша Таня вдруге вийшла заміж і завела заможного коханця. Життя є життя.
І тут бачу в соціальній мережі, що син Тані одружився. Фото за столом, коментарі з поздоровленнями. Ну, я теж написала, що бажаю молодим щастя і так далі. Зарано, звичайно, та не мені судити. Моя подруга Таня сама в 18 років заміж вийшла, а в 19 вже народила.
Зустрічаємося на днях якось з Світланою. Зайшла, звичайно, розмова і про весілля сина Тетяни. Обговорили ми фотографії, весільну сукню нареченої, а потім візьми я і скажи, що шкода, що нас з нею подруга не запросила на весілля свого єдиного сина.
Дружили ми так багато років. Не можу я, звичайно, засуджувати її за це, але осад якийсь в душі залишився.
– А навіщо ми їй на весіллі потрібні? – Усміхнулася Світлана, наче прочитала мої думки.
А потім почала розповідати, що чула від людей, що весілля було в ресторані, а щоб окупити витрати на весілля покликали тих, хто міг хороший подарунок зробити. Сервізами і постільною білизною тепер нікого не здивувати, не те що раніше у наших батьків, всі конверти дарують.
А що з нас взяти? Задумалася я, звичайно. Скільки б могла подарувати? Ну тисячу, ну дві. Щоб подарувати більше, мені потрібно позичати, а віддавати немаю чим.
А ще сукню красиву потрібно було б для ресторану, туфлі, зачіску. А ми тільки з відпустки. На поїздку до моря майже рік збирали. І ще навчальний рік на носі. Напевно все у мене було на обличчі написано, тому Світлана легко посміхнулася, наче думки мої прочитала.
– Ми тепер не з її кола спілкування. Соромно їй за нас. Ти хто? Продавець, а я зі своїми трьома дітьми, пишу курсові на замовлення. А Таня у нас тепер в бізнес-центрі працює у відділі кадрів.
Що тут сказати? Тетяна на відміну від нас з Світланою добилася більшого в житті. Лідером вона завжди була. І могла йти до мети навіть по головах. Ось так, нічого в житті нового не буває. Кожен спілкується з рівним собі за статусом і достатком.
Хоча мені, чесно кажучи, трохи боляче розуміти те, що я в один день стала непотрібною людиною. А сільки років прожили разом. Здавалося найрідніших людей, ніж мої подруги у мене не було. Можливо, якби я була багатою, то Тетяна і сьогодні зі мною спілкувалася б.
А так хіба я їй потрібна? Що з мене взяти?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
