fbpx

З свекрухою ми не спілкувалися чотири роки. У неї завжди всі навколо були кращі за мене: хтось слухняніший, хтось придане більше приніс, у когось свати весілля шикарне зробили, а ми з її Сашком просто розписалися. І лише нещодавно Орися Данилівна почала називати мене донечкою, а все тому, що вона відчула, що наближається старість і її треба комусь доглядати

Двадцять років я заміжня, і весь цей час у мене немає миру і злагоди з мамою Олександра, мого чоловіка. Почалося все ще до весілля. Орися Данилівна просто спробувала прогнути мене, тоді ще зовсім юну дівчину, під себе, намагаючись посіяти неприязнь між мною і з чоловіком, і з його братом. Багато було всякого, не розкажеш в двох словах.

Я вийшла заміж за Олександра зовсім юною, в 19 років. Чоловік був на 6 років старшим за мене. У Олександра був брат, мій ровесник.

Після весілля ми пішли жити до батьків чоловіка, але свекруха так розкомандувалася, що свекор нам сказав прямо, щоб ми йшли на знімне житло, так як тут свекруха нам життя не дасть.

Ми послухалися батькової поради, жили на знімних квартирах, збирали гроші, врешті-решт, впоралися, зараз живемо вже і у власній квартирі, і борги виплачені. Трохи допомогли з покупкою житла мої батьки.

За цей час не стало свекра. Ми до свекрухи теж зверталися, щоб вона нам допомогла, адже знали, що свекор залишив дружині солідний рахунок, просили в борг, щоб без кредитів квартиру купити. І ми б обов’язково борг повернули, але мама Олександра нам відмовила.

– У мене є ще один син, – обгрунтувала вона відмову, – мені і про нього треба думати. А потім додала:

– А в інших сім’ях повністю батьки молодої дружини грошей на квартиру молодим дали, ось у моєї куми так. Вона сама ні копійки не вклала, всі батьки невістки самі зробили. Молодці.

У моєї свекрухи всі навколо були кращі за мене: хтось слухняніший, хтось придане більше приніс, у когось свати весілля шикарне зробили, а ми з її Сашком просто розписалися.

Постійні порівняння і докори. І головне, робила вона це тільки, коли мого чоловіка поряд не було, а при ньому – така солодка, така любляча, майже як рідна мама. Він у мене довго не здогадувався, як Орися Данилівна ставиться до мене насправді.

– Та ти що, – говорив мені чоловік, – мама тебе дуже любить, так завжди добре про тебе відгукується.

Через чотири роки після весілля у нас народився син. На наступний день після виписки до нас в гості завітала бабуся, Орися Данилівна. Я тоді дуже втомленою була, а мама Сашка прийшла і то їй чаю подай, та цукру побільше поклади, та ще заварочки підлий.

І бачить же, що у мене немає часу, Сашко на роботі, я, немов варена, а вона командує, та ще й претензії пред’являє.

– Та вже, – сказала Орися Данилівна, – господиня ти нікудишня, не можеш як слід навіть маму чоловіка прийняти в гостях. Нічого, не ти перша, не ти остання, сподіваюся, з наступною дружиною моєму синові більше пощастить.

Після цього візиту свекрухи ми не спілкувалися довго, 4 роки. А потім якось відносини трохи налагодилися, тим більше, що брат чоловіка одружитися надумав.

На весіллі все само собою якось згладилося. Орися Данилівна на тому весіллі сяяла: дружина молодшого сина їй подобалася значно більше, ніж я. І тато начальник, і квартира є, і машина є, і на роботу зятя тесть прилаштував.

Поглядала на мене з переможним виглядом. Тільки забезпечена молодша невістка швидко дала зрозуміти мамі чоловіка, що благодіяння її сім’ї на свекруху не поширюються, а в свої справи вона лізти не дозволить.

Після весілля молодший син з невісткою навіть в гості дуже рідко кликали свекруху. А кілька років тому мама Олександра почала хворіти. Нічого особливого, все, як у всіх, вікове Але жінка всерйоз задумалася, а як вона буде далі жити. Страшно ж, дочок немає, внучка ще маленька, онук теж підліток, один син ображений на маму, другий син на все очима вольової дружини дивиться.

Почала вона до мене походжати, прийде і починає дифірамби співати: і господиня я зразкова, не те, що друга невістка, і син у мене розумний, вчиться добре, по дому допомагає, і сама я красуня, виглядаю молодо. Так неприємно її слухати.

– Тобі не догодиш, – каже чоловік, – мама тебе через роки розгледіла, визнала і оцінила. Радуйся, не треба пам’ятати образи. Все в минулому.

Але я то знаю, не мене вона розгледіла, а старість, що насувається. Орися Данилівна недавно почала називати мене донечкою, а під цим соусом спробувала залучити мене до себе додому, щоб я допомогла їй зробити генеральне прибирання.

– Не думай повірити, – попередила мене молодша невістка, – не змінюються люди, змінюються обставини. Так, синівський обов’язок – доглядати матір на старості, але ми з тобою Орисі Данилівні нічого не винні. Так що я вважатиму за краще грошима допомагати: наймати доглядальницю, помічницю по господарству і так далі.

Але ми з чоловіком не маємо таких статків, як сім’я його молодшого брата, але і ми схиляємося до думки, що простіше буде робити так, як вони. В крайньому випадку, не треба буде вислуховувати лицемірні слова подяки і любові, не треба буде робити над собою зусилля, щоб спілкуватися.

– Треба пробачити, – кажуть мені знайомі і друзі, – сама будеш літньою, сама колись станеш свекрухою.

Але я залишаюся при своїй думці – досить в цій ситуації і того, що ми ввічливо спілкуємося з свекрухою і готові допомагати матеріально.

Фото ілюстративне – pinterest.

You cannot copy content of this page