Анна Михайлівна здpигнулася, почувши голос сина. Вона пішла в свої думки з головою і навіть не чула, як розчинилися двері і на порозі мовчки стояв і дивився на неї Микола, чекаючи, чи відчує вона його своїм материнським серцем. Але не відчула.
– Ну, здрастуй, мамо! – нарешті сказав він.
Син уже йшов розмашистими кроками щоб обійняти її. На підлогу впала недочищена картопля. Нашвидку витерши руки об фартух, жінка кuнулася до нього.
– Синочку! Ти? Зачекалася я, п’ять років вдома не був.
– Я проїздом, мамо, – відразу попередив Колька, – поїзд з ранку.
– Так що ж, – розгубилася жінка не знаючи за що хапатися – день на все, залишися довше!
– Ні, робота чекає. Що я тут у вас забув. Нікого з наших уже не залишилося, всі хлопці розлетілися хто куди, і мені нема чого жuвотіти. Батько вдома?
– Так, до кума пішов, повинен зараз прийти.
З хвилину оглянувши кімнату Микола схопив сумку і дістав подарунок матері – тоненьку пухову хустку. Підійшов і накинув їй на плечі.
Анна Михайлівна погладила його і здивувалася: «Ось подарунок так подарунок, не забував значить, раз привіз.»
– А це татові, сорочка тепла, щоб взимку не мерз.
– Дякуємо! Ти сідай, зараз на стіл зберу.
– Не метушися так, мамо.
Анна Михайлівна дістала закуску, біла накрохмалена скатертина лягла по-святковому на старенький, дерев’яний стіл.
Микола дивився на маму, не зникли зморшки, які зібралися в куточках материнських очей, вона була свого часу першою красунею, та й зараз, проживши вже пів з гаком століття не поступалася ще старості – струнка, висока, виразні блакитні очі.
– Синку! З поверненням! – на порозі стояв батько.
– Здрастуй, тату! Я ненадовго, на день всього.
– А що так?
– Робота чекає, завтра поїзд.
– І куди?
– На будівництво.
Сергій Михайлович почухав потилицю, бач молодець який, без діла не сидить, все на благо батьківщини працює, тільки четвертий десяток вже не загорами, а не сім’ї, ні кута, та й вони з дружиною не молодіють.
Сіли за стіл. Анна Михайлівна все надивитися не могла, сиділа поруч, ніжно погладжуючи Колю по плечу, по неслухняним волоссю. Слухала кожному слову, а всередині все перевернулося, як дізналася, що завтра вони з чоловіком знову залишаться удвох.
– Синку, ти б одружився, – промовила вона.
– А навіщо?
– Як навіщо? – сказав батько – сім’я буде, друга половина, діти, всі одружуються, що в цьому поганого?
– Не хочу я себе прив’язувати до одного місця, а половин цих греблю гати.
– Недобре це, он ми з матір’ю душа в душу все життя живемо, і ніхто інший не потрібен!
Микола лише знизав плечима, змінювати свої переконання він поки не збирався. Молодий ще, ще не нагулявся вдосталь. Зустріне він половину, якщо вона існує.
– Гріх це все, – тихо сказала мати – людина вона на те й людина, щоб жити гідно, щоб своїм життям приклад подавати дітям.
– Годі мамо, які діти ?!
– Як які? Онуків ми з батьком чекаємо.
– Ні, поки не до дітей, гроші треба заробляти, на ноги вставати.
– Дивись, синку, життя пролетить і не помітиш! – сказав батько, подивився в свою незайману тарілку, щедро наповнену їжею. Апетит пропав слідом за словами сина. Таким він його виховував, чи ті цінності прищеплював? Ні, зовсім не ті!
– Ну що ви бачили? – запитав Микола.
Батьки перезирнулися. А правда що?
– Ананаси бачили? А банани?
– У бананах щастя? Ех, синку.
Сергій Михайлович встав з-за столу, погляд його впав на картату темно-синю сорочку, подарунок сина, махнув рукою і вийшов з дому.
Годинники мірно відраховували час. Вони сиділи мовчки.
– Ось що, мамо, – порившись в дорожній сумці Микола дістав гроші, відрахувавши кілька купюр залишив на комоді, під скринькою.
– Це вам, раптом на що терміново знадобитися, а я напевно піду.
– Куди? – вигукнула жінка – ти ж тільки приїхав!
– Раніше приїду, раніше до роботи приступлю! Постараюся ближче до осені ще раз заїхати, ну, не сумуйте. Батько хай не сердиться на мене, дорослий я вже, можу сам вибирати, як мені жити.
Стало зрозуміло, обійняв на прощання і вийшов, двері тихо рипнули, кинулася вона за сином слідом, наздогнала, уклала в обійми ще раз. Сльози текли по щоках не перестаючи, відчувала, що не скоро ще побачить, та й побачить взагалі.
– Все, не плач, пішов я.
Налетів вітер, розтріпав її ще недавно красиво укладене посріблене місцями сивиною волосся, з сусідніх будиночків у вікна визирали цікаві сусіди, вона опустилася стомлено на дорогу і заплакала, їй було все одно, хто що скаже. Полетів, скільки ще чекати доведеться до нової зустрічі.
– Підемо в будинок, Аня, застудишся.
Турботливі руки чоловіка лягли на плечі, і вони потихеньку рушили до будинку, видно так і коротати їм старість удвох, добре, що живий, здоровий, дзвонить іноді, і на тому спасибі!
