fbpx
Життєві історії
З сусідніх будиночків у вікна визирали цікаві сусіди, вона опустилася стомлено на дорогу і заплакала, їй було все одно, хто що скаже: – Ну що ви бачили в своєму глухому селі? – кричав Микола батькам. – Ананаси бачили? А банани?

Анна Михайлівна здpигнулася, почувши голос сина. Вона пішла в свої думки з головою і навіть не чула, як розчинилися двері і на порозі мовчки стояв і дивився на неї Микола, чекаючи, чи відчує вона його своїм материнським серцем. Але не відчула.

– Ну, здрастуй, мамо! – нарешті сказав він.

Син уже йшов розмашистими кроками щоб обійняти її. На підлогу впала недочищена картопля. Нашвидку витерши руки об фартух, жінка кuнулася до нього.

– Синочку! Ти? Зачекалася я, п’ять років вдома не був.

Читайте також: Ця диво маска всього за 3 ночі змінила шкiру мого обличчя! Я пробувала популярні креми, робила дорогі процедури – все марно! А тепер маю ідеальну шкiру вже після третього використання! Я вpaжена! Спрoбyйте сьогодні!

– Я проїздом, мамо, – відразу попередив Колька, – поїзд з ранку.

– Так що ж, – розгубилася жінка не знаючи за що хапатися – день на все, залишися довше!

– Ні, робота чекає. Що я тут у вас забув. Нікого з наших уже не залишилося, всі хлопці розлетілися хто куди, і мені нема чого жuвотіти. Батько вдома?

– Так, до кума пішов, повинен зараз прийти.

З хвилину оглянувши кімнату Микола схопив сумку і дістав подарунок матері – тоненьку пухову хустку. Підійшов і накинув їй на плечі.

Анна Михайлівна погладила його і здивувалася: «Ось подарунок так подарунок, не забував значить, раз привіз.»

– А це татові, сорочка тепла, щоб взимку не мерз.

– Дякуємо! Ти сідай, зараз на стіл зберу.

– Не метушися так, мамо.

Анна Михайлівна дістала закуску, біла накрохмалена скатертина лягла по-святковому на старенький, дерев’яний стіл.

Микола дивився на маму, не зникли зморшки, які зібралися в куточках материнських очей, вона була свого часу першою красунею, та й зараз, проживши вже пів з гаком століття не поступалася ще старості – струнка, висока, виразні блакитні очі.

– Синку! З поверненням! – на порозі стояв батько.

– Здрастуй, тату! Я ненадовго, на день всього.

– А що так?

– Робота чекає, завтра поїзд.

– І куди?

– На будівництво.

Сергій Михайлович почухав потилицю, бач молодець який, без діла не сидить, все на благо батьківщини працює, тільки четвертий десяток вже не загорами, а не сім’ї, ні кута, та й вони з дружиною не молодіють.

Сіли за стіл. Анна Михайлівна все надивитися не могла, сиділа поруч, ніжно погладжуючи Колю по плечу, по неслухняним волоссю. Слухала кожному слову, а всередині все перевернулося, як дізналася, що завтра вони з чоловіком знову залишаться удвох.

– Синку, ти б одружився, – промовила вона.

– А навіщо?

– Як навіщо? – сказав батько – сім’я буде, друга половина, діти, всі одружуються, що в цьому поганого?

– Не хочу я себе прив’язувати до одного місця, а половин цих греблю гати.

– Недобре це, он ми з матір’ю душа в душу все життя живемо, і ніхто інший не потрібен!

Микола лише знизав плечима, змінювати свої переконання він поки не збирався. Молодий ще, ще не нагулявся вдосталь. Зустріне він половину, якщо вона існує.

– Гріх це все, – тихо сказала мати – людина вона на те й людина, щоб жити гідно, щоб своїм життям приклад подавати дітям.

– Годі мамо, які діти ?!

– Як які? Онуків ми з батьком чекаємо.

– Ні, поки не до дітей, гроші треба заробляти, на ноги вставати.

– Дивись, синку, життя пролетить і не помітиш! – сказав батько, подивився в свою незайману тарілку, щедро наповнену їжею. Апетит пропав слідом за словами сина. Таким він його виховував, чи ті цінності прищеплював? Ні, зовсім не ті!

– Ну що ви бачили? – запитав Микола.

Батьки перезирнулися. А правда що?

– Ананаси бачили? А банани?

– У бананах щастя? Ех, синку.

Сергій Михайлович встав з-за столу, погляд його впав на картату темно-синю сорочку, подарунок сина, махнув рукою і вийшов з дому.

Годинники мірно відраховували час. Вони сиділи мовчки.

– Ось що, мамо, – порившись в дорожній сумці Микола дістав гроші, відрахувавши кілька купюр залишив на комоді, під скринькою.

– Це вам, раптом на що терміново знадобитися, а я напевно піду.

– Куди? – вигукнула жінка – ти ж тільки приїхав!

– Раніше приїду, раніше до роботи приступлю! Постараюся ближче до осені ще раз заїхати, ну, не сумуйте. Батько хай не сердиться на мене, дорослий я вже, можу сам вибирати, як мені жити.

Стало зрозуміло, обійняв на прощання і вийшов, двері тихо рипнули, кинулася вона за сином слідом, наздогнала, уклала в обійми ще раз. Сльози текли по щоках не перестаючи, відчувала, що не скоро ще побачить, та й побачить взагалі.

– Все, не плач, пішов я.

Налетів вітер, розтріпав її ще недавно красиво укладене посріблене місцями сивиною волосся, з сусідніх будиночків у вікна визирали цікаві сусіди, вона опустилася стомлено на дорогу і заплакала, їй було все одно, хто що скаже. Полетів, скільки ще чекати доведеться до нової зустрічі.

– Підемо в будинок, Аня, застудишся.

Турботливі руки чоловіка лягли на плечі, і вони потихеньку рушили до будинку, видно так і коротати їм старість удвох, добре, що живий, здоровий, дзвонить іноді, і на тому спасибі!

You cannot copy content of this page