Двері грюкнули, черевики полетіли під лавку, куртка — на стілець. Ніна саме стояла біля прасувальної дошки, гладила його світлу сорочку, яку він завжди просив «на вихід».

— О, — кинув він, проходячи повз, — добре, що прасуєш. Знадобиться.

— Куди? — спокійно запитала вона, не відриваючи погляду від коміра.

— Та зустріч випускників у суботу. Запросили мене хлопці.

Вона підняла очі.

— І що?

— То… ти підеш зі мною, — сказав, ніби це саме собою зрозуміло.

— Я? — перепитала вона здивовано. — А з якого дива? Ми ж навіть не розписані, Ігоре. Я піду як хто?

Він розсміявся.

— Та ти що, серйозно? Ти ж розумієш, що штамп у паспорті нічого не значить.

— Для тебе, може, й нічого, — відповіла спокійно. — А для мене — значить.

Ігор насупився, підійшов ближче, став навпроти.

— Ну от, знову почалося… Ніно, ти просто придумуєш проблеми. Хоч раз зроби, як я кажу. Піди завтра, запишись у перукарню, підбери якусь сукню. Там будуть мої однокласники — треба виглядати гідно.

— Гідно? — в її голосі пролунала ледь помітна іронія. — А я, значить, зараз виглядаю негідно?

— Та ні, просто… ти ж розумієш, вони всі там — з жінками, доглянутими. Хочу, щоб і ти виглядала гарно.

Вона тихо зітхнула, вимкнула праску, акуратно згорнула сорочку.

— Гарно… Знаєш, Ігоре, гарно — це не тільки зачіска. Це коли тебе поважають.

Але він не чув або не хотів чути.

Наступного дня все йшло, як завжди. Ігор із самого ранку бурчав, що немає чистих шкарпеток, а потім ще й сердився, бо в холодильнику залишився тільки сир.

— Я казав, купи щось до вечері, — кинув він з порогу.

— У мене не було грошей, — спокійно відповіла Ніна.

— Як не було? Я ж залишав.

— Ти переслав їх мамі, пам’ятаєш?

Ігор насупився.

— І що тут такого? Вона ж одна. Треба допомагати.

— Я ж не проти, — тихо мовила вона, — просто, може, колись і про нас подумаєш. Бо я вже третій день варю макарони з яйцем.

— Ой, Ніно, починаєш. Знову оце твоє “мені теж треба”. Я сказав, мама — святе.

Ніна замовкла. Вона знала: сперечатися марно. Після таких розмов він або замикався в собі, або ляпав щось образливе.

Але того вечора, коли вони вже сиділи вдвох перед телевізором, він знову згадав про зустріч.

— Слухай, — промовив, дивлячись у екран, — може, підеш таки до косметолога? Трошки освіжиш обличчя, зроби щось із колами під очима.

Вона навіть не одразу зрозуміла.

— Що зробити?

— Ну, щоб не було видно. Бо я не хочу, щоб там хлопці сміялися, знаєш… ти ж старша за мене на три роки, а вони жартуватимуть.

Вона відклала пульт, довго мовчала.

— Ігоре, — нарешті сказала спокійно, — ти зараз серйозно?

— Та що ти знову роздуваєш! Просто порада.

Вона підвелася з дивана, підійшла до дзеркала, глянула на себе. Обличчя справді було втомлене, очі в колах, але не від років — від його постійного “ти не така”.

— Я виглядаю нормально, — сказала тихо. — Як жінка, яка тебе любить.

— Та перестань із цими словами, — кинув він. — Ти надто все приймаєш близько до серця.

Тієї ночі вона не спала.

Лежала, дивилася в темряву, чула, як Ігор рівно дихає поруч. І думала: “А що я тут роблю? Для чого?”

Кохання, яким вона колись світилася, давно згасло. Залишилась лише звичка — варити йому борщ, прасувати сорочки, слухати, як він радить “стати кращою”.

Але чому вона повинна ставати іншою, щоб хтось не соромився її?

Вранці вона встала раніше.

Приготувала сніданок, мовчки налила йому каву.

— Що така тиха? — спитав Ігор.

— Думаю, — відповіла коротко. — Про твою пораду.

— Яку ще?

— Про косметолога. Ти, мабуть, правий. Мені справді треба щось змінити. Дай гроші, я все зроблю.

Ігор усміхнувся:

— От бачиш, я ж не ворог тобі. Я хочу, щоб ти гарно виглядала.

Вона взяла гроші.

І того ж дня справді пішла — у салон, у магазин, у перукарню.

Змінила зачіску: замість звичних прямого волосся — легкі хвилі. Зробила манікюр, нафарбувалася, але без виклику — ніжно, по-жіночому. Купила сукню — синю, з легким відблиском.

Дивлячись у дзеркало, вперше за довгий час відчула — це я. Не Ігорева “пристойна супутниця”, не “старша на три роки”, а просто — Ніна.

Повернулася додому, відкрила шафу, повісила нову сукню. Потім сіла за стіл і написала коротку записку.

“Ігоре, мені від тебе нічого не треба. І тебе мені теж не треба. Якщо ти не любиш мене такою, як я є, то й не треба .Бо я більше не буду робити вигляд, що мене треба виправляти.”

Вона поклала ключі від квартири поруч.

Довго стояла посеред кімнати — і вперше відчула, як тихо стало всередині. Не глухо, не боляче — спокійно.

Коли він повернувся того вечора, вона вже йшла іншою дорогою.

У легкому пальті, з розпущеним волоссям, з тією самою сукнею, яку купила “для зустрічі випускників”. Тільки тепер вона йшла не на зустріч чужих спогадів, а назустріч собі.

Ігор знайшов записку, перечитав кілька разів. Потім кинув її на стіл, сів і довго мовчав. У голові лунали її слова, ті самі, які він колись чув і не слухав:

“Гарно — це коли тебе поважають.”

А вона йшла містом. Вітер бавився її волоссям, а на серці було тихо, як після бурі.

Вона більше не боялася залишитися одна — бо нарешті була з собою.

І вперше за довгий час Ніна усміхнулася.

Бо зрозуміла: коли тебе намагаються переробити — це не любов.

Любов — це коли тебе приймають, навіть якщо в тебе кола під очима, навіть якщо ти старша на три роки.

Бо справжнє кохання не рахує зморшок — воно рахує щирість.

Жінка, яка одного дня зібралася й пішла, не робить це з образи.

Вона просто нарешті зрозуміла, що заслуговує бути не “кращою для когось”, а щасливою для себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.